Константин Родик
Аналітик літературно-книжкового ринку
Liberal Arts
7 хв. на читання

АЛГЕБРАЇЧНА ПОЛІТОЛОГІЯ РОМАНІСТА: прикра актуальність Джорджа Орвелла

АЛГЕБРАЇЧНА ПОЛІТОЛОГІЯ РОМАНІСТА: прикра актуальність Джорджа Орвелла
Поділитись матеріалом
Джерело фото: twitter.com

 

«Важко сказати, чи роман «1984» наразі є актуальнішим, ніж будь-коли, але він, чорт забирай, актуальніший, ніж мав би бути!» — читаємо у вельми цікавій книжці британського критика (література, кіно, музика) Доріана Лінскі «Міністерство правди. Біографія роману Джорджа Орвелла ‟1984”» (Х.: Фабула, 2020).

Варіацію цієї шокової думки знаходимо і у статті Віктора Шендеровича в альманасі Huxleў: «Справжня перемога антиутопії — у тому, що вона не збулася. Не збулася, зауважимо, там, де її вчасно прочитали». Якщо зблизити ці розмисли, виникає парадоксальна іскра: чи достатньо нині актуалізовано «1984», аби роман нарешті втратив свою злободенність?

Старт продажів цієї антиутопії (червень 1949) — пам’ятний в історії книжництва: упродовж року в Британії розійшлося кілька сотень копій, в Америці лік пішов на мільйони; новинка трималася у списку бестселерів The New York Times двадцять тижнів поспіль.

Читацький бум, підживлюваний телебаченням та кінематографом, тривав аж до середини 1950-х: 1954-го на англійському ТБ з’явилася телеадаптація роману, яку подивилися понад сім мільйонів британців, а 1956-го вийшла перша повноформатна екранізація. Звісно, усе це супроводжувалося перевиданнями книги.

Другий пік актуальности цілком прогнозовано припав на дату, зафіксовану в назві. На початку 1984 року у світі щодня продавалося по 50 тисяч примірників нових видань роману. А впродовж усього «святкування» придбано майже чотири мільйони «1984», опублікованого шістдесятьма двома мовами. Антиутопія повернулася до топ-списків The New York Times, і це був перший літературний твір, який потрапив до бестселерних переліків через стільки років після публікації.

 

Обкладинка книги «1984» Джорджа Орвелла
Обкладинка книги «1984» Джорджа Орвелла / vivat.com.ua

 

Перша хвиля популярности «1984» живилася страхом перед совєтською експансією — роман резонував і з фултонською промовою Черчилля, і з антикомуністичним вектором маккартизму. За сорок років без війни ця тривога майже уляглася, «забулися» і звірства совєтської вояччини у «звільненій» нею Європі, й сама військова доктрина Росії, цілком чингізханівська, з нульовою цінністю солдата.

Це тепер зрозуміло, що холодна війна могла завершитися поразкою Заходу, якби не сибаритство Брежнєва. Для західного читача 1984 року то було не очевидно, тож він здебільшого радів, як про те свідчить Лінскі: «Захід був принижений та спотворений перебігом холодної війни, проте не перетворився на деспотію».

Ось головна формула: країна, у якій можна вільно читати «1984», не є такою, яка описана в «1984». Як нині добре видно, то була страусяча радість. Тимчасова. На наступні сорок років. Аж поки Путін не узявся виправляти брежнєвські «помилки».

Наступний сплеск актуальности спричинив Трамп у січні 2017-го, коли проти очевидної статистики назвав свою інавгурацію наймасовішою за всю історію США, а прес-секретар новообраного президента змушений був дезавуювати це твердження за допомогою елегантного замінника слова «брехня» — «альтернативний факт».

Моніторинг книжкового ринку одразу зафіксував різке збільшення продажів роману «1984», а на четвертий день по тому ця пенсійного віку книжка знов увійшла до топу продажів.

«Давні дистопічні страхіття «1984» з новою силою постали в Америці Дональда Трампа», — пише Лінскі. Нові читачі завважили, що новий президент відповідає більшості критеріїв із визначення фашизму, яке Орвелл сформулював у 1944 році: «Дещо жорстоке, несумлінне, пихате, мракобісне, антиліберальне». Випливло, що у 1970-х наставником Трампа був один з протеже сенатора Маккарті, який мовби передав вірус «демократичного фашизму» початку 1950-х.

До всього, чергове загострення інтересу до «1984» підживлювалося тодішнім розслідуванням кібервтручань Росії в американську виборчу кампанію. А тамті аналітики — в тому числі й від літературознавства — добре пам’ятали Гарвардський проєкт двотомового дослідження Михайла Геллера та Олександра Некрича «Утопія при владі», де Орвелла описано як «імовірно, єдиного західного автора, який зрозумів природу совєтського світу».

А що ж у самій Росії? Ось як змальовує долю Орвелла (у Британії — третього за цитованістю автора після Шекспіра й Керрола) в СРСР український видавець Олексій Жупанський: «Роман «1984» побачив світ лише 1989 року, одночасно із «Архіпелагом ГУЛАГ» Солженіцина… Дозволили тоді, коли вже кілька років дозволялося все, включаючи рок-музику, Бога, проституцію, рекет і навіть найжахливіше — приватну власність».

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Звісно, підпільні переклади поширювалися в елітарних читацьких колах. На чорному ринку ксерокопія перекладу коштувала дві третини від середньомісячної зарплатні. Але й читачі в погонах не дрімали: латвійський перекладач «1984» Гунарс Астра отримав сім років виправно-трудових таборів за «антисовєтську агітацію та пропаганду» — ті самі злочини, про які йшлося в романі Орвелла.

А ще раніше п’ять років каторги дістав Андрій Амальрик — за публікацію на Заході нарису «Чи доживе Совєтський Союз до 1984 року?» (1970). Те саме коїлося і в совєтських протекторатах Європи. Приміром, 1958 року в НДР підлітка засудили до трьох років за читання й обговорення «1984».

В Україні бум актуальности Орвеллового роману припав на початок війни з Росією. Перший професійний переклад вийшов 2015 року у київському «Видавництві Жупанського». У тодішньому всеукраїнському рейтингу «Книжка року» переклад Віктора Шовкуна сусідив на п’єдесталі зі Джойсовим «Уліссом» у перекладі Олександра Мокровольського і Дантовою «Божественною комедією», перекладеною Максимом Стріхою.

Щоправда, двома роками раніше з’явився аматорський переклад, котрий — хоч у Кривому Розі й надрукували невеличку кількість паперових копій — поширювався переважно в електронному вигляді через ресурс Hurtom.com.

Відтоді здійснено ще кілька різних перекладів і книжку опубліковано в різних видавництвах півтора десятки разів. Торік навіть харківський «Віват» випустив графічну версію за французькою ліцензією (адаптація та мальопис Ксав’є Коста).

Що український переклад постав набагато пізніше за російський, має цілком зрозуміле — колоніальне — пояснення. Але ось цікавий факт: першим у світі перекладом повісті «Колгосп тварин», яка була своєрідним «пробником» до пізнішого Орвеллового шедевру, став саме український, здійснений 1947-го у таборі Ді-Пі майбутнім професором Гарварду Ігорем Шевченком. Щоправда, на підсовєтську Україну дісталися хіба одиниці з того накладу. Як свідчить Доріан Лінскі, «більшість примірників на прохання росіян перехопило армійське командування США».

 

Обкладинка книги «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла
Обкладинка книги «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла / vivat.com.ua

 

Коли уважно читати Орвелла, неодмінно наздожене питання: ким він був насправді? Романістом, політичним публіцистом, літературним критиком, візіонером? Орвелл-критик? Так, неабиякий. Ось лише деякі його прозірливі тези: «Гамлет» — це трагедія людини, яка не знає, як скоїти вбивство. «Макбет» — це трагедія людини, яка це знає».

Або про Герберта Веллса: «Наші погляди, а через те і фізичний світ, були б помітно іншими, якби його не існувало». Чи про Джека Лондона, «соціаліста з інстинктами пірата». Й навіть про свого літературного опонента Івліна Во: «Настільки гарний романіст, яким тільки може бути людина».

І романістом Орвелл був повною мірою ще до «1984». Написав декілька соціальних мелодрам, до яких сам ставився скептично, вважаючи їх лише підробітком. Біографи некритично підхопили цю самооцінку, та коли «Видавництво Жупанського» опублікувало усі ті романи (а пізніше їх продублювало й видавництво «Фоліо»), стало очевидно, що це твердий середній рівень тодішньої європейської романістики.

Сам Орвелл від початку уявляв себе політичним публіцистом-розслідувачем. Нині його назвали б, мабуть, фактчекером. Коли 1936 року він поїхав до Іспанії, метою було на власні очі пересвідчитися у масштабах фашистської небезпеки й ефективності супротиву їй соціалістичних ідей. Та результат виявився геть несподіваним.

«Орвелла привела до Іспанії ненависть до фашизму, але за шість місяців по тому він поїхав звідти, виявивши іншого ворога. Поведінка фашистів була точнісінько такою, як він й очікував, але нещадність та безчесність комуністів його глибоко вразили», — пише Лінскі.

Модні ліві уподобання молодого Орвелла геть звіялися. По поверненні з Каталонії він згадував соціалізм у Британії, адептом якого був доти, як такий, що «має запах комічности, шанування верстатів і дурнуватого культу Росії. Якщо вам не вдасться усунути цей запах — дуже скоро фашизм отримає шанс на перемогу». А після нацистсько-совєтського пакту 1939-го Орвелл остаточно розірвав стосунки з колишніми колегами-соціалістами і висловився про пацифізм як про «об’єктивно профашистську форму самозаспокоєння».

Так, Орвелла цілком можна вважати візіонером. Він передбачив багато що — наприклад, першим використав термін «холодна війна» ще у грудні 1943-го. Його відточені до математичної ясности метафори тоталітаризму увійшли, як політологічні формули, до підручників. Тож Орвелл, на жаль, лишається актуальним до сьогодні.

Чи є можливість списати геніальний роман «1984» в архів? Позбутися депресивної тривоги, яку він потужно випромінює вже понад сімдесят років? Здається, це питання розв’язується саме зараз, хоч і озвучується іншими словами: що вважати перемогою в російсько-українській війні.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: