ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ВЛАДИ МІШЕЛЯ ФУКО: Знання (Частина II)
Joris Baldoureaux. Ceci n’est pas Michel Foucault, 2018 / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Насамперед дамо хоча б загальне визначення знання. Отже, знання — це спосіб розширення досвіду. Через спостереження та експеримент знання дає можливість включати нові області реальності в систему відносин людина — середовище, людина — люди тощо.
Вищою формою наукового знання є виявлення закону як необхідного і загального взаємозв’язку тематизованих явищ. Необхідний зв’язок означає виявлення такого зв’язку, який не змінюється через вплив випадкових подій.
Але якою є стратегія знання? Знання заради знання? Чи мета знання в захопленні та підкоренні, підпорядкуванні та розпорядженні тим, що знають? Чим відрізняється підкорення чужої волі і підкорення природних явищ? Знання відкриває для «зустрічі» з пізнаним чи для його захоплення?
Можливо, слід узагалі зректися традиції, що переконує, нібито не можна здобути знань, якщо не припинено дію владних відносин, а пізнання може розвиватись, тільки відцуравшись наказів, вимог та інтересів влади
М. Фуко
На думку Фуко, принаймні, знання не слід розглядати як нейтральну або вільну дію. Це означає, що слід з’ясувати ті конкретні взаємодії, які здійснюються між владою і знанням.
Можна зафіксувати такий напрям розбору — «знання для влади» і «влада для знання» — і подивитися, як і наскільки знання (зокрема й інститути знання) сприяє виробленню владних механізмів, і навпаки, наскільки влада дбає про знання.
Можливо, треба зректися думки, що влада відбирає розум, натомість зречення влади — одна з передумов збагачення знанням
М. Фуко
Чи можна, будучи схильним до влади і піддаючи іншого владі, залишатися при цьому вченим? Адже істина, що добувається вченим, «нейтральна», вона перебуває нібито в метастані стосовно теперішнього, визначеного випадковостями стану вченого?
Уявімо собі повновладного тирана, уявімо собі, що виявлення його волі не знають перешкод. Не тільки його накази і розпорядження, а й будь-які його забаганки будуть виконуватися негайно.
Його бажання, як здається, рухатимуться у двох напрямках, перший — це проникнення вже не тільки в широчінь того, чим він володіє, а й, так би мовити, углиб, проникаючи в усе різноманіття даного; інший напрямок пов’язаний із тим, щоб позбутися випадкового чинника, який зміг би порушити його владу.
Таким чином, прагнення до вічної влади і прагнення до конкретизації та індивідуалізації влади йдуть рука об руку.
Можна сказати, що влада стратегічно рухається до ідеального і реального одночасно. До ідеального, бо вона прагне долати перешкоди й границі через захоплення, і до реального, адже вона потребує продукування дедалі нових і нових границь. Влада потребує границі настільки ж, наскільки й бажає ці границі подолати та перевершити.
Скоріше слід припустити, що влада витворює знання (а не просто сприяє йому, бо воно їй служить, застосовує його, бо воно корисне); що влада й знання безпосередньо пов’язані одне з одним, що нема ані владних відносин, які б не створювали відповідної царини знань, ані знань, які б водночас не залежали від владних відносин і не становили їх
М. Фуко
Для того щоб проникнути в будь-яку сферу соціального буття, влада продукує знання, утворюючи таким чином дисципліну знання. Дослідницькі стратегії, наприклад, тієї сфери, що стосується пізнання людини, насамперед намагаються виокремити й окреслити свій власний предмет, тематизувати його з усією суворістю й очевидністю. Так народжується наукова дисципліна.
Стикаючись із тим чи іншим явищем, наукова дисципліна насамперед фіксує явище, потім зіставляє з уже наявними даними, відзначає типове та відмінне. Якщо відмінне переважує і не вписується в загальну систему знання, то для цього явища винаходять новий підхід або науковий метод (випадковому не сховатися!).
Експериментуючи, наукова дисципліна «потрошить» явище доти, доки його енергія не буде підпорядкована і підконтрольна загальному правилу. Упаковуючи явища в рамки правила, наука систематично опрацьовує дедалі нові ділянки, розширюючи свої межі, борючись із невідомим і випадковим.
Так відбувається експансія явищ. Сирий випадковий матеріал стає частиною необхідних зв’язків єдиної системи. Від атомів і вчинків і до галактики та суспільства, від живої клітини і до біогеоценозу, від виробництва і до творчості — все так чи інакше потрапляє в загальну систему знання.
На кожному з етапів виробництва знання нескладно помітити дію владних механізмів. Вони вшиті в тканину знання так само, як і в тканину політичного життя. Ба більше, вони, у певному сенсі, і є мотиваторами розвитку знання, але можливо також і самої істини як найдосконалішого інструменту експансії.
Отож відносини «влада — знання» слід аналізувати, починаючи не з суб’єкта пізнання, вільного чи ні від системи влади; навпаки, суб’єкта, що пізнає, об’єкти, що їх пізнають, а також обставини пізнання теж треба розглядати як наслідки фундаментальної взаємозумовленості влади і знання та її історичних змін
М. Фуко
Стратегія аналізу, на думку Фуко, має враховувати цю вихідну ситуацію, а також ту загрозу, що виникає, якщо виходити з уже оформлених і усталених, з інтуїтивних уявлень про знання і владу, які, своєю чергою, локалізовані в суб’єктах та інститутах.
Слід, навпаки, виходити з уже продукованих і оформлених знань, що склалися в результаті взаємодії, взаємоперетину або, краще, взаємопородження знання та влади. Що це означає?
Це означає, що кожне знання слід розглядати з огляду на владні стратегії, а саму владу — як результат пізнавальних, історично зумовлених практик. Тут можна ще додати, що якщо розширити цю стратегію, то може йтися про заміну субстанціональної онтології на функціональну.
Коротко кажучи, перша онтологія спирається на поняття субстанції як первинного зосередження, як вихідного і самодостатнього начала, що саме по собі завжди нейтральне, в той час як друга спирається на поняття функції, елементами якої є взаємозалежні елементи, котрі лише через кожного формують щось, що можна позначити як реальність. Деякі функції породжують структури.
Структура — це відкритий взаємозв’язок елементів, які постійно доповнюються й утворюють дедалі нові й нові форми реального. У цьому сенсі Фуко досліджує структуру влади як механізм елементів (моментів) із самовідтворення та розширення.
Одне слово, не діяльність субʼєкта пізнання витворює знання, корисне владі або ж неприхильне до неї, а комплекс «влада — знання», процеси й боротьба, які його пронизують і з яких він складається, визначає можливі форми та царини пізнання.
Отже, аналіз політичного наснаження тіла й мікрофізики влади передбачає відмову — в тому, що стосується влади, — від протиставлення насильства та ідеології, від метафори привласнення, від моделі чи то договору, чи то завоювання; в тому, що стосується знання, слід зректися протиставлення «зацікавлений — незацікавлений», зректися пізнавальної моделі й примату субʼєкта
М. Фуко
Загарбники й ті, кого захоплюють, ті, хто підкорює, і ті, кого підкорюють, — усе це так чи інакше пов’язано владою. Модель пізнання, яка спирається на суб’єкт, припускає, що джерелом того, що відбувається, зокрема й виникнення влади, є щось у суб’єкті, його свідомість, його здібності, його воля та інше.
За такої стратегії завжди можна відрізняти правду від брехні, справедливе від несправедливого тощо. У такій моделі є завжди вихідний елемент, щось, що породжує, щось, що призводить до виникнення того чи іншого феномена. За такого підходу, влада — це дія волі суб’єкта, а отже, сам суб’єкт, виходячи зі своїх спонукань та/або переконань, розробляє та втілює способи захоплення й підкорення.
