Борис Бурда
Журналіст, письменник, бард. Володар «Діамантової сови» інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?»
Liberal Arts
7 хв. на читання

АХ, КОХАННЯ: як «король-сонце» став вірним чоловіком

АХ, КОХАННЯ: як «король-сонце» став вірним чоловіком
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Це подружжя може перевернути багато наших уявлень про чоловіка, якого практично скрізь вважали майже еталоном, скажімо так, недостатньо серйозного ставлення до жінки. Щоправда, у свій другий шлюб він вступив зовсім не легковажним підлітком, а чоловіком, який перетнув сорокап’ятирічний рубіж (водночас дружина навіть була на три роки старшою), — вистачило часу і мудрості набратися.

Але щоб саме він прожив у рівному й благополучному альянсі «рівно тридцять років і три роки», ніби люди похилого віку з пушкінської казки, практично не затьмарюючи його ані сварками, ані зрадами (ну хіба що трохи, і то не доведено) — навіть повірити важко.

Адже йдеться конкретно про Луї-Д’єдонна Бурбона, оперативний псевдонім «король-сонце», про якого всі знають, що за кількістю панянок, яким він подарував кохання, Казанова з його півтора сотнями не вартує навіть його мізинця, а Дон Жуан з його 1003 жінками — цілком реальний суперник.

 

Людовик XIV де Бурбон, получивший при рождении имя Луи-Дьедонне, также известный как «король-солнце» — король Франции и Наварры
Людовик XIV де Бурбон, що отримав при народженні ім’я Луї-Д’єдонне, також відомий як «король-сонце» — король Франції та Наварри / wikipedia.org

 

Йому, звісно, було простіше, ніж багатьом, — відмов він не знав, жодних відомостей про такі неймовірні події не збереглося (хіба що Анжеліка де Сансе де Монтелу, але вона ж усього-на-всього літературний персонаж!). У принципі, це логічно: відмова королю — цілком те ж саме, що заколот, а за заколот знаєте, що буває? Найімовірніше, відмовити королю — це ще гірше й карається суворіше, бо заколотів у Франції вистачало, ніякі кари не допомагали, а тут як рукою зняло!

Яка ж чарівна сила перетворила цього бабія на людину майже непохитної праведності й апологета найсуворішої моралі, яка заради обстоювання цієї самої моралі не цурається ані мерзенного святенництва, ані нечуваних жорстокостей?

Мабуть, у його нареченої проблеми були не менші — вона взагалі була донькою зека. Народилася далеко від Парижа в місті Ніоре, в маленькому будиночку неподалік від в’язниці, де сидів її батько, Констан д’Обіньє. Людиною він був абсолютно раблезіанською, фальшивомонетник і вбивця, висланий до дідька на роги на маленький острівець Марі-Галанте в Карибському морі. Там вона й народилася, а повернулася в метрополію лише після татової смерті.

Але має бути субординація: спочатку про нього. Як в абсолютного монарха може протікати особисте життя? Як абсолютному монарху і належить — він наказує, ощасливлена піддана приймає потрібну позу і форму одягу. Його розваги були поставлені практично на індустріальну основу.

Щовечора майбутній «король-сонце», наче акуратний чиновник на службу, приходив до того крила замку, де під пильним наглядом мадам де Навай мешкали фрейліни королеви, з’являвся до тієї з них, до якої заманеться, витрачав хвилинки три на знайомство, залицяння та виявлення почуттів, після чого переходив безпосередньо до здорового, природного, незахищеного сексу в кількостях і варіаціях, які його влаштовували. А що було з тими, хто не погоджувався? Цікаво б дізнатися — як я вже й казав, жодного опису подібного випадку не збереглося. Та й навряд чи бувало таке. Якби було — до нас би дійшло, це ж був би нечуваний скандал!

У Франсуази д’Обіньє особисті проблеми були істотно серйознішими. Її протестантське минуле залишило їй звичку розв’язувати питання, не підкоряючись почуттям, що для католиків типовіше, а шляхом «розуму холодних міркувань і серця сумних замет». Їй був потрібен не чуттєвий екстаз, а благопристойний і солідний шлюб, що дає їй гідне становище в суспільстві. Та як цього досягти, якщо посагу геть немає? Хто спокуситься на таку — літній, жебрак, потвора, хворий?

 

Франсуаза д’Обинье, маркиза де Ментеон — воспитательница детей Людовика XIV и мадам де Монтеспан, затем официальная фаворитка короля, с 1683 года его морганатическая жена. Известна также как основательница первого в Европе светского пансиона для образования благородных девиц
Франсуаза д’Обіньє, маркіза де Ментенон — вихователька дітей Людовика XIV і мадам де Монтеспан, потім офіційна фаворитка короля, з 1683 року його морганатична дружина. Відома також як засновниця першого в Європі світського пансіону для освіти шляхетних дівчат / wikipedia.org

 

Саме такого доля їй і запропонувала. Дотепна зірка багатьох салонів, молодий і талановитий абат Поль Скаррон, дотепник та чарівник, раптом лише у 28 років виявляється вбитим жахливою хворобою, ймовірніше за все, ревматичним артритом, що позбавив його можливості вільно пересуватися без інвалідного крісла.

За його власними словами, більш-менш нормально в нього могли рухатися тільки дві частини тіла — язик і ще одна… Напевно, це було правдою, оскільки він наважився запропонувати шлюбний союз чарівній Франсуазі, бувши більше ніж удвічі старшим та маючи в кишені такий самий ламаний гріш, як і в неї.

Вона йому не відмовила — таке заміжжя вочевидь влаштовувало її більше, ніж монастир. До якого теж ще треба було знайти вступний внесок. Але їхній шлюб виявився значно кращим за похмурі прогнози. Бідолашний каліка був вихованим, терпимим і чудовим співрозмовником, їхній дім, який вони самі відверто назвали Притулком Безгрошів’я, став місцем відвідин світського люду, що захоплювався розумом його господаря та красою господині, та й якісь грошики з’явилися — голодна смерть їм уже не загрожувала.

Франсуаза виявилася прекрасною і відданою дружиною хворого, мила його, одягала й годувала, сиділа з ним ночами під час кошмарних нападів, біль від яких не глушили навіть наркотики, і ніколи не залишала без допомоги та підтримки. Судячи з його листів, і він свою дружину просто обожнював — і, погодьтеся, у нього були на це причини!

А життя короля поки що сповнене романів і любовних пригод. Забави юності безтурботної відійшли в царину переказів — зростає кількість прекрасних панянок, яким король приділяє свою високу увагу, по-перше, більше разу, а по-друге, ні від кого цього не приховуючи. Поточна королівська метреса вже не ніхто на ім’я Нікак, і придворні в’ються навколо неї, як бджоли, — раптом що…

Після цілої низки чарівних дам нею стає Франсуаза (тезко!), маркіза де Монтеспан — її позашлюбним дітям король присвоює титули, аж до герцогських. Для того щоб зміцнити королівські почуття, де Монтеспан безперервно додає в їжу короля різні приворотні зілля, що складаються з кісток жаби, зубів крота, людських нігтів, шпанської мушки, крові кажанів, сухих слив, зміїних очей, кабанячих тестикул, котячої сечі, лисячого калу, артишоків і стручкового перцю. Але для нашої розповіді важливіше те, що постало питання про виховательку малолітніх дітей короля і мадам де Монтеспан.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Зайнятися цим довелося нашій героїні, відтепер — вдові Скаррон. Муки її чоловіка закінчилися на восьмому році шлюбу. Не шукайте іронії — муки приносила невиліковна на ті часи хвороба, шлюб же був таким щасливим, що багатьом здоровим парам тільки облизатися і не дихати. А тут ще їй запропонували виховувати королівських дітей — не зовсім законних, та яка різниця…

До того ж виявилося, що вдова Скаррон має чималий педагогічний хист (це і в подальшому її житті проявиться не раз). Але радості мадам де Монтеспан з приводу її геніального рішення, що дало змогу й дітям прислужитися, й подругу підтримати, швидко впали до нуля, і навіть до жахливих негативних величин. Чому? Та тому що «від Ромула до наших днів» не так вже й багато знайшлося настільки вірних способів розлучитися з коханим чоловіком, ніж презентувати йому свою кращу та улюблену подругу!

