ДЕМОГРАФІЧНИЙ ЛІКНЕП: 10 тез щодо України від Елли Лібанової
Елла Лібанова — академік Національної академії наук України, доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України / forumkyiv.org
Демографія — це серцебиття суспільства, проте здоров’я не дається без зусиль.
Демографічна картина світу вже дуже змінилася. Повсюдно спостерігається зниження народжуваності, навіть в Африці. Ми бачимо скорочення населення і в Китаї, але проблема у тому, що в Європі цей процес відбувається найшвидше.
Згідно з прогнозами ООН, дуже скоро найбільш збалансована робоча сила буде у Південній та Південно-Східній Азії, Африці та на Близькому Сході. В результаті суворі імміграційні політики багатих європейських держав почали вимагати капітального ремонту. Війна в Україні прискорила цей процес.
«Демографія — це сировина, — каже Філіп О’Кіф, провідний автор доповіді для Світового банку, — а взаємодія сировини та правильної політики приносить дивіденди».
Як виглядатиме українське суспільство, багато в чому залежить від розуміння демографічних процесів, що відбуваються в Україні та за її межами, політичних рішень і зміни поведінки громадян. Про це ми говорили з Еллою Лібановою, вченим-демографом, академіком Національної академії наук України, заслуженим економістом України, керівником Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи.
Тези розмови, що відбулася, публікуємо.
#1 ВЛАДА ТА БІЗНЕС ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ЗАЦІКАВЛЕНІ У ТОМУ, ЩОБ НАШІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ТАМ ЗАЛИШИЛИСЯ
На сьогодні за межами України перебуває 8,5–9 млн наших громадян, з яких 2,5–3 млн — це трудові мігранти, які поїхали ще до 24 лютого. Із 6 млн «тих, хто рятується від війни» — 4,1 перебувають у країнах Євросоюзу.
Останні опитування свідчать, що станом на сьогодні майже 87% почуваються комфортно в країнах Європейського союзу, знаходячи там почуття безпеки.
Дані опитувань підтверджує аналіз риторики європейських країн, що дали притулок нашим співвітчизникам. Вони заявляють: «Ми хочемо гарантувати (читайте «даємо») українцям почуття визначеності». І це сигнал для наших співвітчизників асимілюватись у країнах ЄС.
Звісно, багато залежить від тривалості війни — з кожним днем ті, хто поїхав, дедалі більше інтегруються у життя країни, де вони перебувають, і кожен день бомбардувань приносить Україні нові руйнування.
#2 УКРАЇНСЬКІ «ВТІКАЧИ ВІД ВІЙНИ» КОМПЕНСУЮТЬ НЕСТАЧУ РОБОЧОЇ СИЛИ У СТАРІЮЧИХ РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ
Безперечно, головним мотивом такої неймовірної підтримки українців у більшості країн світу від початку була емпатія. Важко було залишитися байдужим до долі мирних людей, які страждають від бомбардувань, відсутності світла й води, які переживають насильство та жорстокі страти, які тижнями не мають змоги вибратися з підвалів у центрі Європи в ХХI столітті.
Серед тих, хто залишав Україну, домінували жінки (42,4%), діти (24,2%), старих було небагато (5,8%). На відміну від біженців із азіатських та африканських країн, де молоді чоловіки становили чи не більшість, чоловіків-переселенців з України віком від 18 до 64 років було 17,7%.
З’ясувалося, що українці практично не претендують на статус біженця, віддаючи перевагу статусу тимчасового захисту, що вони прагнуть якнайшвидше влаштуватися на роботу, і, нарешті, що 70% жінок мають вищу освіту, часто досить конкурентну на місцевих ринках праці.
Викладачі шкіл та університетів відзначали високий рівень підготовки українських школярів та студентів, які демонстрували і знання, і здатність їх засвоювати, незважаючи на очевидні мовні проблеми.
Звичайно, значною мірою це пов’язано з домінуванням у складі городян, що прибули з України, в основному мешканців Києва, Харкова, Одеси, Дніпра, населення яких є більш освіченим та мобільним, ніж жителі решти країни.
Для більшості європейських країн, у яких природне зменшення населення компенсується виключно за рахунок імміграції, а робоча сила стрімко старіє, приплив такої кількості молодих та активних людей означає вирішення частини нагальних проблем не лише сьогоднішнього дня, а й найближчого майбутнього.
Вже до кінця 2022 року значна частина українців у Польщі змогла знайти роботу, самостійно винайняти житло, і хоча вони отримували деяку допомогу від держави, за свідченням польських аналітиків, з лишком компенсували ці кошти своїми податками.
Зважаючи на це, можна впевнено говорити про зацікавленість більшості розвинених країн в інтеграції українців.
#3 УКРАЇНА НЕ МОЖЕ КОНКУРУВАТИ З КРАЇНАМИ ЄС У СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЯХ СПІВВІТЧИЗНИКАМ
Левова частка наших співвітчизників, котрі втекли від війни, оформляє статус тимчасового захисту .
Єврокомісія вирішила продовжити дію механізму тимчасового захисту українців до березня 2025 року, що практично прирівнює українців до громадян країни перебування. А можливості зайнятості та/або щедрість виплат зумовлюють їхнє переміщення до Німеччини, Нідерландів, Чехії.
Протягом 2023 року помітно зменшилася кількість українців зі статусом тимчасового захисту, наприклад у Польщі, де спочатку концентрувалася більшість наших переселенців. Переїзд до більш благополучних і водночас більш віддалених країн, як показує міжнародний і наш власний досвід, помітно ускладнює перспективи повернення мігрантів.
Надаючи переселенцям пакет соціальних гарантій, держава прив’язує їх до свого суспільства, а грамотним співвідношенням соціальних виплат та зарплат стимулює трудову активність, що вкрай важливо для Європи, яка стрімко старіє.
Ми вочевидь не можемо конкурувати з країнами ЄС у щедрості соціальних гарантій, головним чином через обмежені фінансові можливості. Тож на економічні інструменти мотивації повернення в Україну не варто розраховувати.
#4 ЕКОНОМІЧНА МОТИВАЦІЯ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНЦІВ СПРОВОКУЄ СОЦІАЛЬНИЙ ВИБУХ
Питання повернення співвітчизників на батьківщину стоїть досить гостро, і держава шукає різноманітні шляхи його вирішення. Один із варіантів — економічна мотивація, пільги на житло тощо. Цього робити категорично не можна: економічно невиправдано та соціально несправедливо.
Один із найбільших здобутків України під час війни — неймовірна єдність нашого суспільства. Знаменита фраза «Де два українці — там три гетьмани» зараз неактуальна — боротьба з ворогом об’єднала українців, які стали на захист свободи, і збереження цієї єдності є надзвичайно важливим не лише для Перемоги, а й для будівництва нової, більш справедливої та кращої для життя країни.
Звісно, єдність не тотожна однорідності, і в сучасному українському суспільстві досить чітко можна розрізнити чотири групи:
- Ті, хто боронить країну зі зброєю в руках.
- Усі, що залишилися там, де жили до війни, незважаючи на бомбардування, блекаути та ін.
- Ті, хто виїхав у евакуацію в межах України.
- Ті, що евакуювалися за кордон.
Можливо, згодом матиме значення й тривалість евакуації.
Сьогодні суспільство прийме практично будь-які пільги нашим захисникам, але будь-яка спроба надання якихось преференцій останній групі загрожує соціальним невдоволенням. Цього просто не сприймуть. А єдність суспільства набагато важливіша за повернення навіть сотень тисяч мігрантів.
#5 ВАЖЛИВО КОМУНІКУВАТИ З ТИМИ, ХТО ПОЇХАВ. «УКРАЇНА ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ»
Не маючи економічних інструментів, ми можемо скористатися моральними: треба постійно зв’язуватися з тими, хто ще не повернувся, аби вони відчували, що на них тут чекають. Коли Греція під час кризи стала донором робочої сили для усієї Європи, то в аеропортах повісили борди «Повертайся! Греція на тебе чекає».
Про те, що моральні інструменти можуть спрацювати, свідчить повернення через західні кордони та кордон із Молдовою у перші два тижні після початку повномасштабної війни 200 тисяч українських чоловіків. Вони повернулися після введення воєнного стану, розуміючи, що назад виїхати не зможуть. Але почуття «українськості», прагнення захистити батьківщину та допомогти своїм близьким виявилося сильнішим за сумніви та страхи.
Українські роботодавці, які й до війни мали проблеми дефіциту робочої сили, повинні підтримувати контакти зі своїми колишніми співробітниками. Так, багато хто вже працює за кордоном, але через необхідність — переважно не на тих робочих місцях, не в тому соціальному статусі тощо. Можуть допомогти контакти однокласників, одногрупників, сусідів.
Є чимало прикладів того, як сім’я вирішувала повертатися вже зараз під впливом дітей, яким не подобалися закордонні школи. До речі, честь і хвала Міністерству освіти і науки, яке ухвалило рішення про те, що школярам/студентам після їхнього повернення не потрібно «доздавати» ті предмети, які вони, можливо, й не вивчали за кордоном. Усі зможуть продовжувати навчання в Україні без втрати року.
Та загалом сьогодні передумов для масового повернення українців додому немає. Потрібно бути безвідповідальною людиною, щоб говорити матерям: «Повертайтеся з дітьми зараз». Де гарантії, що не вб’ють? Де соціальні гарантії для життя?
Наразі треба думати про повернення максимально великої кількості українців після Перемоги та про те, щоб уникнути повоєнної хвилі еміграції, зокрема пов’язаної з виїздом чоловіків до своїх родин. І шукати для цього можливості — створення ефективних робочих місць із гідною оплатою, відновлення житла та соціальної інфраструктури загалом, подолання неприйнятного майнового розшарування, забезпечення рівності перед законом та надійного захисту прав, у т. ч. прав власності.
Взагалі, треба визнати неминучість масштабного міграційного обміну, який одночасно є і результатом, і рушійною силою глобалізації, обміну знаннями, технологіями, культурою тощо.
Тому Україні в тих випадках, коли вона буде донором робочої сили, треба прагнути недопущення переходу тимчасової міграції в постійну, щоб українці через якийсь період поверталися — з новими знаннями, з новим досвідом, з грошима, заробленими за кордоном.
А в тих випадках, коли Україна буде реципієнтом робочої сили, потрібно прагнути, по-перше, того, щоб імміграція була виключно легальною, а по-друге, забезпечувала приплив робочої сили, необхідної для нашої економіки.
#6 ВІДКРИТИ МОЖЛИВІСТЬ ІММІГРАЦІЇ В НАШУ КРАЇНУ — ВЕЛИЧЕЗНИЙ КРОК ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ
За будь-яких масштабів повернення українських мігрантів природне зменшення населення та його подальше старіння є неминучими. Ми переживали депопуляцію й до війни, доведеться жити в таких умовах і після її закінчення.
Але після Перемоги ми зіткнемося із необхідністю відновлення втраченого економічного потенціалу, кардинальної перебудови багатьох виробництв, відновлення зруйнованої інфраструктури. Все це спричинить значне зростання попиту на робочу силу. Звичайно, можна наголошувати на сучасних високотехнологічних нетрудомістких виробництвах. Проте для цього потрібні колосальні вкладення та роки.
Чи приїдуть до України мігранти? Вірогідно, що так. Якщо, звісно, їх влаштовуватимуть робочі місця. Але зазвичай працювати їдуть з бідніших країн до багатших, та й висококваліфіковані працівники, які мають попит у своїй державі, не надто схильні емігрувати.
Вбачаючи, що ще довго Україна залишатиметься бідною країною (до довоєнних проблем додадуться нові, пов’язані з руйнуваннями воєнного періоду), розраховувати на масовий приплив, скажімо, німців чи поляків не варто. Та завжди можна знайти для іммігрантів ніші на ринку праці, зазвичай, непривабливі для місцевого населення.
Безперечно, активна імміграційна політика вимагатиме змін правового поля, змін у поведінці чиновників, змін у суспільній свідомості.
#7СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ — АБСОРБУВАТИ МАЙБУТНІХ ІММІГРАНТІВ І ПРИЩЕПИТИ ЇМ УКРАЇНСЬКІ ЦІННОСТІ
Як відомо, еміграція — це проблема бізнесу, а імміграція — проблема влади. Українці точно не є ксенофобами, проте ми й не особливо толерантні. У принципі, толерантність має відношення не лише до іноземців, а й взагалі до всіх тих, хто хоч чимось відрізняється. Відмінність може бути в національності, кольорі шкіри, релігії, конфесії, мові, способі життя. В ім’я майбутнього України толерантність має стати однією з основних цінностей.
Україна підписала соціальну хартію, а це означає, що ми зобов’язуємося забезпечити іммігрантам розвиток у своєму соціально-культурному середовищі. З іншого боку, ми маємо абсорбувати іммігрантів та прищепити їм українські цінності. Це одна з ключових умов збереження та розвитку українського суспільства. Тому треба і з іммігрантами працювати, і з українцями.
Якщо не вивчити урок толерантності, то такий важливий для економіки імміграційний потік може викликати не так економічне зростання, як соціальну напруженість.
#8 ПІСЛЯВОЄННА СИСТЕМА РОЗСЕЛЕННЯ В РІЗНИХ ЧАСТИНАХ УКРАЇНИ МАЄ БУТИ РІЗНОЮ
Коли ми обговорюємо післявоєнний устрій, акцент має бути на тому, що формування системи розселення так чи інакше має враховувати географічні, геополітичні, демографічні, економічні, екологічні особливості різних частин країни.
Можна виділити п’ять кластерів.
• Перший — області, прикордонні з Росією. Північні райони Харківщини, Сумщини, Чернігівщини будуть перебувати у більш небезпечному становищі і після війни. Чи доцільно залишати там стратегічні виробництва, наприклад такі, як Харківський танковий завод.
Але є безліч інших індустріальних об’єктів, які потребують висококваліфікованої робочої сили, що традиційно визначає лице Харкова. Потрібно думати, як стимулювати розвиток бізнесу, якого бізнесу, як мотивувати населення.
Варіантів небагато, та можна вивчити досвід розвитку прикордонних територій інших країн, які мають тривалі військові конфлікти (Ізраїль, Індія, Пакистан), досвід розвитку північних територій Канади.
• Другий кластер — західний. Здавалося б, чудова логістика, близько Євросоюз, в якому ми завтра всі опинимося. Але фахівці свідчать, що екологічна ємність західного регіону практично вичерпана. Є запас на Івано-Франківщині та на Львівщині. На Волині, Буковині, Закарпатті вже не можна розміщувати нові підприємства та формувати нові бізнес-структури. Можливе оновлення вже існуючих, але з цим теж не все так просто.
• Третій кластер — південь України.
Поки що невідомо, що буде з Одесою та іншими портами, в якому стані ми їх отримаємо після війни. Проте вже зараз ми розуміємо: щось зміниться. Очевидно, іншим стане аграрний комплекс Херсонщини.
Враховуючи наявні традиції, нові можливості та запити, принципово інакше розвиватиметься промисловість Миколаївщини та півдня Запорізької області. Зрештою, потрібно використовувати величезний курортний потенціал південних територій, насамперед Криму та інших приморських районів.
• Четвертий кластер — центр України. Саме сюди, як видається, природно, з урахуванням сільськогосподарських можливостей та потреб, варто переводити стратегічні виробництва із північного сходу. Взагалі, економічний потенціал центральних областей, навіть Дніпропетровської, використовувався до війни дуже невеликою мірою. Безперечно, це слід виправляти. І козирем зможуть стати збудовані дороги, які забезпечать необхідні логістичні зв’язки.
• П’ятий і дуже важливий кластер — це метрополіси, що й надалі відіграватимуть дуже важливу роль. Йдеться про Київ, Харків, Одесу, Дніпро, Львів, Донецьк (дай Боже). В Україні, як і в будь-якій бідній країні, завжди було тяжіння до метрополісів — розвиненіші ринки праці та житла, зокрема, орендного, більше можливостей для освіти, зайнятості, реалізації своїх можливостей та бажань.
Звичайно, значення метрополісів збережеться і в повоєнні роки, але важливо запобігти латиноамериканським варіантам, за яких до чверті населення концентрується в столиці. Альтернативою може стати розвиток агломерацій та створення, наприклад, столичного округу.
Вже зрозуміло, що на ліквідацію наслідків війни та відновлення економіки Україні знадобляться роки, проте розробляти стратегічні документи та готувати правове поле потрібно вже зараз, щоби потім не втрачати золотий час максимальної міжнародної підтримки.
#9 СИСТЕМАТИЧНА РОБОТА СОЦІАЛЬНИХ ПСИХОЛОГІВ МАЄ ОТРИМАТИ ДЕРЖАВНУ ПІДТРИМКУ
Сьогодні чимало говорять про необхідність психологічної реабілітації ветеранів війни. Посилаються перш за все на досвід США. Звичайно, важко посперечатися з надмірністю фізичних та психологічних навантажень на фронті, з необхідністю максимальної допомоги ветеранам в їхній адаптації до мирного життя.
І дуже добре, що розробляються відповідні програми, вишукуються, хоч і в недостатньому обсязі, кошти. Є розуміння потреби у довгостроковому супроводі ветеранів в їхньому працевлаштуванні, регулярному контролі фізичного та психологічного стану, у використанні їх лідерських якостей та досвіду швидкого ухвалення рішень при формуванні різноманітних органів влади. Але не можна обмежуватись лише цією категорією.
Як, скажіть, можуть забути всі жахіття мирні люди, котрі пережили Бучу, Маріуполь, Бахмут, Куп’янськ? Як пристосуватися до мирного життя тим, хто втратив дитину? Так, ми досить швидко відновлюємо скрізь, де можна, зруйновані будинки, школи та лікарні. Малий бізнес намагається працювати в абсолютно немислимих умовах. Сільські мешканці вирощують урожай і навіть продають його на ринках. Однак це зовсім не означає, що вони повернулися до нормального життя. І найголовніше, здебільшого вони навіть не усвідомлюють своїх проблем.
Будь-яка дитина на території України відчуває на собі усі жахи війни. Голова військової адміністрації Закарпаття розповідав, що на початку травня 2022 року, під час першої грози, почувши гуркіт грому, всі діти-переселенці миттєво впали на підлогу. Це наслідки дуже сильного стресу, і ми розуміємо його причини.
Діти зростають у ненависті до Росії та її мешканців. Це абсолютно зрозуміло та, мабуть, неминуче. Але хто може впевнено сказати, як все відбивається на рухливій дитячій психіці, чим обернеться в їхньому дорослому житті?
Звісно, у більшості шкіл є психологи. Але чи завжди їх кваліфікація є достатньою? Чи часто звертаються до них діти? чи батьки? чи вчителі? Чи всі випадки відхилень ми помічаємо та коригуємо? Запитань набагато більше, ніж відповідей.
Вбачається, що держава має впритул зайнятися розробкою всеосяжної програми психологічної реабілітації населення України. І питання не лише у підготовці кадрів — цим уже почали займатися у магістратурах багатьох університетів, що є вкрай важливим. Але річ ще й в інституційному забезпеченні.
Можливо, у рамках формування та розповсюдження серед українців стандартів здорового способу життя, поряд із систематичним контролем стану здоров’я, потрібно передбачити і психологічні тести, потрібно зробити доступною допомогу соціального психолога не лише для жителів великих міст.
#10 ПРИПИНИТИ РОЗМІРКОВУВАТИ ПРО ЗРОСТАННЯ ВВП. ГОВОРИТИ ПРО ЯКІСТЬ ЖИТТЯ
Нам необхідно по-іншому розставити наші пріоритети. Зростання економіки, звичайно, дуже важливе, бо в економіці створюються робочі місця, економіка забезпечує необхідні ресурси, зокрема інвестиції, бюджетні доходи та доходи населення. Але це не мета, а лише засіб досягнення іншої, набагато важливішої та комплекснішої мети — побудови країни з високою якістю життя, в якій хочеться жити!
