Гюстав Доре. Балада про старого матроса / nzherald.co.nz
УВАГА — ПИТАННЯ!
Хто краще харчується, той довше живе, чи не так? Не зовсім: в одній в’язниці на Сході помітили, що тюремники часто страждають на небезпечну, часом навіть смертельну хворобу, а в’язні, які харчуються набагато гірше, — ніколи. Лікар, який зрозумів, чому це так, отримав Нобелівську премію та допоміг відкрити новий клас речовин. Яких?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Вітамінів. Ув’язнених годували поганим неочищеним рисом, а рисове лушпиння було одним із небагатьох у тих місцях джерел вітаміну В1, без якого розвивалася жахлива хвороба бері-бері.
ЗДОРОВ’Я ТА ХАРЧІ
Скільки жили, скажімо, стародавні єгиптяни? Не завжди так уже й мало. Великий фараон Рамсес II правив 67 років, а на престол зійшов двадцятирічним — доволі багато виходить, між іншим… Піопі II, який жив приблизно на тисячу років раніше, взагалі сидів на престолі 94 роки — де там Людовіку XIV та Єлизаветі II! Та й горезвісний Хеопс правив понад 30 років, швидше свою піраміду він би не побудував.
Скільки ж у середньому жив звичайний підданий фараона? Виявляється, лише 23 роки — відчуйте різницю! Легко зрозуміти, чому — умови життя правителя, і насамперед його харчування, були у багато разів комфортнішими, ніж у його підданих. І в давніх римлян імператори жили років по 60–70 (ну, якщо, звісно, не вб’ють — професія небезпечна!), а прості римляни здебільшого доживали щонайбільше до 25 років (раби — узагалі зрідка понад 18).
У наш час із їжею стало істотно краще, та й медицина підтягнулася. Зараз, за даними ООН, людина в середньому живе 73,8 року (жінки більше за чоловіків — так, вони старіють раніше, але помирають приблизно на 6 років пізніше). Отже, щоб довго жити, треба добре харчуватися? Це справді важливо, але недостатньо — є й інші чинники, що впливають не менше.
НЕ БАЙДУЖЕ ЩО
Навіть якщо їсти досхочу, можна дуже нашкодити здоров’ю, коли їси не те. Схоже, що першими про це в масовому порядку дізналися моряки, для яких була доступна тільки та їжа, що відносно довго зберігається. Навіть коли солонина ще не зіпсувалася, у сухарях не було борошняних черв’яків і всім наливали належні 120 грамів рому, у далеких плаваннях люди хворіли; причому офіцери, які харчувалися краще, страждали так само.
Жахливе захворювання, за якого тіло вкривалося виразками і випадали зуби, не шкодувало нікого — у всіх морських битвах загинуло менше моряків, ніж від цієї болячки. Вона не була заразною — хворіли всі, хто так харчувався. А за деякий час помітили, що на кораблях, які повертаються зі спекотних країн, хворіють менше, ніж на тих, що пливуть туди, — і 1747 року лікар Джеймс Лінд зрозумів, чому!
Запаси для зворотного плавання рясніли свіжою зеленню й цитрусовими — ось Лінд і запропонував неодмінно давати морякам сік лимона та лайма. Як заведено, стовпи офіційної науки над Ліндом довго сміялися, але дехто з моряків дослухався до нього й переконався, що це справді допомагає. Незабаром сік лимона або лайма став неодмінним елементом пайка матроса.
Не менш рятівною виявилася кисла капуста, якою пригощав своїх матросів капітан Кук. Інтуїтивно було зрозуміло, що в лимонах і капусті містяться дуже ефективні ліки. Але що це за речовини, з’ясували тільки 1932 року. А першу з них відкрили дещо раніше…
КРАЩЕ СИДІТИ, НІЖ СТЕРЕГТИ?
Головною їжею країн помірного і холодного клімату був хліб із борошна, отриманого під час помелу зерна, — не дарма в Євангелії їжу гарно назвали «хліб наш насущний». Випікали його переважно з пшениці. А у величезній і густонаселеній Південно-Східній Азії головним годувальником був (та й залишається) рис.
З давніх-давен у тих краях збирала свої жнива неприємна хвороба, яку малайською називали словом «бері-бері», тобто «слабкості» (бері — це слабкість, а множина в цій мові утворюється простим подвоєнням іменника, оранг — людина, а оранг-оранг — люди). Стає важко ходити, часом потрібні милиці, частішає пульс, мучать запори — цілком можна й померти.
Стикався з бері-бері й голландський лікар Християн Ейкман, котрий працював у тюремному шпиталі на острові Ява. Персонал в’язниці часто-густо потрапляв до нього на прийом із симптомами цієї хвороби. Доводилося йому лікувати й ув’язнених — їхні умови життя були значно гіршими, харчувалися вони бідно і хворіли частіше. Проте тільки не бері-бері — жодного випадку!
Доктор Ейкман і гадки не мав, у чому ж тут справа, але йому допоміг випадок. Кури з тюремного підсобного господарства раптом почали демонструвати чіткі симптоми бері-бері — на ходу раптом зупинялися та вивертали шиї, точнісінько, як хворі люди. Але ж годували їх непогано — залишками від їжі наглядачів. Не ув’язнених — ті з’їдали все до останку…
ПОГАНИЙ РИС КРАЩИЙ ВІД ХОРОШОГО?
Кури їдять, як наглядачі, — і хворіють, як вони? А що їдять в’язні? Головна частина раціону і тих і інших — рис їхній насущний, там інакше не буває. Але різний: наглядачам — якісний очищений рис, без тонкої сріблястої оболонки, яку обдирають на спеціальних крупорушках, ув’язненим — поганенький неочищений. Шліфований рис красивіший та дорожчий, ув’язнені їдять нешліфований.
Ейкман замислився над цим і незабаром з’ясував, що в бідніших в’язницях, де й персонал годували нешліфованим рисом, бері-бері не було! Невже від захворювання рятувало рисове лушпиння? Він написав про це статтю — і вона, здавалося, нікому не знадобилася: всі хвороби тоді вважали роботою бактерій, відкривали одного збудника захворювання за іншим. До чого тут рисове лушпиння?
Стаття Ейкмана вийшла 1889 року, але тільки 1911 року польський учений Казимир Функ нею зацікавився і почав проводити експерименти. Виявилося, що виділена ним із рисових висівок кристалічна речовина виліковує бері-бері миттєво! Функ назвав її «життєвим аміном» (це такі азотовмісні сполуки) — латиною вітамін!
До речі, ще до Функа, 1904 року, під час Російсько-японської війни, медик Канехіро Такакі звернув увагу на те, що японські моряки масово втрачають боєздатність і навіть помирають від бері-бері. Але ж годували їх добре, білим очищеним рисом — він і становив головну частину їхнього раціону. Ну зрозуміло…
Доктор Такакі придумав рішення: в їжу почали додавати ячмінь — і хвороба відступила! Лікаря нагородили баронським титулом і стали неофіційно називати «ячмінним бароном». Але результати його праці були блискучі: адже під час облоги Порт-Артура, за низкою даних, понад чверть японських солдатів постраждала від бері-бері, 80 000 солдатів довелося відправити в тил, а 10% хворих померло…
БЕЗ НИХ ЖИТТЯ НЕМА
Речовину, виділену Функом із рисового лушпиння, назвали тіаміном. Коли відкрили ще кілька подібних речовин, їх стали називати вигаданим Функом словом «вітаміни». 1928 року Сент-Дьйорді виділив чисту аскорбінову кислоту — вітамін С, у 1935 році Хенрік Дам відкрив вітамін К, у 1936 році Бішоп і Еванс отримали вітамін Е… А відкриту Функом речовину назвали вітаміном В1.
З’ясувалося, що вітаміни організм не виробляє — неодмінно треба отримувати їх ззовні. Нестача вітамінів спричиняє важке захворювання — авітаміноз. Авітаміноз С — це добре відома з давніх часів цинга, авітаміноз РР — пелагра, авітаміноз В12 — злоякісна анемія… А бері-бері виявилася просто авітамінозом В1, міліграм на день — і ти здоровий!
Звичайно, праці відкривачів вітамінів отримали заслужене визнання. У 1937 році Нобелівську премію присвоїли відкривачеві вітаміну С Сент-Дьйорді, у 1943 році — Хенріку Даму, який знайшов вітамін К… Християн Ейкман теж одержав Нобелівську премію за своє відкриття — 1929 року, років через сорок після того, як завершив свої дослідження бері-бері. Краще пізно, ніж ніколи!
Число вітамінів зараз уже двозначне, про деякі сперечаються, вітаміни вони чи ні, але в їхньому існуванні тепер немає сумнівів. А першим отриманим людьми вітаміном і зараз залишається тіамін, або В1, — кристалічна речовина з рисового лушпиння, нестача якого спричиняла неприємну хворобу. Тепер на неї не хворіє майже ніхто, за що Християну Ейкману та його курям — велике спасибі!
