БОРИС БУРДА: скільки віденських стільців в одному ящику?
Джерело: architecturaldigest.com
УВАГА — ПИТАННЯ!
Великий архітектор Ле Корбюзьє писав про віденський стілець: «Досі не створено нічого елегантнішого за формою, якіснішого по розробці та доцільнішого за конструкцією». Оптові поставки знаменитої моделі «Стільця №14» здійснювалися в ящиках обсягом 1 кубічний метр. Скільки стільців містилося в такому ящику?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Вірите чи ні, але 36 — рівно три дюжини! Знаменита модель, до того ж, була ще й шедевром компактності.
ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПРОРИВ
Приблизно до XVI століття кількість стільців була невелика — багато хто використовував для сидіння скрині. Та згодом скрині почали витіснятися шафами, на яких не дуже посидиш, і стільці увійшли в моду.
У ХІХ столітті кількість стільців у квартирі людини середнього достатку швидко зростає. Ну, стілець у кімнаті один, ну, шаф і ліжок максимум по парі, а стільців до столу потрібно не менше чотирьох, а то й шести… Потрібно робити більше стільців, причому добре було би простих і недорогих, але міцних і якісних. Можна без різьблених ніжок та спинок, але неодмінно не за всі гроші світу.
Стілець — виріб не такий простий. Вирізати з дерева його ніжки і спинку — робота важка і неекономна, відходів буде безліч. Потрібна ідея, яка дозволить спростити та здешевити виробництво, причому не заважатиме робити стільці красивими, різноманітними, легкими та міцними. Плоскі дошки та прямокутні бруски — це дуже просто. Що ще можна?
Античний світ механічно переніс волов’ячу упряж на коня (тварина із зовсім іншою анатомією, ніж віл), вона душила коня і не давала ефективно використовувати його силу і швидкість. Впоралися з цим наприкінці VI століття н. е. тільки китайці, які вигадали нову деталь упряжі — хомут. Приблизно 920 року він потрапив до Європи і дозволив орати на конях без проблем.
Як же виходило виготовити з дерева таку складну деталь, як хомут, — невже випилювати зі стовбура? Звісно ж, ні — люди помітили, що як сильно нагріти дерево парою або гарячою водою, можна його зігнути, а потім, коли дерево охолоне, воно знову набуде твердості. Подібно до цього виготовляли такий масовий виріб, як лижі, кінчики яких теж треба було загнути.
НІМЕЦЬКИЙ БАТЬКО ВІДЕНСЬКОГО СТІЛЬЦЯ
А вирішальний крок зробив син шкіряника Міхаель Тонет, який народився в 1796 році в німецькому Рейнланд-Пфальці. З дитинства він навчався столярному ремеслу і вже у 23 роки відкрив меблеву майстерню. Працював він цілком успішно, бізнес розростався, але Міхаель Тонет був із тих людей, яким мало того, що все йде добре, їм хочеться зробити ще краще. Вони все й рухають.
Взагалі, гнуті меблі почали робити, пропарюючи дерево, чи не в XVII столітті, в 1720 році англієць Камберленд отримав перший патент, потім патентувалися вдосконалення… А за океаном 1808 року Семюель Грегг запатентував стілець, в якому рама спинки, сидіння та передні ніжки були єдиною конструкцією із гнутої деревини. Та поки що це було складно.
Тонет не придумав чогось радикально нового, але суттєво покращив технологію, зробивши процес гнуття дерев’яних деталей зручнішим та технологічнішим. Стільці, крісла та канапе Тонета до того ж обходилися йому дешевше, ніж конкурентам. Настав час подумати про патентний захист його нововведень. Тільки з другої спроби 1841 року він отримав французький патент.
Того ж року Тонет привіз свої стільці на виставку в Кобленц, де від них прийшов у захват сам всесильний австрійський канцлер Меттерніх і запросив Тонета до Відня — розвивати там своє виробництво. Це сталося виключно вчасно — через клопоти з патентом Тонет заліз у борги, і його майстерню було конфісковано. Тож у Відень він потрапив не зовсім із власної волі…
ТРУДНОЩІ ЗАГАРТОВУЮТ
Приїхавши до Відня, Тонет спочатку не міг відкрити свій бізнес — звідки гроші в банкрута! Він спершу працював на відомого віденського мебляра Ліста, а потім отримав замовлення від князя Ліхтенштейна на виготовлення гнутих меблів для нового замку. В 1847-му будівництво закінчилося, але Тонет вже залагодив свої справи і 1849 року відкрив свою меблеву майстерню.