 

Поль Скаррон — французский романист, драматург и поэт. Первый муж Франсуази д’Обинье. Его главное произведение — «Комический роман»
Поль Скаррон — французький романіст, драматург і поет. Перший чоловік Франсуази д’Обіньє. Його головний твір — «Комічний роман» / wikipedia.org

 

Щоразу, коли король відвідував дітей, він зустрічався там із розумною, красивою, тактовною і чарівною жінкою. Вочевидь він звернув на неї увагу — проте є жінки, які вміють так себе поставити, що схопити її в оберемок та ощасливити навіть подумати незручно: дуже хочеться, але не можна, і край!

Зовнішня увага короля почала проявлятися з того, що з удови Скаррон він перетворив Франсуазу на маркізу де Ментенон — придбав для неї шато де Ментенон з багатими землями і правами на високий титул. Причому ні за якого пана де Ментенона їй не треба було виходити заради цього заміж — схоже, що такий шлях не влаштовував короля.

Мадам де Монтеспан нарешті помітила, що потрапила в незрозуміле становище, і навіть наважилася щось вякнути на кшталт того, що для виховательки незаконних дітей такі почесті якось не за ранжиром. Людовик був, на загальну думку, людиною рафіновано ввічливою і нічого такого їй не відповів. Крім того, що коли вже недобре бути вихователькою таких дітей, то що ж можна сказати про їхню матусю?

Симпатії короля до мадам де Монтеспан тануть, мов сніжок у муфельній печі, він починає її просто побоюватися — що вона завтра підсипле йому в їжу, аби її не розлюбили? Котячі соплі, вовчі какашки, сірку з вух африканського бегемота?

Зазвичай легко визначити, коли почався зв’язок Людовика з тією чи іншою пані — за шаленими витратами і розкішними дарами на її адресу. Витрати на ту ж мадам де Монтеспан були цілком порівнянні з витратами на утримання військового флоту королівства. А тут і не з’ясуєш — мадам де Ментенон навіть не думала вимагати від сонцеподібного кавалера всіх грошей світу.

Ба більше — мучилася, усвідомлюючи, що чинить гріх, просила в короля дозволу покинути двір, навіть наполягала, щоб він приділяв більше уваги законній дружині, іспанській інфанті Марії Терезії (і він навіть вживав на її прохання певних заходів у цьому напрямі). Чудово могло б стати в нагоді, щоб набриднути і остогиднути практично миттєво, але ось нічого подібного не відзначалося — можливо, тому, що в щирості її слів ніхто не засумнівався?

Тим часом король овдовів і знову став завидним нареченим — які його роки: сорок п’ять — король ягідка знову! Подейкують про португальську принцесу, що в якості дулі іспанцям була б у пригоді: де, як і в наші часи, знайти ворога лютішого за близького сусіда? Але король задумливий і мовчазний, він про щось довго радиться зі своїм духівником отцем Ла Шезом і раптом робить крок, на який не наважився (або просто не визнав за потрібне) жоден з його предків.

У такій цілковитій таємниці, що й рік цієї події нам достеменно невідомий, Ла Шез вінчає вдівця Луї-Д’єдонне де Бурбона та вдову Франсуазу де Скаррон, маркізу де Ментенон — вони з’єднуються абсолютно законним шлюбом. Статус цього шлюбу унікальний, це якась церемонія стародавніх ацтеків — саме Сонце одружується з прекрасною індіанкою, Монтесума нервово палить у коридорі!

Тож про всяк випадок про цей шлюб кожен придворний собака знає, та ось народ про нього ні слуху, ні духу, а згадувати про нього вголос, ба більше, в пресі, категорично не рекомендується! Навіщо говорити — і так усі знають! А чому ж тоді не сказати? Тссс, і думати не смійте — адже сказано, що всі знають!

