Письменники «втраченого покоління» допоможуть нам повернутися на століття назад і спробувати почути відлуння подій Першої світової війни та не лише зрозуміти особливості того, що відбувається, а й підготуватися до нових викликів повоєнного життя

Рівароль — це ювелір слів, що відточує майстерність при виготовленні фрагментів, перетворює кожен афоризм на діамант, а збірку роздумів — на розсип дорогоцінних скарбів

Ніколя де Шамфор (1741–1794), французький драматург і письменник-мораліст XVIII століття, слава якого стала можливою завдяки посмертній публікації його книжки «Максими і думки. Характери та анекдоти» (1795)

Історія французької есеїстики та французького афоризму виявилася б неповною, якщо залишити поза увагою творчість Вовенарга (1715–1747). Вовенаргу підвладне одним рядком висловити багато, наче він володіє навичками вправного жонглера, в руках якого слова знаходять правильний напрямок і належну силу

Лабрюєр написав лише одну книгу, але вона здобула всесвітню славу. Багаторазово перевидана за життя автора, книжка «Характери» (це її коротка назва) продовжує свою тріумфальну ходу, і сьогодні її перекладають і публікують, читають і цитують, а сам Лабрюєр правомірно належить до числа великих французьких моралістів

Цього літа виповнилося рівно 400 років від дня народження Блеза Паскаля (1623–1662) — одного з універсальних геніїв людства

Ларошфуко не вимагає особливої підготовки для його розуміння, він шукає в читачеві відкритість душі та сприйнятливість серця, і нехай його філософія не надто хитромудра, а вимоги моралі старі як світ; він цікавий стислістю й точністю, гумором та парадоксами, у його книзі доречний піднесений стиль…

Монтень — творець нової літератури, де суб’єктивність піднесена до рангу абсолютної істини, яка не потребує доказів. «Досліди» — це книжка голослівних тверджень і карколомних та часто помилкових умовиводів, фантазія фантазій, що має єдину мету — писати про все, не вкладаючи погляди в якусь систему, писати не лише з нудьги, а й за чистою випадковістю, зробити ентропію письма енергією натхнення і рушійною силою літературної творчості

Ім’я японського письменника Кобо Абе (1924–1993) стало мені відоме тридцять років тому, коли один за одним я прочитав три його романи: «Жінка в пісках», «Людина-скринька» та «Чуже обличчя». Враження від першого прочитання залишилося у пам’яті як відчуття неймовірної самотності й безнадійності, що кочувало сторінками книжок, майже не залишаючи приводів для оптимізму

Значення письменницької спадщини Акутаґави, яка стала для японської літератури основоположною, надало їй нового вигляду та окреслило контури розвитку на все XX століття. Рюноске зі старту літературної кар’єри був надзвичайно популярним автором, і тому не дивно, що найпрестижніша літературна премія Японії для дебютантів — це премія Акутаґави і нагороджують нею письменників, які роблять перші кроки в літературі

Наприкінці XVII століття запорошеними дорогами Японії від селища до селища чимчикував втомлений подорожній. Неодноразово слуги феодалів, землями яких він пересувався, проганяли його, бо мандрівник скидався на жебрака. Але жоден з японських вельмож не удостоївся тієї посмертної слави, яку здобула ця непримітна людина — великий японський поет Мацуо Басьо

Але коли видавець знайомиться з уже випущеною книжкою, він жахається: текст набагато сміливіший за створений маркізом де Садом, і, побоюючись проблем із цензурою, Лакруа залишає весь надрукований наклад на складі в Бельгії, не допускаючи книжку до продажу. Як писав в одному з листів Лотреамон, видавець «не хотів, аби книга побачила світ, оскільки боявся кримінального переслідування»