Лоуренс Альма-Тадема. Вхід до римського театру, 1866
УВАГА — ПИТАННЯ!
Відучити скандальне французьке дворянство від безглуздої звички битися на дуелях погано виходило навіть у королів. У нешанованих дворянами вчених це не могло вийти й поготів. Однак знайшовся математик, який суто науковим рішенням скоротив кількість дуелей. Як він цього досяг, і хто він, до речі, такий?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Дворяни скандалили через те, що хтось інший зайняв місце, на яке вони теж мали право, заплативши за вхід. А якщо зробити так, аби вони могли купити право зайняти одне-єдине місце? Як зазначити, яке саме? Задля цього й знадобилася математика.
Пронумеруйте всі ряди та всі крісла в кожному ряді, а потім вкажіть на кожному квитку номери ряду та місця — і не буде приводу для дуелі: на кожному квитку написано, яке місце має зайняти його власник.
ЦЕ ВЖЕ БУВ ТЕАТР
Вистави, схожі на театральні, розігрували у храмах найдавніших релігій світу. Та це були не видовища, а лише постановки ключових епізодів тогочасних священних книг, скажімо, історії вбивства злим єгипетським богом Сетом його доброго колеги Осіріса з наступним його воскресінням — що у священних текстах написано, те й покажуть, без фантазій.
Не відставали й давньогрецькі жерці, які інсценували під час свят на честь бога такого важливого явища, як алкоголізм, епізоди з його біографії, названі на його честь Діонісіями. Суто міфологічні сюжети цих вистав стали прикрашати імпровізаціями. Учасники були одягнені рогатими чудовиськами-сатирами, і їхні дійства почали звати сатирівськими драмами.
Виступи козлоногих сатирів пізніше почали називати «козлиними піснями», грецькою — «трагедіями». Смішніші шоу називали «веселими піснями» — «комедіями». Ці назви збереглися донині, не змінивши сенсу, на відміну від слів «орхестра» (тоді — простір для хорових танців) чи «сцена» (намет, де актори готувалися до виступу).
Теми вистав ставали ширшими, стосувалися вже не лише пригод Діоніса, а й усієї міфології, потім — актуальних подій політики, як «Перси» Есхіла, чи просто перипетій життя Афін, як комедії Арістофана. Це було цікаво всім, і глядач повалив валом. В афінському театрі було 17 000 місць, а у найбільшому, мегалопольському, — взагалі 44 000!
ПРИЙШЛА ПОПУЛЯРНІСТЬ
Аби заповнити такі зали, треба, щоби народ хотів дивитися. Театр швидко змінювався, ставав все більш складним та гнучким. Спочатку всю п’єсу грали два суб’єкти — єдиний актор і хор, голос «від автора». Великий Есхіл додав другого актора, не менш обдарований Софокл — третього. З’явилися декорації та театральна машинерія.
Конкурс драматургів став важливою справою, про яку говорила вся країна. Навіть величезні античні театри так забивалися глядачами, що виникла така річ, яка раніше не існувала, — плата за вхід. Щоправда, Перікл, який вважав, що відвідування театру корисне для громадян, почав виділяти спеціальні гроші їм на квитки, але років через сто всім знову довелося платити.
Мікрофонів тоді не було, акустика була непогана, але не більше того, у задніх рядах було не все чути (це спеціально перевірили зараз) — як зайняти гарні місця? У свій час любителі приходили до театру ще з ночі, сідали на кращі місця і терпляче чекали. А багатії і знатні люди хотіли добре сидіти в театрі, не витрачаючи на це часу. Ну і, звісно, придумали, що робити.
У першому ряду глядацьких місць поставили гарні крісла, прикрашені різьбленням, — для начальства. Потім відокремили зручні сектори для людей зі становищем, проте скромніших. Іноземцям та жінкам дозволили сидіти лише на найдальших місцях, а рабів не пускали взагалі. Але найкращі місця в межах свого сектора все одно доводилося займати раніше.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ
У Римі багато що змінили: греки будували амфітеатри для глядачів, викопуючи котлован у землі, а римляни зводили високу стіну, як у Колізеї, і вже до неї прибудовували амфітеатр. Бої гладіаторів подобалися римлянам більше, ніж п’єси, але щонайменше двох великих драматургів, Теренція і Плавта, Рим породив, причому вони писали не про богів і героїв, а про звичайних людей.
З падінням Риму розвиток у багатьох питаннях зробив крок назад. Не став винятком і театр — головним видом театральних вистав стали містерії, відтворення сюжетів із Біблії. Епізоди часто-густо розігрували не професійні актори, а міські ремісники, причому кожен ремісничий цех займався епізодом, пов’язаним із його професійною діяльністю.
Епізод із Ноєвим ковчегом ставили корабельники, Таємну вечерю віддавали пекарям, Вознесіння — кравцям, вигнання з раю показували зброярі — ангели зі зброєю в руках гнали з раю Адама та Єву. Всесвітній потоп розігрували моряки та рибалки, Омивання ніг — водовози, а Поклоніння волхвів — ювеліри, які легко надавали розкішного вигляду трьом царям.
Персонажів містерій глядач одразу впізнавав за костюмами. Праведники носили білі сорочки. Грішники — чорні, Юду одягали в жовту сукню, Діву Марію — в блакитну, Христу золотили бороду і перуку, Адам і Єва носили трико тілесного кольору, яке після гріхопадіння прикрашали фіговим листям… А хто ходив у білому одязі, розписаному біблійними цитатами? Євреї, звісно…
НЕСПОДІВАНА ПРОБЛЕМА
П’єси, схожі на сучасні, з’явилися вже у середині другого тисячоліття. Низку великих драматургів, насамперед великого Лопе де Вегу, що написав близько 2000 п’єс (426 дійшли до нас!), дала світові Іспанія. А згодом центр світового драматичного мистецтва поступово почав переміщатися до Франції — країни Корнеля, Расіна та Мольєра.
Дешевші театри грали просто на відкритому повітрі, на базарах і площах — усюди, де були готові їх дивитися і кинути акторам кілька монет на їжу. Але були й стаціонарні театри, спеціально пристосовані для вистав, — насамперед у Парижі, де театр швидко перетворився на улюблену розвагу знатних та багатих столичних мешканців.
Театральні зали зазвичай були не дуже зручними, місць часом не вистачало, а якщо й вистачало, то одні місця були явно кращі за інші. Як і в античних театрах, для найзнатнішої публіки вигороджували частину зали з кращими місцями. Для короля та вищих придворних, якщо вони відвідували спектакль, ставили розкішні крісла у першому ряду. А як глядачі ділили інші місця, що залишилися?
Прямо кажучи — бувало по-різному. Задерикуваті французькі шевальє були великими майстрами знаходити привід для образи. Скажімо, висока людина, яка затулила такому диву миролюбності сцену, або наступила на улюблену мозолю, не кажучи вже про місце, яке ще комусь подобалося, надавали прекрасний привід для улюбленої розваги — дуелі.
НЕБЕЗПЕЧНЕ ХОБІ
Дуелі стали справжньою пошестю французького дворянства. Досить сказати, що за часи правління Генріха IV на дуелях було вбито від 6000 до 10 000 представників вищого суспільства. Тобто були роки, в які на дуелях гинуло більше дворян, ніж у великій битві, але без будь-якої користі для королівства. Втім, при тому ж Генріху IV видали понад 7000 королівських пробачень дуелянтам.
Рішучий кардинал Рішельє вирішив припинити дуелі і добився від Людовіка XIII суворих указів проти їхніх учасників. Дехто думав, що це лише формальність, але ні! Сеньйор Франсуа де Бутвіль, який після ряду скандальних дуелів втік за кордон, просив про помилування, але отримав відмову, і в гніві заявив, що все одно приїде до Парижа і там битиметься. Даремно він так…
Він виконав свою обіцянку, але Рішельє його заарештував та виконав свою. Бутвіль був схоплений, і ні прохання вищої знаті, ні ридання його вагітної дружини не допомогли — йому відтяли голову. Дуелей поменшало, але зовсім вони не зникли. Згадайте трилогію про д’Артаньяна — там ще треба пошукати сторінки без дуелі. А дія відбувається вже після страти Бутвиля.
І це ще не все — остання дуель у Франції сталася 1967 року! Депутат-соціаліст Деффер гукнув у парламенті голлісту Ріб’єру: «Заткнися, ідіоте!», відмовився вибачатися, та ще й під час дуелі на шпагах двічі його поранив. Щоправда, це не завадило переможеному Ріб’єру наступного дня після дуелі одружитися. Весело живуть люди, нічого не скажеш…
Тож можете уявити, скільки приводів запросити до бар’єру виникало у тодішніх театралів перед підйомом завіси. Хороших місць у театральній залі не так багато, а кожне погане створює кількох скривджених. Навіть королівські укази не зупиняли дуелянтів — як же це міг зробити вчений, що його так зневажають дворяни?
РЯД І МІСЦЕ
Кажуть, усе почалося з того, що один учений дивився на муху, яка повзала по стелі. Йому захотілося знайти спосіб точно вказати місце мухи на стелі. Ось він і вигадав те, що ми зараз називаємо прямокутною системою координат. А самі ці координати ми називаємо ім’ям цього вченого — декартовими.
Математика тим і гарна, що її рішення універсальні — і місце мухи на стелі, і місце дворянина в театрі описується подібним чином. Пронумеруйте всі ряди та всі крісла в кожному ряді, а потім вкажіть на кожному квитку номери ряду та місця — і не буде приводу для дуелі: на кожному квитку написано, яке місце має зайняти його власник.
Ясна річ, можна ще закричати: «А чому квиток із цим місцем продали тобі, а не мені?», але це вже не кожному на думку спаде… Отже, скандалів через місця стало помітно менше, і захоплені глядачі вихваляли тямущу реформу, а також, звісно, її автора. Як бачите, суспільство помічає науку, коли вона приносить конкретну та всім очевидну користь.
Короля навіть попросили нагородити Декарта за такий корисний винахід. «Ви кажете, що такого немає навіть у англійців? — перепитав король. — Тоді це чудово і справді гідно нагороди. Але ж кому її давати? Він не військовий, не придворний, він взагалі якийсь філософ, вибачте за вираз! Нагороджувати філософа — це занадто!»
КІЛЬКА ДУМОК НАВЗДОГІН
Слова згодом змінюють сенс — як «сцена» і «оркестр». Керівник хору в грецькому театрі, наприклад, називався «корифей», а тепер чим тільки ці корифеї не керують…
«Театрон» буквально означає «місця для глядачів». Це дуже правильно: якщо немає глядачів, кому потрібен такий театр?
Щоб глядачі, які заздалегідь знали весь сюжет середньовічних містерій, не втрачали інтересу, їх начиняли (можна сказати, нафаршировували) забавними вставками з досить брутальним гумором. Їх так і називали — «фарш» (звідси сучасне «фарс»).
Укази Петра I проти дуелей вимагали вішати не лише учасників, що перемогли, а й убитих (для надійності, чи що?). Все одно не допомагало: всі пам’ятають, від чого померли Пушкін і Лермонтов, читали «Поєдинок» Купріна… Репресії можуть не все.
Декарт багато чого придумав раніше за інших. Навіть позначати невідомі в рівняннях літерами X, Y та Z першим почав саме він. Він вважав, що математика повинна пояснити «все, що стосується порядку і міри». А раптом він має рацію, і політика тільки заважає зробити це?