Ирина Говоруха
Письменниця, блогер та журналіст
Liberal Arts
7 хв. на читання

ДІТИ ПЕРШ ЗА ВСЕ: особиста драма Наталі Забіли

ДІТИ ПЕРШ ЗА ВСЕ: особиста драма Наталі Забіли
Поділитись матеріалом
Наталя Забіла (фото з архіву ЦДАМЛМ України) / pmu.in.ua

 

Наталя Забіла (1903–1985) — українська письменниця, поетеса, перекладачка. Вона здобула популярність як авторка численних віршів, казок і повістей для дітей. Її твори відзначаються яскравим стилем, багатою уявою та педагогічною цінністю. Забіла стала однією з основоположниць сучасної української дитячої літератури, залишивши по собі вагомий літературний спадок.

Її називали «генеральською дочкою», «пролетарською поетесою», жінкою-вамп та «українською Агнією Барто». Наталя мала правильні риси обличчя, крилату дугу брів, довгі вії. Носила коротку хлоп’ячу зачіску, сміялася глухо, хвилююче, але кожною клітинкою транслювала пристрасну натуру.

Повсякчас перебувала в активному пошуку, та ніколи представників сильної статі не ідеалізувала. Головними залишалися діти: Тарас, Яся, Галинка та Маринка.

 

Малюка хотілося відразу. От щоб минула шлюбна ніч, зойкнуло молоде, ще зеленоморде сонце, пугикнула сова, а в животі вже пульсувало щось схоже на пуголовка. Наталя займалася хатніми справами, рухала словами-римами, сікла капусту, пробувала борщ на сіль, а потім — раз, і завмирала. Прислухалася, чи не стукається дитя.

Сава Божко — простий селянський парубок, родом з Крутоярівки, фанатизм дружини стати матір’ю не поділяв, але й не заперечував. Хлопчина писав нариси, вчащав до спілки «Плуг», носив пролетарський картуз та сорочку-косоворотку. Їв сиру рибу, присипану сіллю. Отримував пристойні гонорари, але гроші ніколи не затримувалися.

Дружину вважав надто буржуазною, бо знала мови, грала на фортепіано, віршувала, але російською. Це пролетарію муляло очі, тому наполягав, щоб перейшла на українську. Вона спробувала, і все вийшло.

Їхній шлюб обростав плітками. Злі язики подейкували, що Сава Наталку не любив, а коли одружувався, ставив за мету перевиховати. Чи то жартома, чи то всерйоз називав «дворянською відщепенкою». Сповідував вільну любов, точніше, теорію склянки води. Цитував гасло типу «Дружини, товаришуйте з коханими свого чоловіка!»

Згодом чоловік отримав диплом та подався до Кам’янець-Подільського відкривати газету «Червоний кордон». Наталя залишалася у Харкові з Тарасом, якому не було ще й року. Навчалася, вчителювала, носила малого в ясла. В один із днів збагнула, що не бачить щасливого майбутнього з поціновувачем романів-експромтів. Тож молоді люди розлучилися, а Тарасику відшукали няньку.

 

ЖИТТЯ В «СЛОВІ» І СКЛАДНОЩІ ШЛЮБІВ

 

Поетеса працювала у кількох видавництвах. Віршувала, редагувала, вчила сина впізнавати круг, квадрат, трикутник. Рахувати лапи у кішки та вуха у зайця. Її твори почали друкувати, та й особисте життя вирувало. Наталя мала пристрасну вдачу, тож коханці не переводилися, хоч і лишалися кимось другорядним.

 

Наталя Забіла. Харків, 1935 рік
Наталя Забіла. Харків, 1935 рік / tsdaea.archives.gov.ua

 

В синім місті гомони поснули,

Цілувалась з присмерком земля…

Ти мені на розі темних вулиць

Кинув гостро:

— Діти або я!..

Мовчазних будинків сонні лиця,

Десь у сині — мрії дальніх сел…

Любий мій! Я перш за все — самиця,

І для мене діти — перш за все.

