НАРОДНА ХОРОВА СПІВОТЕРАПІЯ: єднаємо країну піснею
Ярослав Павленко та Ольга Іванова / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Ярослав Павленко
Дата народження: 10 вересня 1996 року
Місце народження: Дніпро, Україна
Професія: музикант, проєктний менеджер у сфері психосоціальної підтримки
Ім’я: Ольга Іванова
Дата народження: 30 жовтня 1993 року
Місце народження: Хмільник, Україна
Професія: психотерапевтка
У час, коли світ наповнений шумом, але так бракує справжнього звучання, українці знову повертають собі голос. Голос, у якому — пам’ять, біль, любов, єднання. Голос, що лікує. Проєкт «Народна Хорова Співотерапія» народився в Києві з бажання об’єднати людей через спільний спів — так, як це робили наші прабабусі й прадіди. Це не просто музика — це дихання народу, спосіб відчути себе живим і почутим. Коли сотні голосів зливаються в один, народжується те, чого нам усім так не вистачає сьогодні, — відчуття спільності, тепла й віри в те, що ми — разом. Автори проєкту — Ярослав Павленко та Ольга Iванова — в спеціальному інтерв’ю для Huxley говорять про пісню не лише як про мистецтво, а як про живу практику присутності: спосіб дихати, бути, відчувати.
РОЗМОВА
Світлана Павлянчина: Ярославе, момент, коли ти вперше почув у собі музику — це був вибір чи випадковість?
Ярослав Павленко: Зараз я вже розумію, що це був свідомий вибір. Мені було тринадцять років, коли я попросив у батьків гітару. Вони не заперечували: «Хочеш гітару? Добре, купимо». Без сумнівів, без «це несерйозно». І це, мабуть, найкраще, що вони могли тоді зробити. Потім були уроки з викладачем, гурт у Дніпрі, фестивалі, рок-музика. Згодом гурт розпався, і я лишився з гітарою — але без сцени. І зрозумів, що мені вистачає самого звучання. Відтоді пишу авторські пісні під акустику — просто від серця.
За фахом я юрист. Закінчив Університет митної справи та фінансів в Дніпрі й навіть сім років пропрацював за спеціальністю. Коли переїхав до Києва у 2023 році, все почало змінюватися. У мене з’явився ще один напрям — психологія. Я вчився, цікавився, почав працювати в гуманітарній сфері, у напрямі психосоціальної підтримки. І паралельно розкривалася музика — так, ніби переїзд дав внутрішній поштовх. У Києві я почав більше виступати — у клубах із власними піснями.
Світлана: А звідки взагалі взялося слово «співотерапія»? Воно звучить просто, але глибоко: «спів» плюс «терапія». Яка історія цього поняття?
Ярослав: Сама ідея проста: спів як спосіб терапії. Ми граємо, а люди за текстами пісень на екрані співають хором — своєрідне групове караоке. Людина, коли співає, не просто відтворює мелодію — вона вивільняє себе. На наших заходах люди плачуть, сміються, дихають глибше; емоції виходять назовні — і стає легше. Спів піднімає емоції, мов вулкан, і водночас заспокоює. Тому «співотерапія» — не вигадане слово, а природне. Я вважаю, що тут неможливо виокремити складові — це нерозривний симбіоз. Без одного немає іншого. До того ж нам усім потрібні підтримка, відчуття спільності, єднання, важливо перебувати у гуртовності з іншими.
До нас приєднується Оля — психотерапевтка, яка розуміє, що відбувається всередині людини, коли вона співає.
Ольга Iванова: Ми з Ярославом любимо збиратися з друзями вдома. Збиралися і 6 грудня (на День Святого Миколая та День Збройних Сил України), і на роковини повномасштабного вторгнення 24 лютого — співали, щоб підтримати себе та один одного у той день. Співали різне, навіть «Ялту» Стрикало. Для мене це була можливість проживати втрату екологічно — через музику, у теплому підтримуючому колі. Пісні, в яких важкі слова або які присвячені чомусь, пов’язаному з болем, допомагають прожити почуття у межах пісні.
