Liberal Arts
6 хв. на читання

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом
Поділитись матеріалом
Джерело фото: bbc.com

 

Напевно, сьогодні як ніколи важливими є роздуми про те, яким має бути ставлення письменника до реальності, чи доречні сьогодні сатира і сміх, і якими їм бути. Видатний український гуморист Остап Вишня понад півстоліття тому на ці запитання відповів.

 

Згадується враження від першої зустрічі з ним десь навесні сорок четвертого у нещодавно звільненому від фашистів Києві. Худенький, тихий, ніби сором’язливий чоловік у потертому пальті подав руку, сказав, відповідаючи на якесь запитання, що йому доведеться познайомитися з сучасною українською літературою, і неквапом пішов до будинку вулицею Леніна — там він нещодавно отримав квартиру.

 

А я стояв, замислившись, охоплений дивним почуттям, — якось не в’язалося з цим скромним образом пам’ятне з дитячих років уявлення про могутнього сміхотуна, про такого чи то Тараса Бульбу, чи то Гаргантюа українського народного гумору, всевладного повелителя стихії трубного, розкотистого, «запорізького» сміху, того самого, що було чути, як відомо, аж на іншому березі Чорного моря

 

Леонід Новиченко, український літературознавець, літературний критик, професор, дійсний член Академії наук УРСР

 

ВАЖКЕ ДИТИНСТВО

 

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада (1-го за старим стилем) 1889 року у містечку Грунь (хутір Чечва) на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) у селянській родині. Через якихось шістдесят років після такої події він не без лукавства запише у щоденнику:

 

Я, такий собі Павлуша, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала в голову. Спасибі матері!

 

Батьки його були простими людьми і прожили вони дружною сім’єю, як пише Остап Вишня у «Моїй автобіографії» (1927), двадцять п’ять років. І було в них сімнадцятеро дітей. Батько працював прикажчиком у поміщиці фон Грот. Діти в родині Губенків змалку привчалися працювати, знали і злидні, і безгрошів’я, особливо після смерті батька 1909-го. Проте витримали. Старші допомагали молодшим у проходженні всіх «класів» селянського життя. І з гумором перемагали невдачі та поневіряння. Письменник згадує про це з теплою усмішкою:

— Скільки це минуло, діти, як помер наш батько?

— Так уже, мамо, десять років.

Замислиться глибоко мама і скаже:

— Це було б у вас ще братів і сестер штук шестеро. А в мене всього було б дітей… Скільки, діточки?

— Двадцять троє, мамо…

— Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Нехай панує покійничок!

 

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом
Остап Вишня, 1920-і роки / wikipedia.org

 

ЛІКАРСЬКА ПРАКТИКА

 

До навчання у родині ставилися серйозно. За три роки Павло закінчив початкову школу, після чого батько віддав його у двокласну школу у містечку Зіньків. Як жартував письменник, він не скористався нагодою звернути до «неокласицизму», мовляв, треба багато читати — Горація, Вергілія, Овідія та інших «Гомерів», тоді як звичайному письменнику читати нічого не треба, а пиши, та й годі!

Зіньківську школу Павло закінчив у 1903 році, отримавши свідоцтво, яке давало право обійняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але куди там, адже йому на той момент «тринадцятий минало»! Павлу хотілося до Глухова, в учительську семінарію. Лише не було на це грошей. І мати повезла Павлика до Києва, до військово-фельдшерської школи. Тут він навчався за «казенні» гроші як син відставного унтер-солдата.

Закінчивши школу 1907 року, Губенко працював фельдшером аж до 1917-го — спочатку в армії, а згодом у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці, у Києві, на Солом’янці. Він не збирався присвячувати своє життя медицині, але людиною був відповідальною і одного разу під час нічного чергування прооперував хлопця з тяжким пораненням.

Павло сам наполіг на операції, а допомагав йому в цьому Коломійченко, у майбутньому відомий хірург.

 

ЛІТЕРАТУРНІ ПОШУКИ І МЕЦЕНАТСТВО

 

1917 року Павло Губенко вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Далі у біографії письменника були і Центральна Рада, і Свята Софія (у Софійському соборі проходили політичні акції) і, нарешті, Кам’янець-Подільський, де він опинився восени 1918-го.

За часів громадянської війни, коли недовге правління Скоропадського змінилося розгулом денікінців, багато українських інтелігентів, рятуючись від репресій, кинулися подалі від Києва — до Кам’янця-Подільського. Чому саме туди — досі залишається загадкою.

У долі Остапа Вишні таке короткострокове перебування на Подільщині відіграло фатальну роль — туди ж, у Кам’янець-Подільський, перекочувала петлюрівська Директорія. А в очах радянської влади, яка незабаром зміцнилася в Україні, лише співіснування на одній території з тим «режимом» було злочином.

Ось чому Остап Вишня у «Моїй автобіографії» практично замовчував цей період свого життя. Проте саме у Кам’янці-Подільському і почалася його літературна діяльність.

На початку листопада 1919 року на сторінках кам’янець-подільських газет «Народна воля» та «Трудова громада» було опубліковано фейлетони молодого гумориста Павла Губенка під псевдонімом Павло Грунський, усього 21 публікація за неповні два місяці. Газети були есерівськими.

Після повернення до Києва 1920 року Губенка заарештували, але після ретельного вивчення змісту творів відпустили. А з квітня наступного року він почав працювати в газеті «Вісті ВУЦВК», писав по фейлетону на день. А ще улаштувався на посаду секретаря редакції газети «Селянська правда». А ще редагував новий сатиричний журнал «Червоний перець», де розміщував і свої твори.

Важливим у житті Вишні також було меценатство. Він ходив на прем’єри у багатьох театрах міста, не пропускав вітчизняних кінофільмів, відвідував вернісажі, брав участь у диспутах мистецтва. Коли в театрі важко захворював актор, Вишня йшов у відділ соцзабезпечення або в Червоний Хрест і вибивав путівку до санаторію, він також позичав (без повернення, природно) бідним працівникам гроші.

Можливо, феномен Остапа Вишні в тому, що він не думав про високу мету мистецтва, а просто спокійно творив шедеври.

 

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом
Остап Вишня з дружиною Варварою Маслюченко / zn.ua

 

ВДАЛИЙ ЗЛІТ І МАРК ТВЕН

 

Вперше фейлетон, підписаний псевдонімом Остап Вишня, з’явився у газеті «Селянська правда» 22 липня 1921 року. Саме цю дату можна вважати початком стрімкого зльоту українського гумориста на вершини письменства, завоювання такої армії розуміючих читачів, про яку можна було тільки мріяти.

У 1923 році вийшла перша книга Остапа Вишні, видання за задумом оригінальне. Називалася вона «Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було двоє: Марк Твен та Остап Вишня. До збірки увійшли класична розповідь Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського журналу» та кілька гуморесок Остапа Вишні.

Дебют Остапа Вишні вийшов символічним. Обидва — Марк Твен і Остап-початківець — були першокласними газетчиками, обидва з газет і журналів зробили крок у велику літературу, обом випало стояти поруч у світовому храмі майстрів сміху.

Географію переїздів та перельотів Остапа Вишні можна вивчати, виходячи з тематики самих творів. З’їздив у село Пасіки на Харківщині (1923) — вийшли «Вишневі усмішки сільські», місяць відпочив у Криму, у Сімеїзі (травень-червень 1924-го), — тут вам і «Вишневі усмішки кримські» (1925), лікувався у Німеччині — привіз унікальну книжку «Вишневі усмішки закордонні» (1930).

Виступаючи на всеукраїнських зборах письменників-гумористів у редакції журналу «Червоний перець», Остап Вишня сказав із приводу наслідування з властивим йому гумором:

 

Часом мене під бік штовхають. Отой й отой під ваш стиль пише — наслідує… Не згоден. Кожен із присутніх іде своєю власною літературною стежкою. Має свій стиль, свою манеру письма. Мало того, що ми всі вживаємо: «По правді береш? Щоб тобі по такій правді і очі рогом вилізли!» Значить, не цураємося народного вислову. В кінці скажу: наслідувати можна тільки одно: по паризькому фасону задом крутити!

 

А ЛЮДИ Ж ЧИТАЮТЬ!

 

Починаючи з 1924 року твори Остапа Вишні стають надпопулярними. Видавці наввипередки випускали по десять-п’ятнадцять книг щороку. Деякі з них виходили п’ять-шість разів. Рекордним став рік 1929-й — в Україні вийшло двадцять вісім книжок гумориста (!!!).

Кожне видавництво прагнуло закликати Остапа Вишню до співпраці. Кажуть, у 20-х роках жоден журнал чи газета не могли обійтися без публікацій Остапа Вишні.

«У реальному житті він не був схожим на того невичерпного в комічних вигадках оповідача, який буйно «розкошував» у його творах. Не був ані балакуном, ані веселим, «розговорити» його можна було хіба що в компанії двох-трьох людей, до кого він відчував щиру довіру…» — знаходимо у Леоніда Новиченка.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

ВІД СЛАВИ ДО В’ЯЗНИЦІ ОДИН КРОК

 

На початку 30-х років минулого століття Остап Вишня був одним із найулюбленіших письменників в Україні. Це був час зльоту українського літературного слова… І тут у суспільстві щось змінилося далеко не на краще.

У 1930 році дехто Полторацький зі сторінок журналу «Нова генерація», у статті під назвою «Що таке Остап Вишня» зазначив, що творчість автора «Усмішок» несе «войовничий антикультурний характер», що над дотепами гумориста «найбільше підходить сміятися тим, хто цинічно підхихикує над радянською владою і бачить у ній лише розбещеність, скотство, а також тим, хто знущається з соціалізму».

Щоправда, тоді ще обійшлося. Остапа Вишню 1932-го висунули до Всесоюзного оргкомітету підготовки з’їзду радянських письменників, а трохи пізніше обрали головою правління Літфонду та членом редколегії «Літературної газети»…

І ось настав грудень 1933-го. Неначе кошмарний сон. Остапа Вишню було репресовано. За контрреволюційну діяльність… Звинувачення було хибним, але…

Майже десять років, до кінця 1943 року, він був під Воркутою, в Ухті. При цьому продовжував творити. 1934-го написав 22 публіцистичні портрети людей з Ухтинського табору — «Матеріали до історії Ухтинської експедиції»… Написав російською мовою, щоб усі зрозуміли…

 

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом
Остап Вишня — в’язень Ухтпечлага (Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору) / zn.ua

 

НОВИЙ ЕТАП

 

Наприкінці 1943 року Остап Вишня зненацька опинився на волі. За чиїм наказом — невідомо. Його мали розстріляти і перевозили в інший табір, умови навігації на Печорі були паршивими, і він із двома конвоїрами надовго застряг у дорозі. А коли за півроку дістався нового місця, ситуація змінилася — зняли Єжова, слідом за ним — усе керівництво табору. А новопризначене начальство чи то не знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх…

Далі все сталося за незрозумілим сценарієм. Його переодягли у все «чисте», підгодували та відправили до Москви. Там у Бутирці пройшов медично-кулінарний курс підготовки до виходу в люди, а 3 грудня 1943 року за рішенням НКВС Остап Вишня вийшов на волю.

Він повернувся до Києва. Тут йому дали квартиру, і він одразу включився до роботи — опублікував у газеті «Радянська Україна» гумореску «Зенітка» (1944). Її читали на радіо, вона успішно «побувала» на фронті. З неї розпочався другий період літературної діяльності Остапа Вишні. Він став співпрацювати з журналом «Перець», об’їхав із виступами Харків, західні області України та Буковину.

У той самий час багато перекладав — від його пера не сховалися М. Гоголь, А. Чехов, Марк Твен, Я. Гашек та інші.

 

ГУМОР ВИЩИЙ ЗА ВСЕ

 

Особливим коханням у читачів користувалися «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Герої оповідань цього циклу — мисливці (невдахи та фантазери). Це мисливці на базарну «дичину», безстрашні ловці тигра за допомогою молотка, сміливці, що полюють на секача, сидячи на дереві із заплющеними очима, а також подібні до них любителі поговорити про подвиги на полюванні. Вони, як і барон Мюнхгаузен, надзвичайно правдиві. Є серед героїв небачені снайпери («Та що мені картуз? П’ятака підкинь! Пір’я з твого п’ятака посиплеться!»).

Остап Вишня писав про те, що добре знав, — змолоду був мисливцем. Компанію йому складали колеги — поет Максим Рильський та письменник Петро Дорошко.

«Мисливські усмішки» за жанром — явище унікальне в літературі. Це своєрідний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики у прозі. Остап Вишня був українським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами, і образами, і способами комізму — в цьому причина його популярності.

 

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА ВИШНІ: практика очищення сміхом
Остап Вишня зі своїм спанієлем Гаєм / zn.ua

 

Він, мабуть, один із небагатьох геніїв нашої повоєнної літератури, хто за життя не був удостоєний жодної офіційної нагороди. Якось Вишня записав у щоденнику, що найвищий гонорар для нього — веселий блиск в очах народу.

Остап Вишня — українець до мозку кісток. А його твори — шедевр української національної культури. І просто перекласти їх іншими мовами, зберігши при цьому колорит, — неможливо. Це і зводить його до рангу геніїв.

Його читали мільйони, його голос чули десятки тисяч. І він знав, що народ його любить. Автора любили й за океаном — у Канаді, у Сполучених Штатах Америки — читали його протягом 35 років десятки тисяч українців. Ще за тиждень до смерті він виступав перед читачами у Каховці.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956-го у Києві. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

 

…Їдете ви компанією, тобто колективом, так — чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…

…Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать…

 

Остап Вишня. «Як варити і їсти суп з дикої качки»

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: