Yana Sviatkina. Swimmers, 2020 / Instagram
Покажіть людину, яка б не хотіла бути щасливою та носити в душі стан консонансу, благозвучності, духовного та емоційного благополуччя. Відчуття, що летиш на крилах, дихаєш на повні груди та з легкістю досягаєш цілей. Плекаєш в серці щире та взаємне кохання. Вільно подорожуєш, купуєш якісний зручний одяг, живеш в теплому та затишному домі з найріднішими людьми.
Для повного й беззаперечного щастя завжди чогось не вистачає. Комусь — одного чи двох пазлів, іншому — десятка важливих складових. Крім того, хочеться відчувати задоволення, яке б тривало тижнями, місяцями, роками, та, на жаль, подібного майже не буває, бо втручаються хвороби, негаразди, непорозуміння з близькими та далекими людьми.
Заважає втома, рутина, стихійні лиха, а зараз ще й найстрашніше — війна. Ось чому напрошується думка, що щастя — це нетривалий процес. Воно навряд чи продовжуватиметься півроку, як полярний день на Північному полюсі, або з десятиліття на кшталт серіалу «Санта-Барбара».
Частіше всього накриває фрагментами, яскравими спалахами, митями. Адже ніхто не пригадає цілий рік безмежного затишку та ейфорії, а от як ближче до Різдва всієї сім’єю каталися на санчатах — закарбувалося навіки-віків. Як потім мокрі та червонощокі тупотіли в коридорі й відігрівалися шипшиновим напоєм. Хрумали печиво, припорошене цукровою пудрою. Дивилися «Катрусин кінозал».
Згадую своє перше відчуття щастя, яке трапилося у три роки. Того дня бабуся подарувала омріяну розмальовку й цілу купу кольорових олівців. Перед сном поклала книжку під подушку та кілька разів за ніч перевіряла, чи вона на місці. Досі чую, як на ранок зайшлося гімном радіо, рипіла дерев’яна підлога та заливався кукуріканням розбишака півень.
Як шкварчали на сковорідці дріжджові млинці та танцювала у склянці чайна ложка. Баба Дуся пила чай виключно з гранованої склянки. На наступний день ми вирушили до зоопарку, тому й досі щастя асоціюється з малюванням, жирафами та слонами.
Згодом подібних митей траплялося чимало. Щороку першого вересня мама пекла яблучний пиріг з корицею, а на початку літа — полуничний. На черговий день народження отримала білий халат (мріяла бути лікарем), і батьки дозволили влаштувати на балконі амбулаторію. Закохалася у сина місцевого священника, а він відповів взаємністю та запросив на побачення. Загубила каблучку, а через п’ять років знайшла.
Моя тітка часто згадує мить народження довгоочікуваного сина. У неї чомусь припинилися перейми, і, щоб налагодити процес, медсестра прийшла з чудодійним уколом. За кілька хвилин навідалася, а породілля хоч би хни. З цікавістю читає книжку ще й глузує: «Ваша ін’єкція — повна маячня. Нуль ефекту». За п’ятнадцять хвилин тітка вже не знаходила собі місця, тож тепер з неї по-доброму глузували: «Рая, чого ти метушишся? Краще ляж та почитай книжку».
За вікном рясно сніжило. Повітря здавалося каламутним, ніби увесь простір засипало буряковим жомом, кучугури вже зрівнялися з підвіконням, мороз вжарив до мінус двадцяти, а породілля благала єдине: «Відпустіть хоч на хвильку, я пірну в сніговий замет, трохи охолону й відразу повернуся». Коли малий закричав, досі стверджує, що кращої музики не чула скільки жила, хоча мала честь слухати у філармонії концерти Вівальді та Шопена.
Інший тітчин спогад щастя: повернення чоловіка з рибалки. Він з гордістю відчиняв хвіртку та здіймав догори сітку, повну сріблястих карасів. Риба так і танцювала, хвацько плескаючи хвостами, а на обличчі Леоніда сяяли неабиякий тріумф та задоволення. Як же весело було в будинку. Улов шкварчав на сковорідці, картопелька пускала бульбашки, а вони сиділи гуртом і з цікавістю слухали рибальські байки. Здавалося б, звичайний сніданок звичайної української сім’ї, але — ні. Він для неї й досі особливий, хоча Леоніда вже десять років як нема.