 

АХ, КОХАННЯ: як «король-сонце» став вірним чоловіком
Марія Терезія Австрійська або Іспанська — інфанта Іспанії з династії Габсбургів, перша дружина короля Франції Людовіка XIV / wikipedia.org

 

Нову королеву Франції ніхто не коронує, державними святами ніхто одруження не відзначає — так одружилися Луї та Франсуаза, щоб разом старість коротати, яке взагалі державі до цього діло? Двір, звісно, нуднішає, замість балів та святкувань розважаються здебільшого месами й молебнями, Франсуаза отримує прізвисько «Чорна королева», причому жодного стосунку до шахів воно не має — туалети панянок перестали бути різнокольоровими, та й коштовності з них кудись поділися, у моду ввійшли скромні чорно-сірі сукні до п’ят без усяких декольте…

Загалом, двір, як висловлювалися лихі селадони недавніх часів, став місцем, де навіть кальвіністи завили б від нудьги! Втім, мала доза моральності і навіть святенництва галасливому французькому двору навряд чи зашкодила. Та й те, що королівська пасія не марнотратка, начебто теж тільки на користь — і так на безперервні війни грошей не напасешся. Нехай займається королівською душею, аби тільки в політику не лізла, та й неможливо це — за таке ще, гляди, потрапиш на 24 години до села, до тітки, в глушину, в Арденни!

Ой, кумедні ж ці чоловіки… Схоже, що вони справді вірять у те, ніби все вирішують самі, і розумні жінки їм у цьому не заважають. Якби хтось і відкрив рота висловити якісь претензії до мадам де Ментенон — гадаєте, король дав би йому договорити? Зовні все дійсно дуже скромно — вона мешкає у палаці, але займає всього 4 кімнати, в одязі не шикує, незліченних сум не вимагає, на відміну від тієї ж мадам де Монтеспан, яка й після своєї відставки вичавлює з короля більше мільйона золотом на рік, а весь народ знає відповідь на загадку «Дружина короля, та не королева — хто така?»

Король зазвичай працює в неї, а вона сидить і плете, у справи не втручається, все уважно слухає, але нічого не говорить. Однак усе, виявляється, не так просто — у неї просто була своя метода. Франсуаза швидко привчила міністрів з усіх питань, пов’язаних із призначеннями чи нагородами, попередньо радитися з нею. Якщо потрібної їй кандидатури не було в списку, вона м’яко натякала, що варто було б її внести, і ті, хто не хотів неприємностей, цей натяк розуміли. А під час обговорення королем цього питання вона просто чекала.

Якщо називали її кандидатуру, питання вирішували миттєво. Якщо ні, вона ввічливо цікавилася, чи немає когось ще. А якщо міністрів не влаштовували попередні бесіди, король незабаром дізнавався від мадам де Ментенон, які ці міністри бяки й редиски, до того ж уся її моральність та релігійність абсолютно не заважали їй брехати й обмовляти — міль пардон, фантазувати й перебільшувати.

У підсумку її фанатичний католицизм новонаверненої накоїв лиха, поклавши край релігійному миру, встановленому Нантським едиктом Генріха IV. Протестанти десятки років ні з ким не воювали, старанно працювали, платили податки, служили в армії, найкращим полководцем Людовика був протестант Тюренн (щоправда, незадовго до загибелі він перейшов у католицтво, та основні перемоги здобув в іншому, ніж королівське, віросповіданні). Кому все це заважало? Людовику, який з дитинства звик, що йому не можна перечити, і його другій дружині, якій нелегко далися хвилювання, пов’язані з виходом із віри предків.

Почалося огидне цькування протестантів, не спричинене жодними діяннями проти короля і країни — тільки за те, що по-іншому вірили в Христа. Укази, що обмежують права протестантів, сиплються, як із відра: їм забороняють бути нотаріусами, прокурорами, суддями, поліцейськими, адвокатами, наймати слуг католиків, проповідувати, писати богословські праці — всього не перелічити.

Їхні церкви знищували, за навернення в протестантство суворо карали, за навернення в католицтво виплачували нагороди, а гроші для цих виплат збирали з тих протестантів, що відмовлялися навертатися в католицтво. Але цього було замало — почалися драгонади, постої драгунів у протестантських будинках, якими раніше карали тих, хто не платить податки, а тепер застосували до найбільш ревних платників. Інструкції драгунам були гранично короткими — «Тільки не вбивати!»

Решта все було можна — побиття, катування, зґвалтування, знущання і все таке інше, свідчень вистачає. Протестанти хотіли емігрувати — їм це забороняли, погрожуючи галерами. У підсумку 1500 протестантів потрапили на галери, а 200 000 опинилися за межами Франції — наскільки смішними є заборони на еміграцію, ми вже бачили. У результаті Франція стала абсолютно єдиновірною країною і з цього моменту до самої революції програла всі війни до одної.

По суті, з моменту скасування Нантського едикту Франція з криз взагалі не виходила до самої революції. Проте дехто настільки дурний, що називає правління «короля-сонце» Золотим століттям, і мені навіть не хочеться їм щось доводити. Людей не переробиш. У цьому торжестві державної релігії над державними інтересами, яке отруїло королівство такою страшною і повільною отрутою, що воно після цього помирало цілих сто років, є частка кожного з подружжя.

Натомість приватне життя цієї екстравагантної пари нічого, крім захоплення, викликати не може. Добра вдача, постійна увага і щиросердна підтримка морганатичної дружини допомагає «королю-сонце», який заходить за обрій, витримати приниження і ганьбу бездарно програної війни за іспанську спадщину, і навіть домогтися доволі кепського миру замість цілком вірогідної мерзенної і ганебної капітуляції, до якої було півкроку.

 

Жан Нокрет. Мифологический портрет Людовика XIV и королевской семьи, 1670
Жан Нокрет. Міфологічний портрет Людовика XIV і королівської родини, 1670 / wikipedia.org

 

До речі, відразу скажу про те, що за поняттями того часу (не кажучи вже про його поведінку в молоді роки) Людовик був вельми вірним чоловіком — якщо і були якісь романчики, то про них навіть нічого достеменно не відомо, можливо, і не було їх взагалі. Франсуаза стоїчно виносила навіть найжахливіший недолік Луї — егоїзм, що не знає меж.

Хіба що коли вже в передсмертній агонії він встиг їй сказати: «Скоро ми побачимося знову», вона таки зірвалася і сумно зауважила: «Подумайте лишень, яке миле побачення він мені призначає! Ця людина ніколи нікого не любила, крім себе». Після смерті короля мадам де Ментенон їде з Версаля — адже вона не королева, щоби бути зобов’язаною залишатися там. Вона перебирається в передмістя Сен-Сір, де сама ж відкрила перший у Франції світський пансіон для освіти шляхетних дівчат, працює там у міру сил і тихо залишає цей світ через чотири роки.

Чому ця історія якось цікава і нам теперішнім, які живуть на цій планеті трьома століттями пізніше? Навчитися чогось за її допомогою ми все одно навряд чи зможемо — головне з того, чого вчить історія, — це те, що вона нікого нічого не вчить, хоча й намагається. Як були колись домагання хижих держав на всі землі навкруги, прагнення змусити всіх вірити й думати однаково, спроби вирішувати проблеми не як слід, а як хочеться, використання особистих стосунків для власної вигоди, так це все й буде, нікуди не дінеться.

Як зачаровували чоловіків, незалежно від їхньої знатності та родовитості, на короткий час червоні губи й пишний бюст, на триваліший період — поступливий характер, сексуальна сумісність і вміння водити чоловіка за ніс, а на довгі роки — смак, витримка й уміння вдавати, що береш чужі турботи близько до серця, так ці якості і будуть зачаровувати, і нічого з цим не поробиш, та й сенсу немає.

Залишається лише припустити, що нам цікаво те саме, що й Петру Першому під час відвідин Франції, коли він попросив мадам де Ментенон про аудієнцію. Вона запитала, чому він хоче її побачити. Він відповів, що бажає побачити по можливості все, що у Франції є великого. Визнаємо його правоту — решта не варта особливої уваги. Надто якщо більше трьохсот років минуло…

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: