МАЙСТЕР, МАРГАРИТА І СВОБОДА: Михайло Локшин про кіно та заборони в мистецтві (Частина II)
Михайло Локшин / latimes.com
Свого часу Paramount замахувалися на екранізацію. Мені здається, у 2000-му чи 1999-му, ще до серіалу Бортка. Передбачалося, що Воланда там грав би Аль Пачіно, а Майстра — Леонардо Ді Капріо. Говорили про великий зірковий склад, але нічого з цього не вийшло…
Мені здається, що ваш успіх продиктований певною мірою ще й правильною фокусною відстанню. Як американець, ви позбавлені такого… скажімо, релігійного пієтету щодо Булгакова й цього роману. У вас немає придихання, яке, очевидно, не дає можливості поглянути іншими очима на матеріал, на його суть і на можливі трактування. Чи так це?
Складно самого себе оцінювати з цього погляду. Я все-таки жив у СРСР, навчався в школі, а отже, розумів культуру зсередини теж. Але так, завжди почувався трохи аутсайдером. Тож погоджуюся з вашим формулюванням, воно мені імпонує.
Ви режисер жанрового кіно чи авторського? Яке питання було для вас важливішим під час роботи над цією екранізацією — «що» чи «як»?
«Майстер і Маргарита», як мені здається, не вкладається у рамки чистого жанру. Це одночасно й досить авторський фільм, але з розрахунком на масову аудиторію, так, щоб він працював на певну універсальну людську психологію через жанрові сцени. Мені важливе емоційне включення глядачів, зокрема тих, хто, можливо, не читав роман. Суто авторське ж кіно найчастіше асоціюється з фільмами, які цікаві досить вузькому колу. Я намагався поєднувати авторське бачення з жанровим підходом.
Я невипадково про це запитав, бо Мік Джаггер, який під впливом «Майстра і Маргарити» написав суперхіт The Rolling Stones — Symphony for Devil, згадував, що роман визначив не просто зміст пісні, а й її форму. Форма вашого фільму теж суттєво вибивається з того, якими візуальними засобами створювався цей матеріал.
Так, звісно. Але я все одно виходив з того, що потрібно було сформулювати спочатку про що фільм, а вже потім — який у нього має бути вигляд, який тон. Така послідовність, за якої форма природно випливала зі змісту, його смислів.
До вас ніхто ще не передавав цю свинцеву атмосферу роману так, як зробили це ви, — люди без неба, а отже — без Бога…
Я намагався вловити дух часу, переданий у книзі. Булгаков пише про суспільство, яке забуло, що є Бог, забуло про духовне. Його цікавить саме ось цей новий історичний атеїзм. Ніколи жодна країна не будувала суспільства, яке б повністю відкидало Бога (це в загальних рисах суть бесіди Воланда з Берліозом).
Мені хотілося передати цю атеїстичність візуально, через місто, простір. А підвал і життя Майстра — навпаки, зробити опозицією всій цій бездушності. І сам Майстер, і життя Маргарити, їхній теплий, душевний світ мали контрастувати за формою з рештою.
Як вам спало на думку призначити Аугуста Діля на роль Воланда? Бо мені видається це напрочуд геніальним рішенням.
Дякую. Мені здалося, що Воланда має грати саме іноземець. Це було найочевиднішим для мене. Причин цьому кілька. По-перше, сама суть персонажа — те, що він приходить як, скажімо, інтурист, подивитися на нове радянське суспільство. Він аутсайдер, людина, яка споглядає все ніби з дистанції.
Англійською це називається fish out of water, тобто людина, яка не звідси. І в Булгакова він так і описаний — по-європейському вбраний, віком 40+, елегантний джентльмен такий, вочевидь несхожий на радянського громадянина. Не старий, як заведено його трактувати, а саме чоловік середніх років. А також «з німецьким акцентом» (зв’язок із Мефістофелем Фауста).
Аугуст Діль був першим, хто спав на думку, коли ми визначилися з концепцією. До того ж він любить цей роман, добре його знає і навіть, здається, замолоду грав у виставі за мотивами «Майстра і Маргарити».
А як ви його для себе відкрили?
У Тарантіно, в «Безславних виродках» (2009), а потім у Терренса Маліка в фільмі «Таємне життя» (2019). Але саме образ у Тарантіно мене підкорив. Його ми затвердили без кастингу, на основі його згоди. Те ж саме сталося, наприклад, із Класом Бангом (зірка їдкої комедії «Квадрат», 2017), який зіграв Пілата.
А яка в цьому була логіка?
Логіка проста — у Булгакова юдейські розділи роману передають дух історичної достовірності. Потрібно було переконати глядача в правдивості того, що відбувається там. Тому я шукав на роль Пілата європейського актора, який би грав латиною. Глави про Пілата, по суті, про внутрішній світ Пілата. Драма в цих розділах саме його, а не Єшуа. Я шукав актора, в якому б читалася ця внутрішня драма. Банг був першим у списку. І нам пощастило: він погодився і був готовий вивчити текст латиною, хоча після зйомок сказав, що ніколи більше не гратиме роль мовою, якої не знає.
Ви кажете, без проб… Це ж ризик. Хіба ні?
З акторами такого рівня інакше не працюють. Їм робиш пропозицію, і все. Тобто треба знати їхні попередні ролі та бути впевненим, що вони зроблять усе, що тобі потрібно. Так працює індустрія.
Розкажіть, де вас застала звістка про початок війни і що ви відчули в цей момент?
Я був у себе вдома, у Лос-Анджелесі. Що відчув? Я був у жахливому стані. Звістка ця заскочила мене за монтажем. Вона настільки шокувала мене, що я не зміг продовжувати роботу. У мене багато друзів і колег в Україні, які пішли на фронт. Я неодноразово працював у Києві, та й бабуся з дідусем звідти.
Я припускав, що почнеться війна, але не очікував такого масштабу. Мені здавалося, напевно, як і багатьом, що вони не підуть на Київ та інші регіони. Що максимум буде Донбас. Було дивно, сюрреалістично спостерігати за всім із сонячного ЛА, коли на душі повний морок.
Повернутися до монтажу вдалося лише через місяць. І тоді ми з монтажером раптом виявили, що фільм виглядає зовсім по-іншому, не так, як ще кілька місяців тому. І з плином часу я став помічати, як змінюється сприйняття монтажу у зв’язку з тим, що відбувається. А потім монтаж зупинився до кінця року через мою підтримку України, й було незрозуміло, чи закінчимо ми коли-небудь фільм…
А як війна вплинула на ваш фільм?
Поки ми монтували фільм, окремі його сцени і сюжет узагалі почали набувати все нових і нових смислів. Сидячи в монтажній, я став помічати на екрані не минуле, а сьогодення.
Ще в період роботи над сценарієм і під час зйомок, 2021 року, ми відчували, що путінська Росія дедалі більше починає нагадувати сталінські 1930-ті. Хоча тоді все перебувало в зародковому стані порівняно із сьогоднішніми подіями. Потім, з війною, репресії, цензура, доноси, брехня і страх почали досягати рівня 30-х.
Я й уявити не міг, якою мірою фільм відображатиме процеси, що відбуваються сьогодні в Росії. Не очікував, що кіно стане настільки актуальним.
Як ви вважаєте, чи зміг цей фільм врятувати когось від ненависті, мерзоти, від того, щоб виправдати вторгнення?
Я остерігаюся робити подібні заяви і я не був у РФ з 2021 року, не був присутній на показах там. Але чув від інших, що фільм для декого там став таким символом, давав віру в те, що є правда, коли навколо суцільна брехня.
А що ви зрозуміли про природу тоталітаризму і про свободу творчості, поки працювали над фільмом?
Свобода особистості, свобода любові, свобода творчості — це головні теми фільму (та й роману). У тоталітарному суспільстві внутрішня свобода відчувається набагато гостріше. Мабуть, можна сказати, що, як і герой фільму, я остаточно повірив у те, що можна все втратити в житті, крім свободи й віри.
З приводу Києва, де ви безліч разів бували, знімаючи рекламу. Є версія, що Москва в «Майстрі і Маргариті» — це не Москва, це саме Київ Булгакова. Місто містичне. І багато, до речі, булгакознавців на цьому категорично наполягають. Наскільки ви схильні погодитися з таким трактуванням міста?
Так, я знаю це трактування. Воно для мене складне, на рівні містичних відчуттів. Ну не посперечаєшся з людиною, якщо в неї таке бачення. Але особисто з моїм баченням це не дуже резонувало.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що збираєтеся зняти фільм про події цієї війни. Можете трохи більше розповісти про нього?
Не зовсім так. Я говорив про те, що хотів осмислити нинішні події через іншу історичну епоху. Відображеним світлом. Художній фільм безпосередньо про війну я не збираюся робити. Має пройти час перед тим, як це можна художньо усвідомити. Хоча Коппола зняв свій «Апокаліпсис» буквально через кілька років після завершення війни у В’єтнамі і дуже точно все вловив.
Але особисто я не впевнений, що зараз ми можемо до кінця збагнути масштаби та наслідки цієї жахливої війни. До того ж незрозуміло, коли і як вона закінчиться. Тому я б хотів відобразити свої почуття не стільки з приводу війни, скільки з приводу моральної причетності тих, хто вважає себе лише «гвинтиками в системі», до цієї війни. Але зробити це мені б хотілося через зовсім іншу епоху.
А через яку, якщо це не таємниця?
Це дещо передчасно. Я волів би поки що не торкатися цієї теми.
