Юлія Ільків. Відчайдушність, серія «Стан», 2023. Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop / Facebook, «Сіль-Соль»
Що таке еротика? Це художнє відображення чуттєвих переживань людини у мистецтві. Еротику часто плутають із порнографією. Остання є непристойною не тому, що показує непристойності, а тому, що показує все. Як є. І цим відрізняється від еротики, яка грає з нашою уявою. Еротичний екран багато що замовчує, показуючи… лише чуттєві переживання людини.
Еротичні сцени в кінематографі близько століття існують як напівзаборонена приманка для глядача. Існують часто без якоїсь прив’язки до сюжету фільму. У великих режисерів еротика й секс зазвичай більше ніж просто еротика і більше ніж просто секс. Тому що позначають щось більше ніж просто фізична дія.
Секс як метафора може ілюструвати як владні стосунки («Краса по-американськи», 1999), так і, скажімо, приниження як ключовий сюжетний поворот в історії героїні («Залишаючи Лас-Вегас», 1995). Але не завжди сексу знаходилося місце на екрані. Його легалізація, зокрема як метафори, була довгою та нелегкою. Вона поділяється на чотири умовних етапи — дефіцитарність, насичення, задоволення й пересичення.
Перший належить до початку ХХ століття, коли оповитий невинністю екран робив дебютні кроки в царині еротики, яку несли з собою фатальні красуні з вампірськими іменами Теда Бара та Аста Нільсен. Вони буквально випромінювали сексуальність, хоча й не оголювалися. Адже кіно — мистецтво символів і замовчувань.
Революційно авангардні 1930-ті роки ознаменувалися кількома великими еротичними проривами. Спершу майстер екранної поезії Олександр Довженко непристойно оголив у своїй великій «Землі» (1930) актрису Олену Максимову, яка зображувала трагедію втрати коханого. Молода дівчина, що метушиться порожньою хатою абсолютно гола, звісно, не спокушала. Її тривожна нагота — метафора оголеного, жагучого почуття. Почуття втрати.
Три роки по тому чеський авангардист Густав Махати зняв фільм, у якому скандал був закладений уже на рівні назви — «Екстаз» (1933). У цій експериментальній мелодрамі про любовний трикутник уперше було показано постільну сцену, за що в деяких європейських країнах фільм не просто заборонили до показу, а й навіть публічно спалювали його копії.
У середині десятиліття що в Європі, що в СРСР, що в США встановилася люта цензура, яка обстоювала екранну моральність. Будь-яка еротика була маргіналізована аж до 1950-х. Фізичну близькість між чоловіком і жінкою на екрані замінювали танець, пісня або сильна метафора, що на цю близькість натякає.
Зокрема, Еліа Казан вирішує сцену зґвалтування в «Трамваї „Бажання“» (1951) через зображення дзеркала, що розбивається в кадрі, а сцену спокушання — через джазові імпровізації Алекса Норта. А великий і жахливий Альфред Гічкок у своєму трилері «На північ, через північний захід» (1959) вигадує ще складніше рішення: Кері Ґрант тягне Еву Марі Сейнт на верхню полицю купе, та стогне, потім вони зливаються в пристрасному поцілунку, а в цей час поїзд влітає в тунель. Натяк недвозначний.
МОРАЛЬ, ЗВІЛЬНЕНА ВІД УМОВНОСТЕЙ
Греблю прорве приблизно наприкінці 1950-х у Європі, ще до приходу сексуальної революції. Дебютний фільм журналіста Paris Match Роже Вадима «І Бог створив жінку» (1956) подарував світові загальний символ еротизму. Ним стала недовчена балерина і за сумісництвом дружина режисера Бріжит Бардо.
Богиня екрану демонструвала приголомшеному глядачеві не просто хвилююче та абсолютно голе тіло, а ще й мораль, звільнену від умовностей. Її героїня, сирота Жюльєтт, за сюжетом обдурює багатого татуся, вискакує заміж за сором’язливого Мішеля, бо таємно й пристрасно кохає його старшого брата Антуана.
Для повоєнної Франції фільм «І Бог створив жінку» виглядав як удар нижче пояса. Ще немає ніяких нових хвиль, провокацій Годара, а тут таке. Французи були переконані, що їхня нова зірка розгулює без спідньої білизни протягом усього фільму і по-справжньому займається сексом зі своїм екранним партнером, молодим Жан-Луї Трентіньяном. Сьогодні все це має абсолютно невинний вигляд, заворожуючи недоторканим глобалізацією і войовничим фемінізмом таким ніжно-патріархальним світом.
Як і спроби чудово сексуальної та зрілої Енн Бенкрофт через каскад провокаційно еротичних сцен холоднокровно затягнути в ліжко розгубленого та юного Дастіна Гоффмана у «Випускнику» (1967) Майкла Ніколса. Сцени з оголеними фрагментами її тіла були справжнім викликом.
«КОЛИ Я РОЗДЯГАЮСЯ, Я ЗВІЛЬНЯЮСЯ!»
Проте саме в середині 1960-х кіноеротика переживає свій другий етап — «насичення», період контактування та повного злиття. На Заході відбувається перетворення сексуальних цінностей, орієнтацій і норм. Саме цей час назвуть сексуальною революцією, а його слоган звучатиме так: «Коли я роздягаюся, я звільняюся!»
Оголення, неприкрита сексуальність стає приводом для розмови про щось більше ніж просто секс. Екранна еротика перетворюється на інструмент протесту, соціального бунту і категоричної непокори.
ОСТАННЄ ТАНГО В ПАРИЖІ
Але, мабуть, найеротичнішим десятиліттям у кіно стали 1970-ті. А головною його перлиною — «Останнє танго в Парижі» (1972). Історія американця Пола, який зчіплюється у тваринних обіймах з молодою парижанкою просто в пальті на підлозі орендованої квартири без мови, без імені, без минулого, — лише прикидається еротичною драмою.
Бертолуччі зняв класичну трагедію, де головний конфлікт здатний розв’язатися лише смертю. Де секс — символ природи. Герой Марлона Брандо — неофіт і романтик, типовий герой XX століття, натура, що йде. Скутий минулим і страждаючий від сьогодення, він марно шукає спосіб повернутися назад — до природи, до тваринного, вигадати нову мову й почати спочатку.
Такою мовою для нього є анонімний секс, без імен та прив’язок. Брандо гарчить і скиглить так, що за його здоров’я хвилюєшся. А потім він закохується і першим порушує негласний договір анонімності. Він зривається у звичайну людяність та одразу ж програє. «Останнє танго…» — історія кінця.
«Останнє танго» — фільм дивовижний, що роздягає всіх: і акторів, і творців, і глядачів. Отримавши класифікацію Х (за еротику, демонстрацію оголених тіл і брутальні висловлювання), він став своєрідним проривом насамперед завдяки зображенню жорстокої вільної пристрасті (чого варта одна сцена анального сексу з використанням вершкового масла), яку ще ніколи так ясно не демонстрували в жодному художньому фільмі.
Цю оголеність тодішні інтелектуали мали за революційну. Про творців писали: «Бертолуччі та Брандо змінили обличчя мистецтва». Дату прем’єри фільму (14 жовтня 1972 року) називали «віхою в історії кінематографа, яку можна порівняти з тим вечором 1913-го, коли давали «Весну священну» Стравінського, що сповістила прихід сучасної музики».
