Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Ще 3000 років тому царем Соломоном було сказано: «Міцна, як смерть, любов; …стріли її — стріли вогняні», і ніхто цього не спростував. А прикладів того, що кохання справді гори може перевернути, на світі не так мало — ось вам ще один. Тільки не треба одразу питати, чому в таку відому цитату потрапили три крапки. Що ж у ній часто пропускають, і чи важливо це? Відповідь буде, але дещо пізніше, наприкінці оповіді.
А почалося все, мабуть, із вигнання у три шиї з герцогського двору астролога Боніфаціуса, який передбачив, що в герцога Гільйома та його дружини Аенори народиться незвичайна дитина з міцним здоров’ям і великим майбутнім, що вона правитиме королівством, та не одним, величезну кількість правителів породить, ба більше — відіграє важливу роль під час визволення Гробу Господнього. А народилася ж дівчинка! Вигнати астролога — завжди правильно, але давайте дізнаємося, що буде далі, — може, даремно Боніфаціус постраждав…
Судячи з усього, батьки дівчинки любили одне одного, оскільки навіть назвали дитя на честь матері: «інша Аенора», латиною — Алієнора. До речі, герцогом її тато був не простим, а аквітанським — це вам не жарти: тодішня територія Аквітанії була більшою за володіння короля Франції. Зростала дівчинка батькам на радість: освоювала середньовічні науки, чудово говорила латиною, блищала в багатьох мистецтвах, зокрема в соколиному полюванні, — загалом, знайти їй чоловіка вочевидь не було проблемою.
От тільки у королівських шлюбах не часто трапляється воно — кохання, міцне, мов смерть: надто багато доводиться враховувати, особливо якщо взяти до уваги, що єдиний її братик покинув цей світ ще дитиною. Батько під час паломництва захворів і помер у дорозі, встигнувши скласти заповіт, за яким корона Аквітанії переходить до любої доньки, а чоловіка їй нехай шукає король Франції, якому він і доручає це в смертну годину. Спробуй-но відмовитись. Король Людовик VI, володар активний та недурний, відмовлятися, звісно, не став — якраз потрібно сина одружити, а тут такий посаг…
Новоспечена королева французька розумна, вихована, геть не потворна — може, все й складеться? Та шлюбна ніч все зіпсувала — чоловік з’явився побажати їй на добраніч і одразу ж вирушив молитися за щасливий шлюб, увінчаний потомством, навіть не подумавши, що для отримання цього потомства не молитва потрібна…
З боку Людовика якраз спершу любові вистачало — літописи тих часів зазначають, що спочатку він «кохав дружину майже надмірною любов’ю», тобто був у захваті від жвавої, ефектної та дотепної дружини. Але вона незабаром обмовилася, що думала, ніби вийшла заміж за чоловіка, а не за ченця, та так, що багато хто це чув. Подружні стосунки між ними, зрозуміло ж, виникли, але спілкування з цим мовчуном, занудою і типовим представником півночі, безперечно, не тішило жваву й енергійну жительку півдня.
Після народження доньки Марії (цього замало, потрібен син-спадкоємець) Алієнора ухвалює незвичайне рішення — вирушити разом із чоловіком у хрестовий похід, і безліч шляхетних дам слідує за нею. Щонайменше один раз цей цирк поставив усю армію під смертельну загрозу — пані-амазонки обігнали власний загін та потрапили у засідку, навіть король, який опинився серед них, врятувався дивом. А коли армія прибула до Антіохії, де тоді правив рідний дядько Алієнори Раймунд де Пуатьє, королева так активно радилася з ним, що пішли чутки, буцімто вони узурпують не лише воєнні повноваження Людовіка, а й самі розумієте які…
До остаточного напруження стосунки подружжя дійшли якраз до її третьої вагітності (викидень і дві доньки — замало за 15 років шлюбу!). Схоже, подружжя домовилося, що як народиться хлопчик-спадкоємець, шлюб триватиме, якщо ж ні — король отримає новий шанс.
Народилася дівчинка, і Людовик з Алієнорою раптом виявили, що вони троюрідні, отже, без спеціального дозволу папи їх вінчати не могли, а ніхто його й не подумав попросити! Після розлучення Аквітанія повернулася під владу Алієнори і територія Франції зменшилася більш ніж удвічі.
А скандалу уникнути не вдалося — лише за два місяці після розлучення Алієнора вдруге вийшла заміж, причому знайшла собі нареченого, який щойно закінчив воювати з її колишнім чоловіком. Коли вони одружилися, він був уже не тільки герцогом Анжуйським — успадкував Нормандію, а разом з нею й права на англійський престол, яким тоді володів вельми безглуздий король Стефан, кузен його матері Матильди.
Після тривалої громадянської війни Стефан зобов’язався залишити престол новому чоловікові Алієнори, і через два роки після шлюбу той зробив її ще й англійською королевою — французькою вона вже була. Виходить, що астролога Боніфаціуса лаяли даремно — мало того, що дівчинка воювала за Гроб Господній, вона й правила королівством, причому не одним! Ніхто перед ним не вибачився — давайте хоч я це зроблю тут і зараз.
Другий чоловік Алієнори Генріх Плантагенет виявився на 9 років молодшим за дружину — ситуація в ті часи нетипова. У поєднанні з ураганною швидкістю цього шлюбу (два місяці — не термін для тодішніх вельмож, іноді були потрібні роки торгу) це наводить нас на цілком певну думку: на шлюб за розрахунком не схоже. Тільки почуття, причому дуже сильне і, звичайно ж, взаємне.
За перші 14 років спільного життя (майже стільки ж тривав союз Алієнори з першим чоловіком) ця пара народила дев’ять дітей — і яких дітей! Два королі Англії, навіть три (один коронований, але не царював сам), герцог Бретонський, королева Кастилії, королева Сицилії, герцогиня Саксонська та Баварська — а вже скільки королів серед їхніх нащадків — і не злічити. Тож Алієнору називають «бабусею середньовічної Європи» з не меншим правом, ніж королеву Вікторію — «бабусею Європи».
Любов і довіра подружжя сприяли тому, що розколота громадянською війною за Стефана Англія почала оговтуватися. Алієнора допомагала чоловікові в управлінні державою — адміністративних талантів у неї вочевидь було не менше, ніж художніх. Але з роками характер короля почав псуватися, він став проявляти такі малокорисні в подружніх стосунках якості, як жадібність та підозрілість, не кажучи вже про ще більш небезпечну річ — романи на стороні.
Діти, тим часом, зростали — старшого з них, якого зазвичай називають Генріхом Молодим, навіть коронували як співправителя батька (у будь-якому разі, формально), а улюбленця матері Річарда проголосили герцогом Аквітанії. Ріс і побічний син Генріха Джеффрі — він єдиний залишиться з королем у момент його смерті, і той начебто навіть скаже, що він один його справжній син.
Легенда називає його матір’ю Розамунду Кліффорд, «прекрасну Розамунду» з англійських легенд. Але це ще півбіди, а ось те, що Генріх зробив своєю коханкою доньку першого чоловіка Алієнори Людовика VII, Адель, яку ще в малолітстві привезли, аби зробити дружиною його сина Річарда, вже ні в які ворота не лізло.
Як при цьому змінилося ставлення Річарда до батька — самі розумієте, та й взагалі, численна сім’я Генріха дедалі більше нагадувала зміїне кубло.
І грім вдарив — після того як у Ліможі граф Раймунд Тулузький попередив Генріха, що сини готують проти нього змову в союзі з матір’ю. Король не встиг схопити Генріха Молодого, який втік до Франції, проте Алієнорі така втеча не вдалася — Генріх повелів заточити її у Вінчестерський замок.
Це ув’язнення не було суворим: їй зберегли прислужниць, утримували пишно, годували-поїли, але свободи вона не отримала протягом всіх останніх 16 років її 47-річного шлюбу з Генріхом. Любов якщо і йде, то по-різному — іноді може просто потихеньку розтанути, а іноді залишається настільки великою, що змінює знак, і людина починає ненавидіти з тією ж силою, з якою колись кохала.
Ситуація всередині конфлікту змінювалася, сини Генріха то укладали тимчасові союзи, то мирилися ненадовго з батьком, та все даремно. Потроху зростала роль молодшого сина Джона, який був настільки молодший за братів, що коли король 1169 року надав в управління Генріху Нормандію та Анжу, Річарду — Аквітанію, Овернь і Пуату, а Джеффрі — Бретань, він не виділив Джону нічого — так і виникло прізвисько Іоанн Безземельний.
З огляду на інші його прізвиська — Дівоче Серце (а не Левове, як у його брата) і М’який Меч, отримане за унікальну полководницьку бездарність (він програв усі до одної битви, в яких командував), було зрозуміло, що нічого хорошого в його піднесенні немає і бути не може. Пам’ятаєте, як його описав Вальтер Скотт в «Айвенго»? Цілком схоже на реальність (на відміну від образу Річарда, якого письменник вочевидь ідеалізує).
Розповідати докладно про ці мерзенні чвари мені огидно, але доведеться згадати для зв’язності сюжету. Генріх був змушений укласти зі своїми супротивниками вельми невигідний мир. Та страшнішим ударом, ніж статті цього миру, був переданий королю список тих, хто був йому невірний — ім’я принца Джона фігурувало в ньому.
Було зрозуміло, що після такого удару король не затримається на світі, і за тиждень він справді помер у смутку й ганьбі, відчуваючи себе зрадженим і проданим. Оскільки Генріх Молодий під час війни теж встиг померти, корона перейшла до Річарда, і той наказав негайно звільнити матір — такий тямущий адміністратор був потрібен йому конче.
Це відразу почало приносити плоди. Буквально миттєво Алієнора знайшла в Лондоні скарби Генріха на фантастичну суму в мільйон фунтів. Іншому вистачило б на підйом у всій країні, проте улюбленець Алієнори Річард був настільки ж чудовим воїном, наскільки профнепридатним адміністратором. Гроші пішли на черговий хрестовий похід, де Річард заслужив доблестю повагу свого головного ворога Саладіна, а хамською та безглуздою поведінкою — ненависть найближчих союзників (чи не краще було б навпаки?).
Повертаючись з-під невзятого Єрусалима, Річард потрапив у полон до свого найлютішого ворога Леопольда Австрійського, якого смертельно образив, скинувши його стяг зі стіни захопленого замку — просто так, через скандальність. Той погодився його відпустити тільки за шалені гроші, яких в Англії не було, і якби не Алієнора, котра знайшла частину коштів, а за вручення решти поручилася, так би Річард у в’язниці й сканав.
Але йому дарували свободу, він посів англійський престол та одразу ж повернувся воювати до Франції, де дістав дріб’язкову рану стрілою, штурмуючи нікому не потрібний замок (який захищали тільки два лицарі, причому замість щита один із них користувався сковорідкою), і, що в ті часи було вкрай імовірно, загинув від сепсису. Якби не Алієнора, все було б іще гірше…
Престол зайняв єдиний поки що вцілілий її син Джон і царював так блискуче, що рішення Алієнори триматися подалі від Англії під владою такого мудрого монарха було геніальним. Це не означає, що вона цілком відсторонилася від політики — скажімо, 1200 року вона вдало з’їздила до Іспанії, одруживши свою онуку Бланку Кастильську з французьким королем Людовиком VIII Левом, який, до речі, захопив частину Англії і навіть Лондон, — даремно англійці вихваляються, що з часів Вільгельма жоден ворог не ступив на англійську землю…
1204 року Алієнора залишила цей світ у напрочуд поважному в ті часи віці — точна дата її народження невідома, але досить імовірно, що померла вона вже на дев’ятому десятку. Поховали королеву поруч із коханим сином та колись коханим чоловіком — більше їм не було чого ділити.
Цікаво, як розвивалися б події, якби вони продовжували любити одне одного так само, як на початку їхнього шлюбу, і не воювати, а діяти спільно? Якби Генріх не став волочитися за спідницями, не відбирав наречену у власного сина, не завів би більше незаконних дітей, ніж законних, яких, погодьтеся, було чимало?
Схоже, що кохання — істота ревнива та мстива.
Розкриємо, до речі, таємницю три крапки у цитаті з Біблії, яку я наводив на початку. «Міцна, як смерть, любов; …стріли її — стріли вогняні» — це цитують часто, а замість пропуску що? «Люті, немов пекло, ревнощі» — отже, й стріли, виходить, їхні… Із цитати це зазвичай вилучають, бо про це навіть думати неприємно, та куди від цього подітися? Нікуди, не варто й сподіватися.