Те, що це обмежений у часі простір, теж додає безпеки процесу. Було дуже затишно. І якось ми вирішили зустрітися на роковини вторгнення не вдома, а розширити коло — щоб більше людей мали змогу розділити відчуття цієї підтримки, єднання. Тому для нас цей проєкт став можливістю, з одного боку, підтримати одне одного, а з іншого — велику кількість знайомих і незнайомих людей. Соціальна підтримка — важлива складова психічної стійкості.
Ярослав: Оля настільки горіла, що одразу знайшла локацію — і 20 лютого 2025 року, напередодні роковин повномасштабного вторгнення, народилася наша спільна історія: проєкт «Народна Хорова Співотерапія» в широкому форматi, де ми поєднуємо дві стихії — музику й психотерапію. Це не було заплановано, але, мабуть, саме так і відбуваються справжні речі — не за планом, а за внутрішнім ритмом.
Світлана: Ми живемо в епоху навушників, коли кожен у своєму плейлісті, у власному мікросвіті звуків і сенсів. А ваш проєкт — про спільне звучання, про «разом».
Ольга: Тут, знаєте, як кажуть: одне щастя — бути з вами, друге щастя — бути без вас (сміється). Україна посідає одне з перших місць у світі за кількістю народних пісень — і це не випадково. Пісня — психотерапевтичний інструмент самодопомоги. Якщо так багато в нашого народу пісень, то, очевидно, було багато приводів для цього. Я родом із Поділля. У моїй сім’ї були традиції: за столом співали народні пісні. Це давало багато ресурсу. Так і ми звернулися до спільних співів — по суті, до традиції наших предків. У піснях, з одного боку, піднімається болюче — і про війну, і про козацтво; з іншого — в нашого народу є чудовий механізм подолання стресу: гумор. Його дуже багато в народних піснях. Тож ми спираємося на мудрість психотерапевтичних інструментів, яку вже набув наш народ.
ФОРМАТ ПОДІЇ
Світлана: Розкажіть про сам захiд: як він побудований? Це інтерактивна подія, де звучить музика, а на великому екрані з’являються тексти пісень, і люди можуть співати разом?
Ярослав: Головні та єдині співаки на нашому заході — це самі відвідувачі. Тобто увесь зал — то, власне, сцена. Люди співають, а ми граємо наживо. Між піснями Оля як ведуча створює своєрідні «мости» — поєднує контексти, додає терапевтичні сенси, розповідає історії, що допомагають глибше прожити музику й спів. Є й інтерактиви: одна з практик — «три запитання», коли люди обертаються до тих, хто сидить позаду, і мають три хвилини, щоб поставити одне одному кілька запитань, про те, що допомагає зараз справлятися зі стресом. Це завжди створює живу, теплу атмосферу — люди відкриваються, з’являється спільна енергія.
З музичної точки зору проєкт теж розвивається. Якщо перший захід мав більш камерний музичний супровід — лише гітара й фортепіано, — то тепер склад розширився: додалися флейта й віолончель. І вже на найближчому заході прозвучить повноцінний квартет. Спочатку нас підтримували друзі, які просто повірили в ідею. Наприклад, на інструментах грали я (гітара) та Альона Чорна (Оліна подруга з дитинства, професійна піаністка). Нині з нами грає сформована команда професійних музикантів — люди, з якими ми плануємо створити постійний колектив. Це вже творча команда, з якою хочеться рости далі.
РЕПЕРТУАР І РОЯЛТІ
Ярослав: Ми працюємо з дуже широкою палітрою українських народних пісень за тематикою. Вирішили охопити її максимально: узяли пісні козацької та повстанської доби — про внутрішній дух, боротьбу, що триває й сьогодні. Далі йдуть легші історії — про гумор, любов, тексти, що обігрують народні традиції, флірт. Наприклад, пісня «А мій милий вареничків хоче», де жінка та чоловік ведуть діалог в еротичних метафорах. Є й духовні твори — скажімо, духовний гімн України «Боже великий, єдиний». Частина пісень людям відома, частина — ні, але спільний спів створює особливу енергію: навіть ті, хто не знає текстів, швидко підхоплюють слова — і це приносить задоволення; важлива енергія гурту.
Однією з наших цілей є просвіта. Тому обов’язково беремо до програми пісні, яких і самі раніше не знали, і розучуємо їх разом. Приміром, минулого разу виконували думу, авторство якої приписують Івану Мазепі. Люди її не знали, але, показавши мотив, ми змогли заспівати разом. Нам також важливо знайомити людей з історичними ідеями та культурним контекстом, доносити їх до сучасності через музику.
Світлана: Українська пісня формує та поглиблює ідентичність. Це широкий пласт нашої культури, через який ми відкриваємо й пізнаємо своє коріння. Поширювати українську культуру сьогодні — особлива потреба часу. Ми відчуваємо свою місію і в цьому теж. Це правда, що ви навіть сплачуєте роялті за авторські пісні? Це обов’язкова умова для виконання?
Ярослав: У програмі є не лише народні, а й авторські пісні, тож за частину з них ми сплачуємо роялті. Це необхідно, щоб мати право на виконання, — навіть якщо інтерпретуємо їх у власній формі чи додаємо елементи спільного співу. Мелодія залишається авторською, і ми ставимося до цього відповідально. Проєкт поки фінансуємо самостійно. Частково витрати покриваються завдяки продажу квитків, але загалом — ентузіазмом команди. Тож «Народна Хорова Співотерапія» — це не просто ініціатива «зібралися й заспівали», а серйозний культурний процес (сміється).
ЕМОЦІЙНА БЕЗПЕКА СПІЛЬНОГО СПІВУ
Світлана: Чи є у вас правила, які проговорюєте з учасниками перед заходом, щоб зробити спільний спів емоційно безпечним для всіх?
Ольга: Звичайно. Наприклад: я маю право відчувати свої емоції й почуття — вони нормальні, природні й безпечні — і маю право їх проявляти. Також ми говоримо про те, що кожен може помилятися, рухатися у своєму темпі, співати неідеально, а від душі, як відчуває. Ніби робить це наодинці з собою, в душі чи за кермом. Приходять люди різні: хтось не має досвіду співів узагалі, інший — із музичною освітою за плечима. Я добре розумію, наскільки важливо дозволити собі звучати.
Колись у дитинстві на уроці хору вчителька просила мене не співати, а лише відкривати рот під музику. Цей досвід досі зі мною — і, можливо, саме тому я так відчуваю потребу створювати безпечні простори, де кожен може звучати по-справжньому.
Ще, наприклад: я маю право бути прийнятим таким, який я є. Я маю право бути собою — в оточенні, вільному від осуду, критики, упереджень, оцінок. Нам важливо, щоб люди почувалися на нашому заході в безпеці — передусім емоційній. А щоб не зірвати голос, ми запрошуємо викладача вокалу, який дає невеличкий майстер-клас на початку, щоб усі налаштувалися — і все було гаразд. Також турбуємося про те, щоб не пересихало горло під час співів, та видаємо кожному на вході в зал пляшку з водою.
Світлана: Чи може голос бути формою медитації?
Ольга: Звичайно. Є наукові дослідження про те, що завдяки співу можна знижувати рівень стресу, фокусуватися на моменті тут і зараз. Віддавна голос — інструмент для стабілізації стану. Отже, сам факт співу корисний.
Світлана: Хто приходить?
Ярослав: Ми були приємно здивовані: збираються абсолютно різні люди. Спершу думали, що це буде переважно старша аудиторія — ті, хто більше застали традиції співу за столом. Насправді були й дуже юні, люди приходили самі, з друзями, приводили батьків, навіть бабусь та дідусів. Вік учасників — від 14 до «безкінечності». Це простір для проживання емоцій і почуттів спільно, гуртом. Люди приходять по тепло, по відчуття, що вони не самі. І саме це відчуття єднання та спільності через спів — те, що так потрібно всім нам сьогодні.
Світлана: Як долаєте скепсис?
Ольга: Частина людей, яких ми запрошували, спершу ставилася обережно — формат новий, такого в Україні ще не бачили. Але після заходу все змінювалося: саме ці учасники ставали найяскравішими шанувальниками. Вони запитували, коли наступного разу, — бо їм щиро сподобалося те, що вони відчули.
МРІЇ ПРО МАЙБУТНЄ
Ольга: Дуже хочемо, щоби формат став максимально доступним і популярним. Так, щоби, наприклад, у кожній школі проводилися такі заходи — учні та вчителі могли організовувати спільні співи за своїм баченням і зі своїми матеріалами. Тут важливим є відсутність формальності, акцент не на технічному виконанні, а на дозволі собі бути і проявляти емоції.
Світлана: Чи говорили вже з педагогами? Чи цікавий проєкт школярам і студентам?
Ольга: Хочемо, щоби проєкт був настільки відомим, аби школи й коледжі самі хотіли робити щось подібне. Щоб це стало звичним і класним форматом; щоб навіть у маленьких містах або селах учні казали: «Давайте зробимо це в нас». Для нас це показник успіху — коли формат адаптують і створюють свої версії.
СПІВ І ПСИХОТЕРАПІЯ
Світлана: Спів — це альтернатива психотерапії?
Ольга: Гарне запитання. Є так звана піраміда психічного здоров’я і психосоціальних потреб. На першому рівні — базові речі: їжа, безпека, фізичний комфорт. На другому — соціальна підтримка, відчуття, що ти не сам. Саме тут працює наш проєкт — на рівні спільності, контакту, підтримки. Третій рівень — робота соціальних працівників, четвертий — психотерапія чи психіатрична допомога. Тож спів — не альтернатива терапії, а практично її елемент. Він не замінює, а доповнює. Не всім потрібна психотерапія, але всім потрібні дотик, голос, присутність інших. Спів якраз і дає це — створює простір, де безпечно проживати, висловлювати свої почуття і відчувати підтримку інших.
ПІСНІ ТА ВІЙНА
Ольга: Коли психотравмувальна подія буде позаду, ми матимемо більше ресурсу, щоб обробляти пережите. І точно будуть пісні, пов’язані з втратою, — щоб безпечно проживати її. Вони є і зараз у нашому репертуарі. Ми фільтруємо їхню кількість, щоб тримати баланс: трохи доторкнутися до важких емоцій — і знову повернути людині силу, дихання. Лікування колективних травм — процес, і спів у ньому має особливе місце.
ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК
Ярослав: Був момент: ми спустилися зі сцени після нашого першого заходу — до друзів, сфотографуватися. І раптом люди почали підходити, обіймати нас та дякувати за вечір. Казали: «Будь ласка, робіть це ще». Ми отримали стільки відгуків і прохань про повторення, що були зворушені. Бо робили все вперше, за покликом душі, інтуїтивно, без досвіду, без продюсерів, власним коштом. Навіть трохи пішли в мінус — але це був щасливий мінус. Головне — ми зрозуміли, що це справді потрібно людям.
ТИША ПІСЛЯ
Світлана: Тиша після проведеного заходу. Як вона відчувається?
Ярослав: Це тиша повного штилю — чиста, спокійна вода на світанку. Задоволення та внутрішній спокій від того, що роблю саме те, чого прагне моя душа, — дарувати людям любов, світло, емоції через музику та спів.
Ольга: Я згадую відчуття присутності в процесі, взаємодії з відвідувачами. Тоді була глибока згода із собою: я роблю те, що співзвучне з моїми цінностями, і це — моє місце. А потім — тиша. Втомлена тиша — така, що буває, коли виконуєш свій обов’язок, робиш те, що хочеш, любиш і повинен.
ЩО ВРАЖАЄ І НАДИХАЄ
Світлана: Яка книга чи пісня останнім часом справила найбільше враження?
Ярослав: Книга Еріхa Фромма «Мистецтво любові».
Ольга: У мене переважно фахова література. Вона не «зворушує», але вражає — по-своєму.
Світлана: Що додає вам натхнення у повсякденному житті? Чи є серед сучасних виконавців ті, чиє звучання вам особливо близьке?
Ярослав: У голові — ціла бібліотека музики, виконавців. Від початку повномасштабного вторгнення я ментально дуже підтримую українську культуру. Є галицько-донбаський колектив NAZVA, що поєднує фольклор із сучасними звучанням і подачею, — це мені близько. Вірю в людей — і саме вони мене надихають. Добрі вчинки й розуміння, що добро є в кожному. Вважаю, що треба віднайти внутрішнє світло і нести його попри все.
Ольга: Мене надихає мистецтво у різних проявах, тепле оточення близьких людей, навчання нового і, звичайно, наш проєкт.
СПОГАДИ З ДИТИНСТВА
Ольга: У мене — сімейні посиденьки за столом у прабабусі та прадідуся. На 9 травня, бо прадідусь був ветераном, збиралася велика родина, ми співали пісень. Це теплий і безпечний спогад. Якщо заплющити очі, спливають дві пісні. Одну співали зі сльозами на очах — про маму, що навчила людей жити по совісті, зітхнула полегко й тихо пішла за межу. Ще одна — «Розпрягайте, хлопці, коні». Це мій найкращий спогад: мій дідусь її дуже любить, і вона завжди повертає мене до тих теплих моментів з дитинства.
Ярослав: Останнім часом багато згадую поїздки з родиною до Криму — будь-куди. Це дуже теплі спогади, що гріють душу. І символічно це зараз перегукується з нашим проєктом: у нас є блок пісень, що об’єднує різні регіони України. У програмі є окрема пісня про Крим, є зі згадкою про гори — наприклад, «Я піду в далекі гори». А на найближчому заході вперше прозвучить кримськотатарська народна пісня Ey, güzel Qirim (в українському перекладі Юлії Качули). Під час заходів ми запитуємо зал: «Хто з Криму? Хто з Донбасу?», люди відгукуються — це створює відчуття єдності.
СИЛИ Й РІВНОВАГА
Світлана: Які слова чи думки зараз надають вам сили? Що допомагає відновлювати внутрішній баланс і спокій?
Ярослав: Мені згадується Ліна Костенко:
«…якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»
Що додає ресурсу? Мені час від часу треба побути наодинці зі своїми думками, скласти в голові все докупи, прогулятися, просто помовчати. Водночас тримає компанія близьких людей, з ким просто і комфортно бути в будь-яких своїх станах та проявах.
Ольга: «Залишатися щасливою, незважаючи ні на що». Це цитата Носсрата Пезешкіана, засновника позитивної психотерапії. Навіть у темряві є речі, що підтримують, — на них можна фокусуватися. Важливо давати собі можливість помічати всі свої почуття, навіть смуток і втрати. Бо якщо ми придушуємо смуток, притуплюється й радість. Потрібно знаходити безпечний простір — у психотерапії, на таких заходах, як наш, або серед близьких — де можна прожити важкі емоції, аби мати змогу знову помічати радість.
Світлана: 6 грудня в Будинку Актора у Києві відбудеться ваш найближчий захід. Що готуєте — і що зробить його особливим?
Ярослав: Запрошуємо до нас усіх охочих — самостійно, з друзями, всією родиною. Буде все, про що ми розповіли вам вище, а також приємні сюрпризи. Матимете змогу познайомитися з новими людьми та отримати особливий досвід спільного співу. Це своєрідне музичне та терапевтичне побачення із собою, з близькими та з Україною.
Будуть різні пісенні блоки — від колядок і ліричних пісень до творів про різноманіття та єдність нашої країни. На вас чекає занурення в українські традиції та терапевтичні інтерактиви.
Разом ми створимо енергію, що заряджає, зцілює та єднає нас навколо нашої народної культури. Це не просто музична подія — а спільний простір для емоційного розвантаження, проживання почуттів та емоцій, лікування колективних травм через українську пісню. Простір, який об’єднує голоси, душі та серця.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