Суб’єкт зазнає осуду за прагнення до влади, суспільство апелює до вільної від ідеології істини, до ідеального і прозорого знання. Сама конструкція суб’єкта передбачає наявність у ньому чогось вихідного, до чого можна апелювати як до первісного. Так чи інакше, суб’єкт піддається виправленню, його можна змінювати в той чи інший бік, адже він має «серцевину», спираючись на яку можна вибудовувати (виховувати й створювати) той чи інший тип особистості.
Боротьба між зацікавленим знанням і незацікавленим проходить у самому суб’єкті і через нього. Але що означає незацікавлене знання? Це означає, що саме це знання, а також причина його виникнення не відносяться до стратегії, яка передбачала б використання цього знання для цілей, що виходять за рамки сенсу самого знання.
Якщо ж знання і владу розглядати самих по собі, як деяку конструкцію і при цьому не апелювати до першоджерела (вихідної субстанції) виникнення знання/влади, то слід результати цього знання розглядати як вихідні та кінцеві. Суб’єкт у такому разі слід розглядати як результат, а не як джерело знання.
Істину — не як останній критерій знання, а як необхідну форму функціонування (мотивування) самого знання. Вивчати знання в такому разі слід виходячи з механізмів утворення знання, через історію його становлення. Соціальне тут виступає як феноменологічне поле, в якому конструюються вихідні структури знання. Таким чином, можна постулювати, що знання так чи інакше залежне від владних процесів соціального.
Можна також сказати, що соціальне майже тотожне владі, оскільки, як виявилось, не можна зрозуміти соціальне без урахування влади, і навпаки, не можна зрозуміти владу без урахування соціального. Якщо соціальне та влада невіддільні, і, якщо соціальне — це поле конструювання знання, то отже, й виникнення знання неможливо зрозуміти, не враховуючи владні механізми. Якщо залишатися в моделі суб’єкта, то влада тут залишається прихована в усьому своєму впливі.
Для суб’єкта можлива лише об’єктивована влада, закріплена в соціальних інститутах, класова або приватна влада, в той час як влада, що перебуває в ньому самому (і навіть те, що сам суб’єкт є тим чи іншим різновидом знання/влади), залишається прихованою й розпізнається ним як нейтральне знання, а отже, як таке, якому суб’єкт довіряє, спирається на нього, ставить його у ранг критерію під час оцінювання зовнішнього; так, суб’єкт навіть бореться за це «чисте» знання.
Для суб’єкта, який так чи інакше знаходить себе, ідентифікує себе виходячи з історично сконструйованого поля знання, питання полягає в тому, щоб розшифрувати цю конструкцію, знайти в цій конструкції механізми утиску та репресії. Може статися й так, що сама ідентифікація, оскільки вона є одним із соціальних механізмів перетворення і захоплення, буде розшифрована.
Це означає, що суб’єкт може розпізнати владу як «сутнісний» елемент саморозуміння. Слід зазначити, що влада в такій моделі і є соціальне, а це означає, що звільнитися від влади неможливо. Можливий лише бунт як протест за локальні зміни, за часткові зміни, за поліпшення умов, але революція, повалення влади неможливе, бо повалення влади саме є владним механізмом, який байдужий до сторін протистояння.
Таким чином, ідеться про дослідницьку стратегію з виявлення генеалогії влади/знання. У кожній владі як упізнаній уже виявлено знання, а в кожному знанні присутній елемент влади.
Отже, досліджуючи знання, слід зважати на стратегії влади, подивитись, яким чином влада формувала і реалізовувала свої механізми через знання.
Така модель — це феноменологічна модель дослідження становлення знання/влади, оскільки дає змогу, з одного боку, розглянути знання як знання, а не виводити це знання з первинного джерела/субстанції, а з іншого — знаходити в цьому знанні її інваріант, а саме владу.
Цитати приводяться за виданням: Мішель Фуко. Наглядати й карати / пер. з фр. Петра Таращука. — К.: Основи, 1998. — 392 с.
