Ілюстрація: Всеволод Швайба. Вічний Човен. Папір, туш, перо
Учасники бесіди:
Євген Волченко, лікар, кандидат психологічних наук, засновник реабілітаційного центру Aurum.
Сергій Форкош, український філософ, доктор філософських наук, перекладач.
Деякі питання, що обговорювалися під час бесіди:
Основні проблеми сучасної медицини. Як COVID вплинув на неї (що змінилося)? Чи може бути корисною філософія для медицини?
Про філософські питання медицини. Чи важливо для лікаря відповідати на питання: «що є людина?». Якщо так, то чому? Наскільки важливим є саме осмислення (історично сформованих) концепцій медицини для створення глибшого підходу до здоров‘я людини?
До питання здоров‘я–хвороба (визначення, проблеми). Діагностика і процес лікування. Що означає лікувати? Чи є сенс у хворобі? Хто такий лікар у сучасному світі?
Сергій Форкош: Вітаю, Євгене, спасибі, що знайшов час для бесіди. Насамперед я скажу, що медицина як практика і як концепція викликають у мене надзвичайний інтерес. Наприклад, для мене у першу чергу важливо зрозуміти методологічні особливості медичної практики.
Зрозуміло, що в хірурга вони одні, у сімейного лікаря — інші, а в психіатра — також інакші, але все ж, як мені здається, має бути сукупність принципів і підходів до того, як лікар розуміє свою практику.
Можна сказати, забігаючи наперед, що мене цікавить питання «як лікар розуміє здоров‘я і хворобу?», а це веде до іншого, більш фундаментального, — що таке людина як предмет медицини?
Євген Волченко: Ти тут одразу сформулював складні й комплексні питання, які потребують детального розгляду. Можу поки що лише сказати, що, з моєї точки зору, сучасну медицину, умовно кажучи, можна розділити на протокольну та індивідуальну, про останню я поки що й буду говорити.
Лікар, на мою думку, повинен поєднувати в собі принаймні дві компетенції. Перша — це спеціальна компетенція, яка пов‘язана з видом лікарської діяльності, друга ж має зв’язок із розвитком уявлення про те, на чому ґрунтується його практика, тобто сучасний лікар має бути також у якомусь сенсі методологом і філософом.
С. Ф.: Ти хочеш сказати, що сучасний лікар повинен бути кимось на кшталт давніх цілителів, таких як Гіппократ і Парацельс?
Є. В.: Ну, це було б непогано. Я маю на увазі, що медицина приймає за очевидне поняття, котрі сьогодні потребують осмислення.
С. Ф.: Поясни, будь ласка.
Є. В.: Я б сказав, що наше розуміння таких понять, як здоров‘я, хвороба, людська тілесність, формувальні сили органів, фізіогноміка та фізичний образ хвороби, симптомокомплекс залежно від стадії патогенезу і, відповідно, сам діагноз як пізнання сутності процесу захворювання, мають бути осмислені наново.
С. Ф.: Що змінилося? Чому це слід робити саме зараз? Можливо, це пов‘язано, з одного боку, з розвитком технології в галузі медицини? МРТ, ПЕТ-КТ, детальний аналіз крові, генетичні дослідження і, зрештою, штучне вирощування органів? Не кажучи вже про фармацевтичний бум?
Є. В.: Думаю, що методологія і, скажімо, філософія медицини завжди йшли пліч–о–пліч, але в наш час через технологічний прогрес з‘явився такий собі розрив між розумінням принципів терапії, що залишилося в історії, і самою практикою.
С. Ф.: Сюди можна додати те, що проблеми, які стосуються філософської антропології, а саме — в чому суть людського як людського, тобто де проходять межі людини, — проявляються ясно і в медицині.
Наприклад, що таке штучний орган чи протез? Що як ітиметься про протез пам‘яті чи уяви або, врешті–решт, мислення? Це виявляє необхідність звернення до класичних питань: «що є людина?», «чим людина відрізняється від тварини?», або в новому варіанті — «чим вона відрізняється (або має відрізнятися) від робота?». Чи йдеться тут про еволюцію людини або її деградацію, втрату людського?
Є. В.: Що стосується медицини, або навіть самої терапії, то питання «що ж таке людина?» або хоча б те, як проявлені сутнісні особливості людини, (скажімо, її структура), — все це має прямий вплив на формування підходу до терапії. Приміром, важливим є питання «чи впливає усвідомлено активна участь пацієнта в терапії на процес його одужання?»
С. Ф.: У цьому сенсі давай поговоримо трохи про здоров‘я, оскільки лікарська практика спрямована як на збереження здоров‘я, так і на його відновлення в разі хвороби. Чи говорили б ми взагалі про здоров‘я, якби ми не хворіли або не отримували травм тощо? Адже у звичайному стані ми ж не «відчуваємо» здоров‘я — воно наче приховане і проявляється для нас лише в нашому досвіді під час його порушення, тобто тоді, коли порушується його межа.
Є. В.: Насамперед здоров‘я як відсутність хвороби абсолютно нічого не говорить про природу власне здоров‘я. Для мене здоров‘я — це активна основа життєдіяльності людини, яка спрямована на те, щоби людина змогла реалізувати себе як людина. Тобто здоров‘я пов‘язане із самою можливістю буття людини як людини.
Тому для мене здоров‘я — це не лише «задовільне самопочуття» тіла, це ніби загальний сенс тіла і свідомості, або так — свідомого тіла і тілесної свідомості. У досвіді здоров‘я, в сенсі вітальності, — це відновлювальна здатність як тілесної, так і розумової діяльності.
Звісно, цей процес динамічний, індивідуальний. Наприклад, здатність до творчості є одним із важливих аспектів здоров‘я.
С. Ф.: Чудово, але що таке в цьому випадку хвороба чи захворювання?
Є. В.: Хвороба пов‘язана з феноменом болю, але, звісно, не завжди. Як я вже сказав, здоров‘я — це потаємна творча активність, а не пасивний стан, тому хвороба є порушенням цього творчого процесу. Але не все так однозначно.
Хвороба в різних своїх проявах, окрім очевидної шкоди та болю, проявляє також певні межі, які ми переживаємо через біль і через терапію. Я б сказав, що хвороба — це нормальний природний процес, який проходить не в тому місці і не в той час.
У якомусь сенсі хвороба має відношення до самопізнання, але до самопізнання не лише понятійного, а й такого, що містить у собі «переживання» власних меж.
С. Ф.: Ти згадав біль і поняття межі. Вони для мене дуже цікаві. Давай я кілька слів скажу про те, як я уявляю собі біль. Це безпосередньо не стосується того, про що ми говоримо, але я все ж хотів би почути твою думку про це, адже ти постійно стикаєшся з феноменом болю.
Отже. Біль, як мені видається, має трансімманентну структуру. Тобто біль — це чиста межа, в якій поєднані і цілісність тіла, і реальність світу. Точніше так: біль сигналізує про таку єдність. Але біль — усе ж таки й межа сама по собі. Символічно висловлюючись, біль — це прірва, в яку падає відчуття, що змушене виходити із себе.
Однією з інтерпретацій болю є страждання. Біль, якщо він досить інтенсивний, захоплює свідомість цілком, при цьому можливість усвідомлювати себе стає складною. Зазнаючи болю, ми перебуваємо на межі свідомості та світу. Ми ніби стаємо напівсвідомими. Те, що болить, спочатку розпізнається і локалізується, а потім біль може заповнити свідомість, заміщаючи акти «віддачі собі звіту», і так настає чисте терпіння.
Поетично висловлюючись, скажу, що біль — це постійне падіння, що розкривається. Можу додати, що біль також може призводити до виникнення інтерсуб‘єктивного досвіду. Переживання болю призводить до того, що свідомість, рухаючись до межі власної природи, губить себе. Повний біль — це таке ж чуже, як і моє.
Тому біль — це переживання себе із самого себе, в якому структурно присутній і інший. Як я вже сказав, біль трансімманентна, це означає, що переживання болю має й інтенсивність, і стійкість. Біль також має риси ідеального і реального, вона і в часі, і поза часом. Можливо, біль лежить біля витоку усвідомлюваного часу.
Є. В.: Як мені здається, біль — це активна свідомість там, де її не має бути. Це прояв свідомості в царині несвідомого. Переживання межі там, де свідомість вступає в царину несвідомого. Інтенсивність цього переживання індивідуальна. У цьому сенсі наведу приклад одного з перших переживань болю в період фізіологічного процесу прорізування зубів.
В однієї дитини прорізуються зуби — крик, температура, біль кілька днів, частіше уночі (період, коли фізіологічно бадьора свідома діяльність відсутня, спить), в іншої дитини цей процес відбувається так, що оточуючі не помічають ніякого занепокоєння в її поведінці. Тут, звісно, виникає питання про важливість переживання формування власної тілесності в індивідуальному становленні людської істоти.