У 1851 році в Лондоні відкрилася перша Всесвітня виставка, на якій Тонет зміг виставити свої меблі. Вони мали гучний успіх і були нагороджені бронзовою медаллю. Незабаром він зміг отримати всі необхідні патенти на свій спосіб «надання деревині будь-якої форми та будь-якого вигину у різних напрямках» і став цілком незалежним. Тепер можна було працювати.
Ще 1849 року він спроєктував свою модель №1 — так званий «Шварценберзький стілець». Потім з’явилися «Крісла кафе Даум», тираж яких вперше став масовим — скажімо, будапештський готель «До королеви Англії» замовив одразу 400 штук! А в 1855 році Тонет отримав перше велике експортне замовлення, і партія його стільців попливла до Латинської Америки.
Місцеві конкуренти намагалися чинити опір бізнесу «іноземця», подавали до суду, хоча самі використовували лише уривки запозичених у Тонета технологій. Однак князь Меттерніх заступився, і в 1856 році Тонет дістав австрійське громадянство. На ІІ Всесвітній виставці 1855 року у Парижі він отримав уже срібну медаль, а на виставці 1878 року — золоту.
ГОЛОВНИЙ УСПІХ. «СТІЛЕЦЬ №14»
Проте справжнім хітом меблевого виробництва Міхаеля Тонета став так званий «Стілець №14» — дешевий, технологічний, компактний, зручний, легкий та міцний, що ще можна вимагати від предмета меблів? Цей стілець складався всього з шести деталей, які скріплювалися не міцним клеєм, а звичайними гвинтиками, і важив лише 3 кілограми — куди легше?
Уяву вражала навіть його ціна — стілець віддавали лише за три шилінги, ціну трьох десятків яєць: порівняйте із нинішніми цінами на стільці та яйця і самі скажіть, дорого це чи ні. Попит на ці стільці був просто шалений, і фабрика «Брати Тонет», відкрита в Чехії, де було простіше і з сировиною, і з робочою силою, ледь встигала з ним справлятися. Та й зараз вони недорогі…
Численним замовникам ці стільці відсилали в тих самих ящиках, про які згадувалося на самому початку статті, — всього один кубометр об’єму, трохи більше 100 кіло ваги, 216 дерев’яних деталей і кріплення, збірка вкрай проста і майже нічого не варта, для ресторанів, кафе, офісів, видовищних підприємств, домівок і взагалі всього на світі — практично ідеальне рішення!
Розповсюдженню цього шедевра сприяв вкрай продуманий рекламний трюк — віденський стілець скинули з Ейфелевої вежі, а він відскочив від бруківки і залишився цілим! Добре, що не з самої верхівки, тільки з першого ярусу (не всюди про це пишуть) — проте це теж 57 метрів, які ваші меблі впадуть з такої висоти і не перетворяться на купу сміття? Безперечно, витримає будь-кого…
ЛОНГСЕЛЕР, АБО ВІЧНА КЛАСИКА
Всі знають, що таке бестселер — популярний витвір, який усім цікавий і всі рвуться його купити, англійською ці слова і означають «краще продається». Є й слово «лонгселер», тобто «довго продається» — так називають товар, популярність якого не падає багато років. Прекрасний приклад товару-лонгселера — віденський стілець, популярний майже два століття.
Підприємство «Брати Тонет» розвивало успіх, нарощуючи обсяги виробництва. Вже на початку ХХ століття воно продавало понад 2 000 000 предметів меблів на рік! Дуже успішним для фірми виявився удосконалений Міхаелем Тонетом винахід Бенджаміна Франкліна — крісло-гойдалка. Технологія виробництва гнутих меблів чудово для нього підходила.
В 1871 році Міхаель Тонет залишив цей світ, але його творіння, які вже ніхто не називає інакше як «Віденські стільці», не втрачають популярності. Велику та неперевершену модель «Стілець №14» змінила сучасна модель «Стілець №214» — зовні майже така сама, хіба що краща! Вже 1930 року кількість проданих віденських стільців досягла тридцяти мільйонів.
Подивіться про всяк випадок, на чому ви сидите, коли читаєте цю статтю, якщо не на віденському стільці, то нічого страшного, але якщо саме на ньому, це цілком можливо. А якщо поставити питання трохи інакше: «Хто з вас взагалі ніколи не сидів на віденському стільці?» — дуже мало хто відповість: «Я!» У віденських кафе досі більшість відвідувачів сидять саме на віденських стільцях.
Великий архітектор Ле Корбюзьє писав про віденський стілець: «Досі не створено нічого елегантнішого за формою, якіснішого по розробці та доцільнішого за конструкцією».
ДЕТАЛІ
Для зйомок фільму «Дванадцять стільців» насилу знайшли в однієї бабусі з Арбата єдиний стілець роботи майстра Гамбса і замовили потрібну кількість його копій аж у Єгипті — ближче ніхто не брався. До речі, чи це стілець? У романі сказано, що це напівкрісло.
Дорогі шовкові меблі ресторану «Ермітаж» щорічно замінювали на віденські стільці — у Тетянин день, студентське свято. Навіть п’яним студентам не вдавалося їх сильно пошкодити.
Батько двох малолітніх синів якось прийшов додому і побачив, що його дітки за допомогою складаного ножика перетворили ніжки віденського стільця на стружку. «Ну, ви брати Стругацькі!» — вигукнув Натан Залманович. Борис Стругацький згадує, що йому та Аркадію не було чого заперечити…
ЛЮБИТЕЛЯМ ІСТОРІЇ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Справжній вислів, що починається словами: «Краще сидіти, ніж стояти», зазвичай приписують напівлегендарному цареві Соломонові, а це означає, що він принаймні відомий досить давно. З того часу, як у людини з’явилося хоч якесь житло, навіть хижа чи взагалі печера, вона хотіла там не лише стояти чи лежати — багато речей набагато зручніше робити сидячи.
Найдавніші зразки меблів, призначених для сидіння, з’явилися, швидше за все, саме в Стародавньому Єгипті, причому в ранній період його історії. Перші малюнки стільців можна знайти на папірусах ІІ династії — це майже 5000 років тому. Стародавність неймовірна! Але це вже зовсім типовий стілець — чотири ніжки, спинка та сидіння, не лава і не табурет.
Обурливо халтурне ставлення до своєї роботи давньоєгипетських грабіжників царських могил, що продивилися за купою каміння і щебеню геть незаймане поховання фараона Тутанхамона, особистості, непримітної нічим, окрім того, що він помер і був похований (це слова археолога, що знайшов його могилу), призвело до знахідки цілої низки стільців.
Один із них, хоч і зроблений з дерева, інкрустований золотом, сріблом, сердоліком, лазуритом та бірюзою. Він по-справжньому гарний — охочі можуть переконатися в цьому і зараз, купивши за 4700 євро його точну копію. Крісло з кедра простіше, але теж позолочене, а ніжки виконані у формі левових лап (фараон, між іншим, сидів, а не жрець якийсь завалящий!).
Раніше за інших стілець запозичили в єгиптян ассирійці — ці хлопці у всіх запозичували без оплати, віддачі і запитань, от зараз немає на планеті ніякої Ассирії… Були стільці і в Стародавній Греції, їх там часто оббивали шкурами або килимами, підкладали подушки. Чоловіки в Греції, щоправда, за столом воліли лежати, але жінки й діти сиділи — так зручніше.
У Римській імперії стільці теж були жіночими меблями, але, крім того, ще й меблями театральними — легкі складні стільці виносили в театрах, коли були потрібні додаткові місця. Застосовувалися і парадні стільці з підлокітниками для важливих осіб, або стільці без спинки з обрубків пнів для когось простіше. Втім, стілець із підлокітниками — це вже крісло, а без спинки — табурет.
Занепад за часів Середньовіччя торкнувся навіть стільців — вони практично зникли: сиділи на лавах або взагалі на колодах, поставлених на козли. Стілець у бенкетних залах середньовічних замків зазвичай був один-єдиний — для його власника, таке собі в. о. трону. Іноді на такий стілець навіть накладали ланцюг із замком — аби сторонній випадково не зайняв.
Епоха Відродження повернула до життя низку хороших античних традицій, у тому числі й окремий стілець для кожного гостя. Бароко прикрасив спинки стільців різьбленням, часто з гербами власника. Рококо зробив стільці більш витонченими та легкими, а їхні ніжки — тонкими. У XVIII столітті стільці у Російській імперії витіснили лавки — так забажав Петро I, «щоб усе було, як у Європі».