Моя колега пригадала неповторний ранок в Одесі. У розпалі літа разом із мамою прибули вранішнім потягом до Південної Пальміри. Сонце вже встало, але місто ще не прокинулося. Сновигали лише носильники та станційні робітники. Навіть жіночок, що вешталися з табличками «здаю кімнату коло моря» ще теж не було.
Вони тоді рушили на трамваї на пляж. Купили гарячої кави та плитку шоколаду, дістали з валіз рушники й вмостилися на березі. То було незабутньо. Ранкове випрасуване море, сонце перестиглим персиком, на губах присмак солі та чорного шоколаду, а попереду — довга та безжурна відпустка.
Той Новий рік подруга закарбувала на все життя. Поки бабуся її старанно розважала, мама дістала «зі схованки» м’які тапочки з кроликом. Капці тільки з’явились у продажу, й ні в кого з подруг таких не було. Коли стала міряти, нога забуксувала, бо всередині ховалося шоколадне яйце з сюрпризом, яке раніше бачила лише у рекламі. З того часу почала беззаперечно вірити в дива.
Виходить, миті щастя у всіх різні і за формою, і за змістом. Я спробувала опитати своє найближче коло, і ось що з цього вийшло:
«Часто згадую момент, коли в дитинстві були планові відключення світла. Ми всією родиною забиралися під ковдру й грали в «слова». Їли чорний хліб із тонкими пластинками генеральського сала й запивали це діло солодким чаєм. З тих пір минуло більше тридцяти років, а я й досі відчуваю незабутній смак».
«Батькам від роботи пропонували кавуни за зниженими цінами. Їх привозили з Херсонщини, і ягоди просто лускалися від солодкого соку. Вантажівка заїжджала прямо у двір, ми вправно шикувалися в ланцюг та передавали один одному гігантські смугасті голови. Тато — мамі, мама — мені, я — молодшому братові. Він їх закочував під ліжка та столи. По обіді розрізали найбільший, і «сироп» тік до ліктів. Мені з братом завжди діставалася серединка: ‟кавунова душа”».
«Якось мені подарували путівку в Євпаторію, і я попрямувала в Крим на довгих два місяці. Увесь той час нестримно сумувала за батьками! Щодня писала їм короткі незмістовні листи, типу: «У мене все добре. Сьогодні на сніданок давали млинці, один в один — паперові серветки. Тому не їли, утиралися». Або «У мене все Ок. У нашому загоні карантин. Всі захворіли на дизентерію». Коли нарешті мене зустріли на вокзалі, кричала: «А-а-а» з півгодини, і ще кілька тижнів ходила за батьками хвостиком. Саме тоді усвідомила, що жити вдома — то найбільше щастя».
«Я волонтер з 2014 року. Щосуботи відвідую будинок для людей похилого віку й читаю стареньким книги. Час від часу запрошую одну з бабусь в оперний театр, але майже не дивлюся на сцену. Милуюсь, з яким захватом бабця слухає Верді чи Гулака-Артемовського, й відчуваю неабияке піднесення, оскільки змогла подарувати іншій людині приємність та втіху».
«Для мого батька момент насолоди — це прогулянка листопадовим лісом. Температура має наблизитися до нуля, з неба — гостра мигичка, листя ганчірками: важке та мокре. Саме такої днини він одягає дощовик, гумові чоботи та йде в ялинник. Зізнається, що отримує неабияке задоволення, бо настає слушний час для роздумів та різноманітної філософії. А ще згадує, як однієї осені враз все заянтаріло, і він з мамою вирушив у ліс. Що не крок, то пухка листяна подушка. Вмостилися на неї, як на перину, й довго споглядали синь. Попрощалися з осінню, а на ранок випав сніг».
«У мого дідуся маячіла велика родимка на вусі. Я на неї натискала, як на кнопку, а він вигукував різні звуки, типу дверного чи телефонного дзвінка. Крякав качкою, ухав совою, дзявкав, наче мале цуценя. Щоразу було несподівано та дуже весело. Дідусь єдиний вмів мене розвеселити».
«У нашому селі жила одна жінка, за фахом акушерка. Вдень працювала в лікарні, а вечорами в себе вдома робила нелегальні аборти. То були складні часи, післявоєнні, подібна процедура каралася законом, а от рівень життя бажав бути кращим. Багатодітні мами розуміли, що не осилять виростити ще одне маля, от і зверталися за допомогою.
Вона не відмовляла, брала за послуги п’ять карбованців. Час швидко спливав. Акушерка вийшла на пенсію, щиро повірила у Бога та вирішила спокутувати свій гріх (заходилася віддавати всім своїм колишнім пацієнтам по п’ять карбованців). Жінки ніяковіли, відмовлялися, а вона наполягла: ‟Візьміть, будь ласка, цим ви зробите мене неймовірно щасливою”».
«Обожнювала проводити зимові канікули у бабусі. Ліпити з пластиліну принцес (дідусь завжди приносив з продмагу кілька пачок), слухати «Гуси-лебеді», їсти пиріжки з гречаною кашею та лівером. Грітися коло груби. Ліпити сніговика й мостити йому на голову емальоване відро. Одного разу на Новий рік мені подарували білі ковзани. Всі канікули каталася на ставку і уявляла себе знаною фігуристкою, типу Оксаною Баюл».
«Я стала мамою у сорок років і нарешті зрозуміла свою маму. Її втому, роздратованість, зайнятість. До того мені здавалося, що вона просто нервова жінка, але коли моя дитина переплутала день з ніччю та стала влаштовувати опівночі «веселі старти», все стало на свої місця. Пам’ятаю один із теплих квітневих ранків. Я котила візочок, безперестанку позіхала й бесідувала з мамою по телефону. Саме під час тієї розмови щиро подякувала їй за все. За те, що лікувала застуди, плела шарфи та рукавички, шила новорічні костюми, вигадувала екзотичні сніданки, слухала мої гами, допомагала писати твори та робила ще купу важливих речей. Ми тоді обидві плакали, і це було справжнім щастям».
«У десятому класі вперше побачила гори. Відчула захват такої сили, що з носа пішла кров».
«Про велосипед мріяла кілька років. Нарешті його купили, й почалося… Мандрувала всюди: в сусідні села, до ставка, в діброву. Їздила під рамою, бо сидячи на сідлі до педалей не діставала, але за день долала десятки кілометрів. Велосипед є й досі. На ньому їздять мої діти, коли гостюють у бабусі на канікулах.
З подружкою у свій час вигадали таке. У неї велосипед був виробництва Мінського мотоциклетно-велосипедного заводу (ММВЗ), а в мене — Харківського велосипедного заводу (ХВЗ). Ці абревіатури ми розшифрували по-своєму: її ММВЗ означала — ‟Маленьких Мордатеньких Возити Заборонено”, а моя ХВЗ — ‟Худеньких Возити Заборонено”».
«Момент неабиякого щасті відчула вчора увечері. Ми з сином із Маріуполя, але останніх півтора року живемо в Німеччині. У нас нічого не залишилося, квартиру зруйнували, будинок зрівняли з землею. Там, де раніше височіли Черемушки, тепер пустир. Увесь час на чужині в сина закладає у вухах. Видно, наслідки стресу.
Що ми тільки не робили: і примочки, і краплі, і народні засоби, але дискомфорт ніби після пірнання зі стійкої платформи. Це його дратує, заважає жити, а чекати МРТ слід аж до січня. Вчора не витримала й відправила його у шпиталь. Він поїхав (від нашого села до найближчого міста дві години автобусом), а коли хотів повернутися, дізнався, що автобусів більше не буде, а на вулиці дощ зі снігом, холоднеча, темрява. Всюди гори, ліс, та ще й на додачу розряджається телефон. Я в сльози. Що робити? Він геть сам за сто п’ятдесят кілометрів від дому.
Впала навколішки й почала молитися. Через сорок хвилин — стук у двері. На порозі — моя щаслива дитина з червоним носом. Як виявилося, вирішив йти додому пішки. Дорогою побачив велосипед (німці частенько виставляють вживані речі коло своїх осель, раптом кому знадобиться), от він і сів на нього, хоча у веломашині не працювали гальма. Під шапку засунув свій кишеньковий ліхтарик, бо ліхтарів шляхом було обмаль. Вдома відігрівся, випив із літр чаю й зробив висновок, що його врятувала стрічка з молитвою «Живий в помочі Всевишнього». Ця молитва з ним ще з Маріуполя».
«Моя мама потрапила в полон у травні 2022 року. До того часу перебувала у самому пеклі на «Азовсталі» та зрідка писала SMS. Мені — зворушливі: «Я тебе люблю» та «Обов’язково виживу, адже мрію стати бабусею». Подрузі — правдиві. Якось розповіла про приліт. П’ятеро людей, що були поруч, — двохсоті, а вона — нічого, ніби ангел прикрив крилом. Жалілася, що відчайдушно хочеться хліба, помити голову й помитися самій. Пізніше зауважила: закінчується питна вода та їжа, а у хлопців спухли коліна й не згинаються.
У той день у двері квартири постукав військовий і повідомив, що за гарну поведінку мамі дозволили зателефонувати рідним (вона перебувала в таборі в Оленівці). Боже, яким же щастям було почути її голос. Спершу хором плакали, далі розповіла, що працює на городі та в саду. Буває, перепадає який-неякий овоч чи фрукт.
У співкамерниць припинилося місячне та пожовкли обличчя. Мило — одне на всіх, але має справжній скарб — довоєнний бальзам для волосся. Наприкінці схлипнула: «Найбільше на світі хочу обійняти тебе, а ще відсвяткувати перемогу, вбратися в сукню, туфлі-човники та пройтися набережною».
«Мама повернулась через п’ять місяців, після одного з перших обмінів військовополоненими. Цю мить щастя не передати ніякими словами».
«Мій чотирирічний син має затримку мовлення. Хлопчик розумний, кмітливий, але досі ні пари з вуст. Нещодавно підходить до мене, плескає по коліну й чітко промовляє реченням: «Мамо, я хочу апельсин». Нашому щастю не було меж. Ми з чоловіком плакали, обіймалися, цілували його у щічки, а потім похапцем одяглися й побігли до супермаркету, щоб Артемко зміг сам обрати свій найкращий у світі апельсин».
Отож, людське щастя різнопланове та різнопере. Для одного — вперше прочитати «Співаючі у терені», для другого — зустріти схід сонця у горах. Хтось щасливий, що зміг виростити у місячному ґрунті крес-салат, а хтось радісний, що посіяв у звичайний чорнозем гвоздику Шабо.
Як на мене, істинне щастя проявляється у найпростіших речах, як-от помилуватися веселкою чи північним сяйвом, вперше скуштувати манго чи плоди жаботикаби. Влаштувати суботній сніданок у піжамах. Отримати дзвінок від однокласника, з яким не спілкувалася більше сорока років. Дізнатися про вагітність чи навпаки про відсутність вагітності. Побувати на великому стадіоні та повболівати за улюблену футбольну команду.
Почути новину, що людина, яку вважали зниклою без вісти, насправді жива. Зробити перший крок після довгого лежання в гіпсі. Розбити сад чи побудувати лазню. Закінчити важливий проєкт. Відвідати святі місця (місця сили). Зіграти на фортепіано Патетичну сонату. Здолати вплав Босфор. Вишити рушник. Виявити у шафі бабусину весільну сукню. Захистити дисертацію. Відростити волосся після хіміотерапії. Знайти пʼятипелюсткову квітку бузку й загадати бажання. Поласувати, як у дитинстві, пряженим молоком.
Відкрити вікно й вдихнути ранню осінь, просочену гіркотою хризантем. Зняти солдатські берці та перевзутися в кросівки. Почути вперше: «мамо». Оскільки в кожного щастя своє та неповторне. З іншим присмаком, формулою, змістом.
Згадую, як пригостила дітей із неблагополучної родини великодніми пиріжками. Вони у той момент гралися в піску, будували фортеці та тунелі. Отримавши здобу, заходилися з жадібністю їсти. Пиріжки випадали з рук, діти їх навіть не обтрушували й було чутно, як хрумтить на зубах пісок. Для мене ті кілька хвилин асоціюються з повнісіньким відчаєм, а для них — зі своєрідною благодаттю.
У кожного щастя своє й відрізняється за розміром, звучанням та кольоровою гамою. Об’ємом і структурою. Та все ж таки не слід чекати на цілісну картину довготривалого почуття. Краще «плести» її з коротеньких фрагментів, уривків, арабесок. Зі спогадів, мрій, сьогодення. От і отримаємо неповторне, але дуже тепле життєве панно.
