Huxley
Автор: Huxley
© Huxley — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
InterviewPhilosophy
6 хв. на читання

БЕСІДА ФІЛОСОФА ТА ЛІКАРЯ: медицина й суспільство (Частина III)

БЕСІДА ФІЛОСОФА ТА ЛІКАРЯ: Здоров'я. Хвороба. Біль (Частина I)
Поділитись матеріалом
Ілюстрація: Всеволод Швайба. Вічний Човен. Папір, туш, перо

 

Читати частину I

Читати частину II

 

Учасники бесіди:

Євген Волченко, лікар, кандидат психологічних наук, засновник реабілітаційного центру Aurum

Сергій Форкош, український мислитель, доктор філософських наук, фундатор Інституту соціокультурних трансформацій.

 

Сергій Форкош: Зараз я хотів би поглянути на медицину трохи з іншого боку. Уяви собі таку картину. Гуляючи містом, я проходжу повз різні будівлі. Серед них є будівлі, які представляють деякі соціальні та державні інституції. Ось я проходжу повз школу — перерва, дзвінкий шум, щебетання дітлахів. Школа — це інститут початкової освіти, в ній панує свій дух, своя особлива атмосфера.

Проходжу повз церкву — тиша, умиротворення, особлива архітектура спрямована на те, щоби людина змогла вийти зі стану повсякденних турбот і поринути в атмосферу чогось одвічного. Але ось я проходжу будівлю поліклініки, біля входу стоять люди в білих халатах, що вийшли на перекур. Якщо наважитись і зайти всередину, то насамперед можна відчути характерний запах — це запах світу медицини. Із чого він складається?

Медикаменти, спирт, сперте повітря з палат, рафіноване повітря операційних. Медицина — особливий світ. Пам’ятаю, у школі, коли нас прищеплювали і в клас заходили медсестри, весь клас із переляком стежив за кожним їх рухом.

Ось одна медсестра поклала на стіл металеву коробку, відкрила її, а в ній — безліч голок. Вони найжахливішим чином перетиналися, через що в мене виникало почуття колючої та кóлючої стихії. Плавали ці голки у спирті, мабуть.

Скажи мені, а як виглядає медицина зсередини, очима лікаря?

Євген Волченко: Медицина зсередини, очима лікаря — це цікаве питання. Думаю, важливо додати: ми трохи ідеалізуємо ситуацію очима лікаря, котрий любить свою професію.

Медицина як простір: скло, метал, кахель. Білий, світло-блакитний, металевий колір. Специфічний запах кварцової лампи, медикаментів, спирту, миючих засобів.

У цьому всьому відчувається холод, напруга — як ти кажеш, колюча стихія, і тепер з’являється медичний працівник (я не акцентую увагу саме на лікарі, я починав ще студентом як молодший медпрацівник, потім середній, згодом інтерн — це синтез переживань, що живуть у мені).

Медичний костюм, халат. Коли ти вдягаєш його, емоційне особисте життя зсувається на другий план; ясність думки, холодний розум, чисті, доглянуті руки, тепло в серці, що іноді переходить у спазм (саме через серце відбувається контакт із пацієнтом).

І якщо цей контакт станеться, тоді атмосфера холоду, страху, колючої стихії не виникне, і переживання цього особливого світу медицини більше відповідатиме його призначенню — атмосфері тепла, довіри, добра.

Саме цього необхідно прагнути тим людям, які живуть і творять у медицині, якщо не так — їм там не місце, оскільки вони калічать себе і саму медицину.

С. Ф.: Ну добре, ми представили якусь картину медицини. Зараз я хотів би ще раз згадати тему болю. Ми раніше говорили про сутність болю, але мені здається, що можна також говорити і про якусь соціологію болю або навіть про політику болю. Я маю на увазі, що біль — це унікальний інструмент влади. Припинити чи пом’якшити біль — у цьому влада лікаря.

Поглянь лише на те, з якої причини пацієнт приходить до лікаря. Чи з власної волі? Якщо у мене болить зуб, чи є в мене вибір? Чи знає про це лікар? Адже кожен лікар також пацієнт! Я хочу сказати, що в основі стосунків лікаря та пацієнта спочатку є певний примус. Але, з іншого боку, лікар часто наполягає, що без довіри лікування може не вдатися.

Можна сказати, що тут йдеться про владу лікаря та медицини (як політики болю). Чи важливо тобі, щоб пацієнт тобі довіряв? І слід ще врахувати, що довіра між священиком і парафіянином — це одне, між адвокатом та клієнтом — дещо інше, а між лікарем і пацієнтом — щось третє?

Є. В.: Лікар несе життя у свідомість, а священик — свідомість у життя. Юрист працює у правовому полі соціуму. Я б сказав, що стосунки між лікарем і пацієнтом, і священиком і парафіянином мають більш інтимний характер, ніж стосунки з юристом, і ґрунтуються, якщо можна так сказати, на тілесній сутності для священика та сутності тіла для лікаря.

Тому характер болю може бути або, назвемо його так — сутнісно-тілесний (наприклад, муки совісті, незадоволеність собою, своєю творчістю), або, відповідно до обраної мною термінології, — тілесно-сутнісний (зубний біль, опікова рана).

У кожної людини больовий поріг різний. Один, скажімо, більше схильний до тілесно-сутнісного болю, бо у нього підвищена чутливість, а фізичний біль він переносить легко, інший, навпаки, не переносить навіть легкого дотику, від виду шприца непритомніє (захисна реакція — свідомість полишає тіло).

У цьому сенсі довіра до священика чи лікаря відіграє важливу роль, заслужити її дуже непросто, але й тягар відповідальності їй прямо пропорційний.

Можна сказати, що людина перебуває в полі динамічної взаємодії двох цих полярних характерів болю і, природно, потребує підтримки або лікаря, або священика (у тому випадку, коли організм сам не може впоратися з болем). Тут виникає складне питання: «ми хворіємо, тому що грішимо, чи грішимо, тому що хворі?» Тема відкрита.

Питання зловживання влади над людьми через церкву та через медицину, що особливо проявлено також і в сучасному соціумі, теж є відкритим. Можна навіть говорити про якесь соціально-політичне «медичне папство».

С. Ф.: Але наскільки є хворим наше суспільство? Якщо спробувати виявити симптоми хвороби суспільства, тобто якщо уявити суспільство як пацієнта, який потрапив до нас випадково і ні на що не скаржиться, бо вважає, що він здоровий, а те, що таки його турбує, він списує на короткочасний розлад, який має причину зовнішню і незначну, то які все ж таки симптоми можна виділити в результаті першого обстеження?

Є. В.: Насамперед давай уточнимо симптоми. 

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

С. Ф.: Добре. Ось ми оглядаємо нашого пацієнта. Очі в нього трохи витріщені, зіниці розширені; з одного боку в нього гладко виголена борода, але чомусь підфарбовані очі; наш пацієнт сутулий, проте активно займається спортом. Зуби в нього неприродно білі.

Говорить він дуже швидко. Іноді навіть не можна сказати, де починається одне речення, а де закінчується інше. Деякі літери він «ковтає», а слова не домовляє до кінця.

Про що б ти його не запитав, усі відповіді він зводить до себе. Але я говорю «він», а це не зовсім правильно. Зрозуміти це нелегко, незважаючи на простоту питання. І нехай тебе не бентежить наявність бороди.

Давай так, аби не поглиблювати питання, скажу, що цей пацієнт без певної статі. Щоправда, можна знайти риси, які свідчили б про належність до однієї статі, але ти відразу зможеш знайти й протилежні, які скажуть і про зворотне. Сам пацієнт говорить про себе то «він», то «вона», а то й взагалі «вони».

Далі, він давно перестав вірити в те, що вище за нього. Загалом, він нерелігійний. Наш пацієнт дуже непостійний: то він прагне бездоганності й порядку, то впадає в хаос і дике варварство; то він на Місяць збирається летіти, то в нього навіть грошей на їжу не вистачає; то він вважає себе центром Всесвіту, то мізерним мохом, що виріс на болоті; то він дивиться в майбутнє з оптимізмом, то з ностальгією відзначає, що найважливіше і найкраще з ним трапилося в дитинстві. Отже, такий нестандартний пацієнт.

Куди його? На дообстеження? Чи можна одразу поставити діагноз?

Є. В.: Ти мені представив якийсь збірний образ людини — типовий представник сучасного суспільства, який задає тон і прагне до лідерства. Говорячи медичною мовою — симптоматика людини з переважним впливом в організмі симпатичної нервової системи.

Іншими словами, людину, яка перебуває в стресі, є невпевненою у собі по суті (симптом сутулості дуже характерний на додаток до описаної симптоматики). Стрес, приплив крові до життєво важливих органів (органів, які він вважає життєво важливими у даний момент часу) — відповідно до цього можна простежити його орієнтацію в соціокультурному житті.

Людина-культурист. Я трохи утрирую — але мені подобається це порівняння, оскільки таке визначення несе у собі корінь слова «культура». Сучасні культуристи — номіналісти.

С. Ф.: Тож який діагноз?

Є. В.: Я вже до певної міри й продіагностував твого пацієнта — якщо рухатися глибше, то можна пізнати багато цікавого в цьому напрямі. Наприклад, в організмі є парасимпатична нервова система, яка має також свою симптоматику.

Поки що вона компенсує життєдіяльність організму в такій невідповідності переважання симпатичної нервової системи — людина списує все, що її турбує, на короткочасні розлади, але коли період компенсації закінчується, настає хвороба.

Тут уже виникає запит допомоги, і якість діагностики, і, відповідно до цього, запропонована терапія у сенсі тілесної сутності з боку лікаря у розумінні сутності тіла, відіграє важливу роль для цього організму. Я говорю про організм як у відношенні до окремої людини, так і в сенсі соціального організму.

С. Ф.: Аж ось наш соціальний організм поглинула пандемія COVID. Наш соціальний організм багато про себе дізнався. Мені здається, що здебільшого пандемія виявляла деякі аспекти життя соціуму, які перебували у певному «очевидному вимірі». Наприклад, ізоляція.

Ізоляція показала рівень і ступінь нашої залежності від соціального. Можна сказати, що ми багато в чому побачили (пережили) владу соціального над індивідуальним (психологічну, а також економічну).

Соціальне тут — це те, що не «в» нас самих, а щось, що «між» нами і «для нас». Цікаво, що під час пандемії люди почали відтворювати реальне соціальне віртуально.

Ось людина у кімнаті сама. Всі її думки спрямовані на взаємодію, на щось, що не вона, і лише «звідти» вона черпає уявлення про те, що ж «вона» таке. Але це «звідти» перерване, вичерпалося. Наша людина більше не знає, «хто» вона. Тривога, паніка.

Але інша сторона пандемії показала нам медицину як політику, яка реалізує власні владні стратегії. Наприклад, питання вакцинації перетворилися на питання межі застосування влади.

Тут одразу стало видно, що медицина як соціальна система нічим не відрізняється, скажімо, від системи в’язниці чи школи. Згадай Фуко та Делеза! Приватне для влади — це лише привід розширити спільне, саму себе, на нове, що знову і знову виникає.

Є. В.: Так, тут багато чого перетинається.

С. Ф.: Ось що мені цікаво. Чому суспільство хворе на владу? Чи хронічне це захворювання, чи сезонне? Може, воно загострюється від безвір’я? І що це за вірус — вірус влади? Як влада розмножується? Спорами?

Якщо наступити на отруйну рослину (наприклад, зустріти продажного чи навіть «порядного» чиновника), то його спори можуть потрапити через дихальні шляхи до легень, а звідти ці спори можуть уразити навіть серце? Чи запиленням?

Я уявляю собі джмеля з товстим черевом, який ледве тягне своє тільце від однієї квітки до іншої. Повітряно-крапельним шляхом? Ось чхнув міністр культури, та й годі! Усі заражені! Чи все ж таки через контакт? Договірняк, підкріплений рукостисканням.

І чи є, зрештою, вакцина проти цієї зарази? (Зізнаюся, я завжди вважав, що єдиною вакциною проти влади є філософія як осмислена, вольова практика свободи).

Є. В.: З приводу залежності від соціального я хотів би дещо доповнити. Людина пізнає себе через те, що не вона — з цим вона взаємодіє опосередковано, через комп’ютер, наприклад, і втрачає себе в мережі інформаційної прірви, у віртуально-соціальному. Я помітив, що через рік пандемії багато людей прагнули живого спілкування, перебуваючи у стані депресивної спустошеності.

Коли ми перебуваємо в ізоляції і «зависаємо» в соціальних мережах, соціально-віртуальному, нам ніхто не наступає на ноги, ніхто не штовхає, не кричить на вухо, ми не чуємо неприємних і приємних запахів, що виходять від людей, які оточують нас, нам не тиснуть міцно руку, нас не обіймають, і ми не обіймаємо, тілесного контакту між людьми немає.

Ми не сприймаємо повноцінно того, з ким спілкуємося, і від цього страждає насамперед наше переживання себе як індивідуума. Ми не можемо сприймати себе повноцінно, не вступаючи в безпосередній контакт з іншою людиною. Звідси тривога, паніка, розгубленість, порожнеча.

С. Ф.: А чи вплинула пандемія на процес діагностування і терапії?

Є. В.: Що стосується Covid, то, на мій погляд, пандемія викрила масу проблем не лише суто медичних, у діагностиці, наприклад, розуміння симптомокомлексу хвороби в залежності від стадії патогенезу, проблеми терапії — часта зміна рекомендованих схем терапії через їх недостатню ефективність; вакцинація як профілактика теж викликає багато питань (один мій знайомий вже 5 разів перехворів на ковід, на тлі регулярної вакцинації відповідно до рекомендацій, і це далеко не поодинокий випадок).

Фуко дуже актуальний у своїх міркуваннях, зокрема на тему «політична медицина». Епідемія як інструмент завоювання «суспільного тіла». Дисциплінування суспільства через ізоляцію та контроль, регламентоване пересування тощо. Мені було цікаво спостерігати, як повідомлялося, що Китай, наприклад (тоталітарна держава), швидко впорався з цією проблемою шляхом ізоляції та контролю. Усі ми бачили, що відбувалося далі.

Я з тобою цілком погоджуюсь, що філософія як осмислена, вольова практика свободи зміцнює людину в цілому, можна сказати, лежить в основі вибору її індивідуального шляху становлення в гармонійній єдності.

Як лікар, вважаю, що сучасна медицина гостро потребує філософії, яку вона поступово втратила, починаючи з XX століття.

С. Ф.: Дякую, Євгене, за цікаву бесіду. Тут ми торкнулися глобальних тем, сподіваюся, що в майбутньому ми зможемо продовжити розмову. Мені цікаво обговорити етичні питання медичної практики, евтаназію, наприклад.  

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: