АХ, КОХАННЯ: останній великий султан і дівчина з українського села
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Все у світі циклічне. В наш час у більшості країн є три гілки влади: виконавча, законодавча й судова. І в Османській імперії XVI століття їх також було три, тільки інші: султан, візир і гарем. Навіть четверта влада в них була: зараз це преса, а тоді це були яничари — вони теж офіційно не правили, але прислухатися до них доводилося.
І ось були часи, коли всю владу в гаремі, а згодом і не тільки в ньому, захопила одна-єдина дівчина, яка народилася близько 1505 року. Не зовсім зрозуміло, в Чемерівцях чи Рогатині, на Хмельниччині чи Івано-Франківщині, однак саме десь там.
Ця обдарована попівна була дуже здібною до мов — ще в дитинстві засвоїла грецьку та латину, пізніше опанувала турецьку, перську й арабську, та ще й вірші ними складала. Вона, як потім виявилося, була людиною надзвичайно стійкою і вольовою, з психікою, що добре адаптується, та кам’яною твердістю душі — тому й вижила за обставин, які дуже багатьох ламали й спотворювали. А от із місцем народження їй фатально не пощастило.
Її батьківщина, як і вся територія нинішньої України (й не тільки вона), на той час безперервно зазнавала спустошливих набігів грабіжників і работорговців — найчастіше кримських татар, васалів Оттоманської імперії. Людей хапали, мов худобу, й продавали в рабство — чоловіків для тяжкої праці, дівчат в османські гареми різного рівня.
Що якісніший товар — здоровіший, красивіший, освіченіший — то в розкішніший гарем продадуть. До лап таких людоловів і потрапила бідолашна Настя Лісовська — начебто її звали саме так, а якщо ні, то яка різниця?
Схоже, вона була настільки якісним товаром, що швидко потрапила до султанського гарему, — але як вона там виділилася? Про це писали багато різного й бездоказового, проте всі сходяться на тому, що її сміх був настільки гучним і примітним, що будь-який чоловік не міг не звернути на неї увагу.
Ось султан Сулейман і піймався на гачок, надавши їй шанс. Він навіть назвав її Та, що сміється — турецькою мовою Хюррем. Багато хто й зараз знає її під цим ім’ям. Сам же султан пізніше почав називати її Хасекі, тобто Мила серцю.
Але з її численних імен найвідоміше отримане виключно через безграмотність венеціанських дипломатів, які, знаючи, де вона народилася, стали називати її роксоланою — ось так, з маленької літери, за назвою племені, що, на їхню думку, мешкало в цих місцях.
Між іншим, попали вони пальцем у небо, роксоланів ще Страбон і Тацит називали сарматами, а це плем’я іраномовне. Очевидно, що не слов’яни, той же Тацит їх слов’янам протиставляв. До речі, це чуже їй ім’я Настя зуміла передарувати.
Уже через кілька століть у Китаї відкрили новий вид мавп із синьою мордочкою, помаранчевою шерстю і носиком дірочками догори, кирпатим, як у Насті, судячи з її портретів. Її на честь тоді вже султанші Насті й прозвали мавпою-роксоланою. Ось мавпу так і кличте, а в Насті є тепер імена гарніші…
Якщо якимось дивом Настя і потрапила в гарем, як вибитися в лідери? Гарем у Сулеймана, за султанськими поняттями, був звичайнісінький — кілька сотень конкуренток у неї, безперечно, було. Провідну позицію в ньому посідала черкешенка Гюльбахар, яка вже мала від султана сина Мустафу, людину недурну, відважну й досить жорстоку, щоб вижити на османському троні.
Ось проживе Сулейман своє, сяде Мустафа на престол і свято виконає заповіт підкорювача Константинополя Мохаммеда Фатіха — звелить зарізати всіх своїх братів і навіть вагітних таткових наложниць, щоб ніхто на його владу не зазіхнув. А стерпіти навіть думку про таке Настя не могла — не ті в нас матері, аби дозволяти творити таке зі своїми дітьми, заради їхнього порятунку вони гори звернуть.
Гюльбахар швидко зрозуміла, що Хюррем для неї небезпечна, і вжила заходів, до яких додумалася, — влаштувала скандал, роздряпала суперниці обличчя, видерла жмут волосся, кажуть, що навіть покусала: у гаремі це було буденною справою.
Хюррем відповіла хитро: коли султан наказав їй з’явитися вночі до нього (велике щастя і честь за такої конкуренції!), вона сумно, але впевнено сказала, що пані старша султанша зробила її для султанського ложа тимчасово непридатною, і нехай її навіть засунуть у мішок із кішкою та змією, щоб відправити в цій компанії купатися в Босфорі (звичне у гаремі покарання), але засмучувати султана своїм тимчасовим каліцтвом вона геть не готова.
Сулейман же, замість того щоб погнати євнухів за шкіряним мішком, розібрався, у чому була справа, і до Гюльбахар різко охолов.
Незабаром у гаремі почалися дива — гаремних дів годують, забезпечують, та працювати не кличуть, за всіх подвижниць зворотно-поступального руху на султанському ложі самовіддано трудиться Хюррем, нікого іншого султану не треба. Навіть іноземні посланці пишуть нервові донесення своїм суверенам, називаючи відданість дружині єдиним недоліком у характері султана.
І не збагнеш, як догодити цим гяурам — за багатоженство вони мусульман лають, але вірність одній жінці їм теж не подобається… До речі, Хюррем для султана вже не наложниця, а законна дружина, після народження сина він так підвищив її статус. А хто б йому завадив?
Згодом Хюррем навчилася контролювати інших впливових осіб імперії — кого по-доброму, а кого й ні. Впливового сановника Рустам-пашу вона одружила зі своєю донькою — начебто почесно, він тепер султанський зять, а те, що дружина за ним шпигує і доносить матусі, залишилося за дужками. А ясновельможний Ібрагім-паша, який, власне, її Сулейману й подарував, узагалі дістав на горіхи.
Як великий візир він був по-справжньому відданий султанові, під час військових експедицій спав із ним в одному наметі — але в мирний час ночі з султаном проводила Гюррем, і що саме вона розповідала султанові про його вірного слугу, ніхто вже не дізнається. Однак у березні 1536 року раптово з палацу султана винесли тіло його відданого візира. Подейкують, що в одній із зал палацу досі залишилися плями його крові.
Вирішила вона й проблему Мустафи. Він, як і належить спадкоємцю престолу, прибув до табору армії султана до батька, навіть не знаючи, що той уже прочитав його листа до супротивника Сулеймана, іранського шаха Тахмаспа, з пропозицією зрадити Османську імперію та вбити батька.
Лист імовірніше за все був фальшивкою — хто ж пише такі речі пером на папері? Але Сулейман підозрював увесь світ у змовах не менше, ніж інші турецькі султани, а Хюррем вочевидь нашептала йому вночі на вушко щось таке, що змусило його цьому листу повірити…
Султан негайно вжив заходів, і вони були типовими для цієї держави. Мустафа постав перед батьком, поцілував його руку, а той іншою рукою подав знак, і кати одразу ж накинули на шию Мустафи традиційне знаряддя придворних убивств — шовковий шнурок.
Посланець одного з німецьких князів Бузбек бачив це й розповів, що Сулейман одразу ж сховався за ширму і звідти за допомогою страшних поглядів начебто натякав катам, що ті довго марудяться. Тепер Хюррем могла не турбуватися за свого сина Селіма — трон імперії дістанеться у спадок саме йому!
Не всі звинувачення на адресу Хюррем правдиві. Наприклад, не варто приписувати їй убивство свого власного молодшого сина Баязида — він, боячись долі, що раніше загрожувала й Селіму, зчинив заколот і був страчений. Але все це сталося 1561 року, за 3 роки після смерті Хюррем у великій славі й пошані, до невтішного горя чоловіка, який пережив її на 8 років.
А ось матері султана пережити Хюррем не вдалося — після її спроби пояснити синові, що він надто довіряє цій брехливій і жорстокій роксолані, валіде-султан чомусь померла після недовгої хвороби з вельми дивними симптомами. Що в Туреччині кажуть про причини її смерті — кожен здогадається.
Великий архітектор Сінан збудував поблизу зведеної ним чудової мечеті Сулейманіє спочатку мавзолей Хюррем, а потім і мавзолей самого Сулеймана. Є в Стамбулі й інші місця, що нагадують нам про Хюррем, — цілий район міста і зараз носить ім’я Хасеки.
Пам’яткою архітектури залишилася й зведена за її наказом лазня, доходи від роботи якої вона призначала на підтримання в цілості Айя-Софії. Сумніваюсь, що дочка священика так хотіла врятувати від руйнування великий християнський храм Святої Софії — для мусульманки Хюррем це просто була найзначніша мечеть Стамбула.
А вона й не була на той час християнкою — давним-давно прийняла іслам, причому вочевидь щиро. І українкою, вибачте, теж уже не була — прохідним балом у гаремі була цілковита відмова від будь-якої мови та культури, окрім османських, і жодних проблем вона з цим не зазнала. А коли зміниш віру й мову, змінити ще й батьківщину простіше простого, справа техніки.
Згідно з сучасними поглядами, людина, що розмовляє турецькою, сповідує прийнятий у турків іслам і володіє турецьким менталітетом, саме турком і є, а з усіма балачками про набір хромосом треба звертатися до расових підрозділів гестапо і подібних організацій — більше нікому не цікаво.
Навіть трошки незручно перед турками — що ж я їм підсовую, вони ж мені нічого поганого не зробили… Але це істина, і просто ніде від неї подітися. Не писати ж, подібно до одного українського журналіста, що на читацькій конференції в Чемерівцях, можливій батьківщині Насті Лісовської, всі «були одностайні, що вона народилася-таки в Україні, за яку вболівала всією душею до останніх своїх днів».
Було б, звісно, добре, але які цим прекрасним словам існують докази, окрім палкого бажання? Можливо, повністю покірний їй закоханий чоловік на її прохання припинив жахливі набіги підвладних йому людокрадів? Дідька лисого: як чинили безчинства, так і продовжували чинити, і туркені Насті було на це наплювати з найвищого стамбульського мінарету!
А головне, що вона залишила на знак подяки коханому чоловікові та його імперії, – наступний султан Селім Другий, рудий, простакуватий, та ще й не позбавлений вади, цілком очікуваної від слов’янина на три чверті (Сулейман народився від наложниці-сербки), але категорично зайвої для турецького правителя, і увійшов в історію, як Селім П’яниця, що так само доречно, як іудейський цар, який снідає шматком свинини, або римський папа, який наказує кардиналам негайно зробити обрізання.
Та й помер він так, що султанові не дай боже: ганявся в лазні з глечиком вина напереваги за голими гаремними дівками, послизнувся й зачепився скронею за мармурову лавку — який сором! Ось так віддячила Хюррем чоловікові за любов і нечуване піднесення!
Тому, хто знає біографію Хюррем не за модними серіалами, а за історичними джерелами, майже неможливо розповідати гарні казки про велике кохання, якому навіть султани підвладні. Одразу стає зрозуміло, що перед нами не мила чарівниця, а хитра та цілком безсердечна істота, готова на все, аби вижити.
Щоправда, Османська імперія не має висувати претензії до неї — вона сама її полонила та жбурнула виживати в таке жахливе місце, як султанський гарем. Погодьтеся, що Хюррем мала право мститися країні, яка з нею так вчинила. Та й помстилася так, що мало не здасться нікому.
А ось Сулеймана, який став через це все останнім, десятим з великих турецьких султанів, можна й пожаліти — критичної шкоди було завдано державі, яку він ростив і плекав, як умів, і це все він отримав за свою любов та доброту. А що, буває, що за любов і доброту платять якось по-іншому?
Буває, але вкрай рідко, і ми так прагнемо побачити подібне, що шукаємо таку подяку навіть у по-своєму нещасної попівської доньки чи то з Чемерівців, чи то з Рогатина. А все, радше, було простіше.
Усі її діяння — не плата за любов, не помста за поневолення, а просто покарання для Османської імперії, яка вирішила, що вона завжди є правою, а всі її сусіди винні апріорі. За це Фатум завжди мститься, причому що довше доводиться чекати помсти, то вона жорстокіша. Тож не варто навіть думати, що історія Хюррем оповідає нам про велике кохання — є речі й важливіші…