 

Від полюбовників народжувалися діти (поетеса щиро вважала, що постільні забави не мають сенсу, якщо не дають після себе дитя), переважно дівчатка, але приходили ненадовго. Одні на кілька місяців, інші — на кілька днів:

 

З закляклих рук холодні хризантеми

На змерзлу землю ронять пелюстки.

Таке важке, таке важке несемо,

Що не підвести, не зігнуть руки.

Таке важке й таке собі маленьке,

Немов у човнику ві сні пливе,

Яскраву цяцьку захопило в жменьку

Біляве, лагідне і, бачте, — неживе…

 

Якраз у тій порі на околиці Харкова почалося будівництво будинку «Слово». Квартири планувалися просторими, багатокімнатними. У кожній — лазничка, вбиральня, кухня з піччю. У стінах — ізоляція, на подвір’ї — спортивний майданчик, на даху — солярій. Помешкання розподіляли шляхом жеребкуванням: Наталі дісталася квартира під номером двадцять чотири.

Новосілля відсвяткувала з новим чоловіком — Антоном Шмигельським, який мав високе чоло, примружені очі, вертикальний шрам на лівій щоці, а ще — гидкий характер та заздрісну натуру, бо дружину охоче цитували, а його — ні. Новому обранцю жінка народила Ясочку: кумедне немовля з пухнастим волоссям. От і вийшло:

 

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.

Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець…

 

Антон Шмигельський (23 серпня 1901 — 4 листопада 1972) — український поет та військовий журналіст
Антон Шмигельський (23 серпня 1901 — 4 листопада 1972) — український поет та військовий журналіст / proslovo.com

 

Антон виявився сексотом та покидьком. Друзів не мав, не любили його й однопартійники. Друкувався мало, все замітки та поодинокі вірші; з дружиною поводився жорстоко, лупцював її та нерідного сина Тараса, тож шлюб протримався недовго. Щоправда, колишні залишилися жити під одним дахом. Антон прибрав до рук одну з кімнат, а коли їхав у відрядження, чинив підло. Вмикав гучномовець, зачиняв двері на ключ і прямував у своїх важливих справах.

Жінка у «Слові» користувалася неабиякою популярністю. Спершу вчащав письменник та публіцист Володимир Ґжицький, а коли пристрасть згасла, зав’язалися стосунки з Олександром Копиленком, який краще за всіх знався на птахах. Зустрічалася з тендітним Василем Вражливим (письменник підносив її до небес) та могла дати ляпаса Володимирові Сосюрі.

Поет бавився романтичними записками, запрошував на побачення, але чомусь на цвинтар. Пристойні жінки сусідку засуджували. Не могли збагнути, як можна однією рукою писати «Там, де сосни та ялинки у лісочку стали в ряд», а іншою розстібати ґудзики. Бути інтелігентною й розкутою водночас.

Але вона встигала все: і кашу зварити, й описати зайчикові пригоди. Закрутити роман та посперечатися з Юрієм Смоличем. Письменник докоряв жінці за розпусту, хоча сам зраджував дружину й активно писав доноси.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Тарас теж не давав матусі сумувати. Малий бунтар завше вештався з синцями та подряпинами, але мати ніколи не підняла руку. Вмивала, обробляла рани, цілувала в обидві щоки та «благословляла» на нові пригоди. Жодна нянька не затримувалася, та й дитсадок, що функціонував при «Слові», попросив заколотника більше не приводити.

Хлопчина під час тихої години вчив дітей будувати вігвами, спускати з п’ятого поверху котів, рахувати до тисячі. Експериментував із вуличними дзвониками, в результаті чого вони вийшли з ладу. Теленькаєш, наприклад, Павлові Тичині, а виходить Микола Куліш. Маєш намір потрапити до оселі Миколи Хвильового, а назустріч — Леонід Чернов.

 

Письменниці Наталя Забіла та Оксана Іваненко, 1950 рік
Письменниці Наталя Забіла та Оксана Іваненко, 1950 рік / tsdaea.archives.gov.ua

 

Якось завітав у гості Корній Чуковський. Веселий дядько, дарма що у літах, жартував з дітьми: підкидав стільці та кухлі. Розумів українську мову (його мати була родом з Херсонської губернії), тож міг закинути кілька милозвучних слів. Ясочка без вагань пішла до нього на руки й притулилася. Тарас продемонстрував стійку на голові.

За два роки дівчинка померла. Корній надіслав співчутливу телеграму, бо знав, що таке ховати дитя. За Ясочкою попрямувала і маленька Галочка. Здається, ще вчора милувалася дітьми, лагодила панчохи, пекла запіканки. А сьогодні дівчатка злетіли світлочолими янголами.

Невдовзі в її житті з’явився художник Дмитро Шавикін. Високий, красивий, освічений. Талановито зображав чайок, латаття, ілюстрував дитячі журнали «Жовтень» та «Тук-тук». Разом з Наталею працювали над «Словом о полку Ігоревім», і це, ймовірно, їх зблизило. Тож побралися, народили Маринку:

 

Малював картину тато,

Квач у фарбу умочав,

Потім вийшов із кімнати

І обідати почав.

Тупу-тупу, хтось тупоче,

Відчинити двері хоче…

І в кімнату в ту ж хвилинку

Входить дівчинка Маринка…

 

Дмитро Шавикін (3 квітня 1902 — 29 березня 1965) — український радянський живописець і графік; член Об'єднання сучасних митців України з 1927 року
Дмитро Шавикін (3 квітня 1902 — 29 березня 1965) — український радянський живописець і графік; член Об’єднання сучасних митців України з 1927 року / wikipedia.org

 

Всього було. Дмитро полюбляв філософствувати, грати в карти, цікавився морфієм. Подружжя жило то нарізно, то разом. Наталя болісно переживала його джиґунство, та ще й харківські педагоги визвірилися проти її казки. Звинувачували, що є несправжньою пролетарською письменницею та зловживає прикметником «синій».

Жінка болісно сприйняла критику і на два роки замовкла. Після завершення війни повернулася з Маринкою до Харкова, зустріла свого фронтовика Тараса, очолила Харківське відділення спілки письменників та стала редакторкою журналу «Барвінок».

 

Я тут зросла, тут народила сина,

Поховані тут дві мої дочки.

І тут тепер мала моя Марина

В садок дитячий ходить залюбки.

 

Дмитра покликали до Києва викладати, тому знову оселилися вроздріб. Поетеса слізно благала Шавикіна повернутися, зваблюючи чистим і теплим харківським помешканням та пісочними пирогами, які нещодавно опанувала. Розповідала, що доладно працює ванна, хоч тричі на день лежи в гарячій воді.

Тарас одружився, відійшов. Дмитро пустився берега. Міг телефоном чи у листах наговорити дружині купу неприємних речей та порівняти з якимись молодими «пупочками». Подзвонити напідпитку й попросити грошей (художник бавився наркотиками). За тим — нова біда: померла Маринка. Наталя поховала дитя, оплакала й зачинила своє харківське помешкання.

 

ОСТАННІ РОКИ ТА СПАДОК

 

З тих пір писала мало, все більше з чоловіком — на дачу чи на футбол. Дмитро розписував стіни магазину «Ноти», малював «Вечір на Дніпрі», на якому чоловік із жінкою перевозять човном копицю сіна. Вода втомлена, сонна. Чоловіча спина червона, натруджена.

На дачі поетеса займалася городиною, а коли наставав полудень, вмощувалася на веранді з шитвом. Розпорювала старі сукні та перетворювала їх на «нові» сарафани. Писала повість про Катрусю, що стала великою. Охоче листувалася з рідною сестрою, розповідала про урожай помідорів та слив.

Маня цікавилася, чи візьметься за написання мемуарів. Наталя відповідала чесно: «Щодо мемуарів: руки, звичайно, чешуться, але ж якщо писати, то правдиво й відверто, а дуже-то не розпишу про всі свої любовні походеньки. Краще не треба».

Наостанку жила для онуків. Завершувала драматичну поему «Троянові діти», пекла смаколики. Поховала третього чоловіка, за ним — сина Тараса. Залишила після себе близько двохсот книг (загальним накладом п’ять мільйонів примірників).

В них і досі живуть Галинка, Маринка, Тарас та Ясочка.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: