ОГОЛЕНИЙ ЕКРАН (Частина II)
Юлія Ільків. Відчайдушність, серія «Стан», 2023. Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop / Facebook, «Сіль-соль»
Що таке еротика? Це художнє відображення чуттєвих переживань людини у мистецтві. Еротику часто плутають із порнографією. Остання є непристойною не тому, що показує непристойності, а тому, що показує все. Як є. І цим відрізняється від еротики, яка грає з нашою уявою. Еротичний екран багато що замовчує, показуючи… лише чуттєві переживання людини.
Всупереч захопленням, «Останнє танго в Парижі» не призвело до виникнення нового напряму в кінематографі. Навпаки, фільм відлякав наслідувачів. Лише деякі наважилися повторити подвиг Бертолуччі. У фільмі «Нічний портьє» (1974), що вийшов два роки по тому, Ліліана Кавані підносить тваринний секс як метафору збоченого кохання — страшної спадщини Другої світової.
Колишня ув’язнена нацистського концтабору з пружними грудьми та обличчям молодої Шарлотти Ремплінг впізнавала в нічному портьє одного з віденських готелів свого ката, колишнього нациста Макса (Дірк Богарт), і між ними спалахувало абсолютне кохання «по той бік добра та зла».
Ретроспективний кадр, де Ремплінг з оголеними грудьми і в есесівському кашкеті догоджає есесівцям співом, — символічний пік трагічної еротики 1970-х. Як і епатажні сексуальні витівки двох бовдурів (Жерара Депардьє, Патріка Девера) та їхньої фригідної подружки (Міу-Міу) у «Вальсуючих» (1974) Бертрана Бліє.
Далі було одне лише «задоволення». Жодних додаткових навантажень. Секс, і нічого крім сексу. «Еммануель» став першим еротичним фільмом (що вийшов того ж 1974 року) для широкої публіки. Супроводжувана тендітною, дражливою музикою історія сексуальних пригод молодої дружини французького дипломата в Таїланді — дурнуватий, стильний, приємний еротичний фільм.
«М’яка» еротика з глянцевого журналу. Його стиль кольорової фотографії, здається, випливає з розворотів у Penthouse. Його герої живуть у світі плетених меблів, м’яких пастельних тонів, вікторіанської спідньої білизни і безлічі прозорих вуалей, що розвіваються на вітрі. Світ цей позбавлений будь-якого реального змісту.
Сьогодні, коли хардкор-порно перетворилося на архаїку, «Еммануель» виглядає в певному сенсі фільмом витонченим, де домінує не гінекологія, а сексуальна вишуканість.
Доріжкою Сільвії Крістель підуть усі найтендітніші героїні еротичних мелодрам наступного десятиліття – манірна Леді Чаттерлей, юна французька німфетка з «Коханця» (1992) Жан-Жака Анно, надламана галеристка, що зірвалася у «дев’яти з половиною тижневий» роман із нью-йоркським інвестором, та інші «дикі орхідеї».
МАНІФЕСТ «НОВОЇ ЕРОТИКИ»
Маніфестом же «нової еротики» на початку 1990-х, які заведено називати «часом повного контакту», став «Основний інстинкт» з його лесбійськими обертонами, агресивним фемінізмом і публічною мастурбацією в дусі вуаєристської епохи.
Голландець Пауль Верхувен на виробничих потужностях Голлівуду зробив фільм про ідеального самця (Майкл Дуглас), ідеальну самку (Шерон Стоун) та їхній ідеальний секс століття. Здавалося, що рейтингу XXX не оминути.
Та «Основний інстинкт» обдурює довірливого глядача тривожною музикою, що лунає за кадром, і дешевою детективною мішурою: той, з наївності, думає, що дивиться детектив, у якому просто часто роздягаються. Не помічаючи, що перед ним еротичний фільм, у якому часто вбивають.
Революційність фільму Пауля Верхувена про детектива, який розслідує серію вбивств, скоєних під час сексу, і втріскується в головну підозрювану, полягає в тому, що це трилер, готовий перетворитися на жорстке порно. Причому порно високе. Не на вульгарну демонстрацію геніталій.
Режисер витягнув сам його дух на рівень великого голлівудського мейнстриму. У новому столітті, коли секс через доступність із плоду забороненого перетворився на буденність, відбулося пересичення ним. Настала епоха постконтакту, що почалася фільмом, де секс із соціальної метафори перетворюється на метафору психологічну, поєднуючись із нею.
У «Широко заплющених очах» (1999), який символічно закрив не тільки біографію великого Стенлі Кубрика, а й останнє десятиліття ХХ століття, сексуальність працює як соціальний маркер: тобто якісь представники upper-класу зайняті тим, що всім іншим не належить. Герой Тома Круза смакує в маскарадній оргії аристократів свою нерозморожену сексуальність.
Він живе з широко заплющеними очима — і живе, і не живе.
Великі майстри, що зайшли в постеротичну епоху на територію хімічно чистого порно, як-от Гаспар Ное («Незворотність», 2002, «Кохання», 2015), Патріс Шеро («Інтим», 2001), Майкл Вінтерботтом («9 пісень», 2004), Ларс фон Трієр («Німфоманка», 2013), почали робити кіно, в якому сексу так багато, що стає нудно. Усі ці прекрасні фільми оповідають про тлінну сексуальність і втрачене назавжди кохання.
Здавалося, екран оголився до повної анатомії, а отже, й повної нецікавості. Але ж важливою складовою еротичного кіно є його забороненість, недомовленість. Бо секс — це не коли можна, а коли не можна.
Із порнографії режисери сьогодні роблять сумні психологічні драми. І здається, це певною мірою глухий кут для кіноеротики. Але ні. Французький режисер туніського походження Абдельлатіф Кешиш, який оскандалився хтивою софтпорно-драмою «Життя Адель» (2012), зняв фільм «Мектуб, моя любов» (2017), повернувши екранній еротиці втрачену нею колись сакральність.
У цьому південному романі виховання, майже очищеному навіть від соціального, боязкий юнак на ім’я Амін повертається з Парижа до рідного приморського містечка, молоді мешканці якого живуть у якомусь романтично-сексуальному круговороті.
Проблематику режисер разом із сюжетом вичавлює кудись на периферію, в центр поміщаючи молоду жіночу натуру. А ручна камера жадібно тримає у фокусі жіночі сідниці — хоч оголені, хоч переодягнені в джинсові шорти, ситцеві спідниці та купальники.
Три з гаком години екран під звуки недолугих курортних розмов транслює неймовірний градус еротики як відображення чуттєвих переживань людини.
