Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
5 хв. на читання

Фейлетонна епоха, в якій ми живемо

Фейлетонна епоха, в якій ми живемо
Поділитись матеріалом
Джерело фото: needull.com

 

Масова культура, з її риторикою «поетика низького», посідає в нашу епоху центральне місце.

Feuilleton — це французьке слово (від feuille — аркуш), належить до легких розважальних статей у щоденних газетах. Уперше фейлетони почали друкувати у Франції на окремих листках (звідси назва).

Епоха фейлетону, або інтелектуальної легковажності, — це, по суті, — століття, в якому ми живемо.

Вперше про фейлетонну епоху написав Герман Гессе у «Грі в бісер». Це перший і єдиний науково-фантастичний роман, що отримав Нобелівську премію. Герман Гессе став нобеліатом 1946 року «за натхненну творчість, у якій проявляються класичні ідеали гуманізму, а також за блискучий стиль».

Книжка описує життя майбутніх інтелектуалів, які живуть замкненою громадою і намагаються обійти епоху фейлетонізму.

Вражаюча схожість із нашим часом! Але ж коли писали роман (1931—1942), ще не існувало інтернету й телебачення, і автор не отримував інтоксикацію від ток-шоу, соцмереж та іншого.

 

«ГРА В БІСЕР». ФРАГМЕНТ ТВОРУ

 

«Мусимо щиро сказати, що ми неспроможні дати чітке визначення тому творові, за яким звемо всю епоху, тобто «фейлетонові». Складається таке враження, що ті фейлетони, як найпопулярніший різновид публікацій, у щоденній пресі друкували мільйонами — вони були основною духовною поживою жадібної до освіти публіки й розповідали, чи, вірніше, теревенили про найрізноманітніші галузі знань; нам здається, що розумніші з фейлетоністів часто самі брали себе на сміх. Принаймні Цігенгальс зізнається, що йому траплялось багато таких праць, які він схильний вважати глузуванням авторів із самих себе, — інакше їх годі витлумачити.

Цілком можливо, що в тих статтях, які масово з’являлися друком, була велика частка іронії й самоіронії, тільки треба ще знайти ключ, щоб її зрозуміти. Частина творців тих пустопорожніх опусів працювала в редакціях газет, частина була «вільними» літераторами, іноді їх називали навіть поетами, але дуже багато з них, здається, належали й до вченої братії, — часом то були відомі професори вищих навчальних закладів.

Улюбленими темами таких публікацій були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з їхнього листування і називалися вони десь так: «Фрідріх Ніцше й жіночі моди в сімдесяті роки дев’ятнадцятого сторіччя», «Улюблені страви композитора Россіні», «Роль хатніх собачок у житті відомих куртизанок» тощо.

Популярні були також псевдоісторичні дослідження на теми, актуальні для салонних розмов, наприклад: «Мрія про штучне виготовлення золота і модифікація її на протязі сторіч», «Спроби хімікофізичного впливу на погоду», а також сотні подібних речей.

Коли ми читаємо в Цігенгальса такі заголовки й бачимо, про що мовилось у фейлетонах, то дивуємося не стільки тому, що були люди, які щодня поглинали ту полову, скільки тому, що автори з ім’ям і доброю освітою допомагали задовольняти величезний попит на розважальну писанину, — «обслуговувати», користуючись характерним слівцем тієї пори, що позначало, до речі, й тодішнє ставлення людини до машини.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

В деякі періоди фейлетоністи захоплювалися всілякими інтерв’ю з відомими людьми на злободенні теми; Цігенгальс присвячує тим інтерв’ю окремий розділ. Наприклад, у відомого хіміка чи піаніста питали, як він ставиться до тієї чи іншої політичної події, а в популярних акторів, танцюристів, спортсменів, пілотів або й поетів — що вони думають про переваги й вади життя неодружених людей, про можливі причини фінансових криз тощо.

Фейлетоністи прагнули тільки одного — пов’язати відоме ім’я з актуальною темою; у Цігенгальса ми знаходимо дивовижні приклади такого поєднання, він наводить їх сотні. Як ми вже казали, до всього того, мабуть, домішувалась велика частка іронії; може, то була навіть демонічна іронія, іронія відчаю — нам дуже важко все це зрозуміти. Та що стосується широкої публіки, яка в ті часи, здається, поспіль складалася з завзятих читачів, то вона безперечно брала на віру всі ті кумедні речі.

Коли якась славетна картина переходила в інші руки, коли з аукціона продавали коштовний рукопис, коли гинув від пожежі старовинний замок чи якийсь нащадок давнього аристократичного роду виявлявся причетним до скандальної історії, читачі не тільки дізнавалися з багатьох тисяч фейлетонів про ці факти, але й того самого чи другого дня діставали ще й силу-силенну анекдотичного, історичного, психологічного, еротичного та іншого матеріалу на цю тему, кожна подія викликала цілу зливу ревної писанини, і вся та інформація була вибрана, опрацьована і сформульована так, що на ній лежало тавро квапливо і безвідповідально виготовленого масового товару.

Втім, здається, що до царини фейлетону треба зарахувати й певні ігри, до яких преса наполегливо запрошувала читачів і які ще дужче перенасичували їх інформацією, про що розповідає нам довга примітка Цігенгальса щодо дивної теми «Кросворд».

У ті часи тисячі людей, що тяжко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвілля горбилися над квадратиками кросвордів, заповнюючи їх, згідно з правилами гри, відповідними літерами.

Але не будемо вважати це захоплення тільки смішним чи безглуздим, не будемо кепкувати з нього. Ті люди, які гралися в дитячі загадки й читали статті про все і ні про що, аж ніяк не були наївними дітьми чи жадібними до розваг феаками — вічно охоплені страхом, вони жили серед політичних, економічних і моральних струсів та заворушень, страхітливих воєн, у тому числі й громадянських, і їхні нехитрі освітні ігри були не просто милою беззмістовною дитинністю, а відповідали глибокій потребі заплющити очі і втекти від нерозв’язних проблем та моторошних передчуттів загибелі в якомога безневинніший уявний світ.

Вони терпляче вчилися керувати автомобілями, грали в складні картярські ігри й самовіддано розв’язували кросворди, бо були майже беззахисні перед смертю, страхом, болем і голодом, духовно безпорадні, не здатні вже знайти втіху в релігії.

Читаючи стільки статей, слухаючи стільки доповідей, вони не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі жах перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє».

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: