ФІЛЬМ «УРОКИ ФАРСІ» ПІДКОРЮЄ СВІТ: інтерв’ю з режисером Вадимом Перельманом
Фото надане Вадимом Перельманом
Вадим Перельман — незвичайна людина та режисер. По-перше, він є громадянином світу. Народився в Україні, «прописаний» і живе у Канаді, США, Європі, знімає у Голлівуді та Росії. По-друге, мало хто з його колег може похвалитися таким приголомшливим дебютом у кіно.
На рахунку його фільму «Будинок із піску та туману» (2003) 3 номінації на «Оскар», 1 на «Золотий глобус», а також висока оцінка самого Стівена Спілберга, який допоміг цій картині відбутися. Перельман вміє дуже тонко передати відтінки емоцій, кожен рух душі, змушуючи глядачів співпереживати своїм героям.
Ця майстерність блискуче проявилася і в фільмі «Уроки фарсі» (2020), який створювався багатонаціональною командою: німцями, французами, українцями, росіянами, білорусами, аргентинцями…
Тут, як і в першій картині, досліджується тема пошуку «спільної мови» людьми, що належать до різних етнокультурних світів. За іронією долі, мультилінгвальний фільм «Уроки фарсі» був висунутий на «Оскар», але в результаті дискваліфікований через багатонаціональний склад знімальної та акторської групи.
Про мову емоцій та містику в його житті Вадим Перельман розповів у відвертому інтерв’ю альманаху Huxley.
Вадим Перельман: Добридень, Жанно! До речі, так звуть мою маму.
Жанна Крючкова: Мене на честь бабусі назвали. Між іншим, вона знялася в «Адміралі Ушакові» Ромма. У масовці, в ролі придворної дами.
В.П.: Моя бабуся в цьому ж фільмі зіграла — броненосець (сміється).
Ж.К.: Нічого собі! Цікавий збіг.
В Іспанії переглянула фільм «Уроки фарсі». На мою думку, це шедевр. Почну наше інтерв’ю з гри для посвячених. Іль онай ау (прим. ред. «я тебе люблю»). Як часто вам кажуть цю фразу останнім часом?
Вадим Перельман: Мені досить часто кажуть цю фразу. Вчора говорили. До речі, а що я відповідаю?
Іль бар онай ау (прим. ред. «я також тебе люблю»).
Вадим Перельман: Молодець (сміється). Дуже приємно буде письменнику, якщо він про це десь прочитає, бо він завжди хотів, щоби мова була живою.
Показ «Уроків фарсі» на Berlinale. Gala Special. 10-хвилинні овації. Ви в залі. Ви чекали на це. Які емоції ви відчули в цей момент?
Вадим Перельман: Це завжди несподівано. Роблячи фільм, я ніколи не знаю на 100%, чи вийде справді гарне кіно і чи буде воно прийняте успішно. Я скоріше відчуваю і сподіваюся, але не можу достеменно знати, доки не побачу, як на нього реагує публіка. Студії, продюсери, мами, дружини, друзі, колеги — все не враховується. Так із усіма моїми фільмами.
Коли йдеш на прем’єру, готуєш себе до всього. Спеціально робиш себе черствішим, аби не бути вразливим. Кажеш собі: «Навіть якщо їм все не сподобається, та й фіг з ним. Зробив так. Мені до вподоби!» Весь показ ти в напрузі, а коли лунають овації наприкінці, видихаєш: «Ну і добре».
У Берліні сталася цікава річ. Кінотеатр — величезний двоярусний палац, глядачі — кіномани, актори. Усі знають, що я сиджу в залі і що їхній улюблений актор Ларс Айдінгер, головний герой картини, теж у залі. В мене промайнула думка, що це впливає на сприйняття фільму. Це ж не Канни, де можуть і освистати, якщо фільм не подобається. Тому хвилині берлінських овацій я не надто повірив. Скептично поставився, насторожено.
А за два дні був показ у Потсдамі, у невеликому кінотеатрі місць на триста. Прем’єра із тих, на які не ходять у костюмах. Звичайна публіка, народ — від студентів до російських емігрантів. Причому це був понеділок, йшов дощ, на вулиці було холодно та гидко. Але овації тривали 15 хвилин, хоча ніхто не знімав. Глядачі аплодували не мені — екрану. Для них мене у залі не було.
В якомусь сенсі цей показ став для мене ще важливішим.
Чи можна сказати, що фільм «Уроки фарсі» — історія про землян, людей, які не обмежені територією, віросповіданням, мовою?
Вадим Перельман:
Це справді універсальна історія. Вона не про євреїв, персів, німців чи когось ще. Як у «Будинку з піску та туману», герої могли бути будь-якої національності, необов’язково іранцями. Могли бути російськими чи китайськими емігрантами, але ситуація від цього не змінилася.
«Уроки фарсі» — не специфічний фільм про Голокост, це специфічний фільм про людське виживання. Фільм про силу душі, волі, мозку.
Кожен режисер шукає себе у творах. Жіль — єврей, який видає себе за перса, щоб вижити у таборі. Це я, коли потрапив до Канади, не знаючи англійської, і перші роки в еміграції був змушений прикидатися та постійно почував себе фейковим.
Чи згодні ви з тим, що у фільмі немає одного головного героя, а є стосунки пари «учень-вчитель»?
Вадим Перельман: Згоден. І мене це приваблює. У фільмі «Будинок із піску та туману» було подібним чином. До речі, це гарне питання. Я раніше про це не думав, але, мабуть, я мимоволі вибираю саме такі історії, і вони в мене виходять.
Знаю, що фільм уже був номінований на «Оскар» і незабаром знятий з перегонів.
Вадим Перельман: Нас номінували на «Оскар» як «найкращий зарубіжний фільм», а потім дискваліфікували із формулюванням: «Не мовою країни». «Уроки фарсі» знято в Білорусі, у Бобруйску та на майданчику кіностудії «Білорусьфільм».
Є якась іронія в тому, що фільм про мову зіткнувся з мовною перешкодою…
Вадим Перельман: Але головна причина — недостатньо білорусів на ключових позиціях. За правилами Американської кіноакадемії, хоч би письменник, режисер, композитор чи один із головних акторів мають бути білорусами.
Наша міжнародна група вийшла чужою і там, і там. Але для мене це нічого не означає. Коли я побачив публіку на прем’єрі в Берліні — не овацію, а саме обличчя людей, — зовсім інше почуття було.
«Будинок із піску та туману» прийняли дуже добре, але там люди виходили, як із Мавзолею, прибиті, емоційно спустошені. А тут «під позитивом», бо є позитивний фінал, наскільки його можна так назвати. П’ятдесят тисяч євреїв загинули, але головний герой вижив, щоби поставити монумент цим людям.
Чи не вважаєте ви, що штамп made in є архаїкою, особливо в креативних індустріях?
Вадим Перельман: Вважаю. Реалії бізнесу такі, що 90% фільму — це копродакшн різних країн. Завжди на «Оскарі» було формулювання «фільм іноземною мовою», і якби нас судили за мовою, то у нас вона справді не англійська.
Якби ми заздалегідь знали, що правила будуть такі суворі, спробували б виступити від Німеччини: в нас були німці у фільмі. Але й тут немає гарантій: країна подає лише одну кінострічку, може, вони мали б фільм сильніший, та ми й не знайомі з їхньою політикою висування.
«Уроки фарсі» — вигадка чи реальність?
Вадим Перельман: У фільмі написано «Натхненний реальними подіями». За основу сценарист Цофін узяв розповідь Вольфганга Кольхаазе «Перська для капо» зі схожим сюжетом. Гадаю, така історія цілком могла мати місце. Але документальних підтверджень немає. Взагалі, реальних історій виживання мільйон. Наприклад, художник та письменник єврейського походження Бруно Шульц із Дрогобича зміг уникнути загибелі під час окупації, бо малював фрески у будинку есесівця Фелікса Ландау.
Як у вас сталося кохання зі сценарієм?
Вадим Перельман: Випадково. Мене покликали на зйомки фільму «Ялинки-5» у Москві. Мені, до речі, за нього соромно. Але я дуже хотів приїхати, щоби повернути свою дівчину, а тепер уже дружину. Після зйомок я потоваришував із талановитим продюсером Тимуром Бекмамбетовим. Він показав мені сценарій «Уроків фарсі» — і я закохався у нього відразу. Так я заплатив «Ялинками-5» за те, що завоював кохану та отримав чудовий сценарій.
Загалом хороший сценарій знайти складно. А саме він збирає навколо себе чудових людей. Я постійно в пошуку матеріалів та книг. У моїй бібліотеці вже кілька тисяч паперових книг і десятки тисяч електронних.
Багато фільмів провалюються через невиразний фінал. Тут же до сліз, до мурашок по шкірі…
Вадим Перельман: Відкрию таємницю. Аби фінальна сцена вийшла такою емоційною, я контролював монтаж кожного кадру, тобто 1/24 секунди. Намагався показати, як персонажі реагують на слова головного героя. Їхні погляди — ось що важливо. Саме у них глядачі бачать себе. А коли бачиш себе, плачеш. Навіть коли ми дивимося фільми жахів, уявляємо себе в цій ситуації. «А…у…» — і щось вистрибує, але ж воно не тебе лякає, а персонажа на екрані.
А ви можете розплакатися під час перегляду фільму, читання книги?
Вадим Перельман: Коли вперше читав книгу «Будинок із піску та туману», я плакав наприкінці. І на майданчику, і під час монтажу своїх фільмів можу розплакатися. Востаннє таке було, коли змонтували фінальну сцену «Уроків фарсі».
Прочитала, що досі ваш улюблений фільм «Викрадачі велосипедів» Вітторіо де Сіка, 1948 року. Що саме в ньому вас так зачепило?
Вадим Перельман: Чесність цього фільму. Мені близька тема батьків і синів, я планую її торкнутися у своїх майбутніх картинах. Я втратив батька, коли мені було 9 років. Я не згоден з формулюванням, що це фільм про маленьку людину у безжальному світі. Для мене це кіно про велику людину.
А фільм улюблений, бо дуже простий: архетипний, універсальний та емоційний. Кінцівка геніальна — рівної немає в кінематографі. Я не можу без сліз згадувати цю сцену. Усі кричать: «Злодій! Брудний злодій!» — і штовхають батька.
А хлопчик дивиться на це широко розкритими очима, бо його батька, його Бога, його ідола називають злодієм і з огидою виштовхують. Мовляв, ти не вартий навіть того, щоб тебе заарештувати. Батько йде і плаче, бо він чесна, справжня людина, а зовсім не злодій. А хлопчик іде осторонь і дивиться на нього. Цей погляд — що він, просто людина, не злодій, чи, може, справді злодій? Потім хлопчик наближається до батька і бере його за руку. Що може бути кращим за цей момент?
«Справжню легкість може відчути лише той, хто розуміє свою значущість», — цитата з одного твору. Ви поділяєте цей вислів?
Вадим Перельман: Я не знаю творчих, справді обдарованих людей, котрі повністю усвідомлюють свою значущість. Якщо усвідомлюють, то нічого вони не варті. Це fake, підробка. Творча людина постійно мучиться, сумнівається, і тому в неї виходить те, що вона робить. Це не має нічого спільного з легкістю. Ні, не поділяю. І чия то була цитата?
Це з книги Айн Ренд. Просто знаю, що ви відмовилися знімати фільм за книгою «Атлант розправив плечі», втративши можливість заробити кілька мільйонів.
Вадим Перельман: Я відмовився знімати фільм за книгою Айн Ренд, коли приїхав на семінар рендистів. Вони висловлювалися на кшталт «екологія, чисте повітря, благодійність — це для лохів». Як лідери у своїх індустріях, вони гордо називали себе prime movers. Якби я мав невелику компанію-перевізник, то я б назвав її Prime Movers (сміється).
Книги Айн Ренд несуть радикальну ідеологію. Вона пропагує раціональний та етичний егоїзм, відкидаючи альтруїзм. Мені це неблизько. Цю філософію автор проштовхує у текстах. Звичайно, як режисер я міг би її завуалювати, але вона все одно проглядала б.
Про вашу перебірливість як режисера написано навіть у «Вікіпедії». Це ваша ДНК?
Вадим Перельман: Я жодного разу не пошкодував за тими проєктами, від яких відмовився. Якби вони були хорошими, я погодився б. Я намагаюся не вступати у лайно, бо запах залишиться на моїх туфлях і буде зі мною скрізь. І навіть за такої вибірковості були проєкти, про які я шкодую. Я відмовився від зйомок «Майстра та Маргарити», бо це не фільм, а книга. Є книги, які — не фільми, тож ніхто їх до пуття і не зробив. Дякувати Богові, я це відчув.
Або, наприклад, «Броненосець Потьомкін» — пропозиція від Sony Pictures. Його взагалі не треба робити. Це шматок пропаганди, добре зробленої комуністичної пропаганди. Там же не просто візок падає зі сходів. У цьому величезний політичний меседж. Навіщо це знімати у 2012 році? А по-друге, класику кінематографа не варто чіпати: краще б я все одно не зробив.
Що для вас успіх?
Вадим Перельман: Мене часто питають, чому я знімаю так мало фільмів. Тобі ж пропонували, ти був дуже популярним у Голлівуді і міг братися за фільми з гонорарами у кілька мільйонів. Чому ти не живеш, як Майкл Бей? Чому не їздиш на Феррарі? Скільки ваш фільм зробив Box Office? Дякувати Богу, ці питання мене не дуже турбують. І так мені легше жити. А точніше, складніше. І головне мірило успіху для мене — обличчя глядачів на прем’єрі моїх фільмів. Їхні емоції.
Багато філософів кажуть, що зараз людство потребує найвищих цінностей як ніколи. А їхнє забуття стане найбільшою катастрофою. Чи вважаєте ви, що митці відповідальні за те, що транслюють у світ?
Вадим Перельман: Насамперед, цінності для всіх різні. Навіть 10 біблійних заповідей не поєднують людей. Я вважаю, що людина має певну мораль від народження, а середовище та суспільство нав’язують їй іншу. Багато людей спотворюють цінності за своїм розумінням, створюючи нові інтерпретації. Так виникає відчуття радикальної правоти.
У гітлерівській Німеччині теж були цінності. Лені Ріфеншталь у фільмах «Тріумф волі» та «Олімпія» у найкращому вигляді показувала Третій рейх та досконалість арійської раси. З професійної точки зору, її фільми естетичні та талановиті, але це пропагандистський бруд.
Є й позитивні приклади. Один із найкращих феміністських фільмів Sweetie («Люба») австралійського режисера Джейн Кемпіон зроблений дуже тонко — як спокуса. Тебе не занурюють пикою в калюжу, намагаючись зробити з тебе фемініста.
Але наприкінці фільму я піднімаю руки. Я здаюсь. Я — фемініст. І саме це для мене справжнє мистецтво. І тонка трансляція прогресивних цінностей. До речі, помилково вважати, що документальні фільми є нейтральними. Ні. Вони також завжди несуть позицію творця, тому що творець все бачить через свою призму.
У Булгакова в «Майстері та Маргариті» Ієшуа ставить питання Пілату: «Чи не думаєш ти, що ти її підвісив?» Наскільки людина може контролювати своє життя?
Вадим Перельман: Я вірю в долю. Ми можемо лише контролювати свою карму через сукупність своїх вчинків. І це перегукується і з християнством: «І як хочете, щоби з вами чинили люди, так і ви чиніть із ними». Впевнений: якщо так робити, то все у житті складеться.
Причинно-наслідковий закон Всесвіту таки працює?
Вадим Перельман: Так. Завжди. І дива трапляються. Моя мама вважає, що я неймовірний щасливчик. Я народився у сорочці. У мене постійно якісь збіги, і коли мені потрібно — випаде шанс.
Навіть книгу «Будинок із піску та туману», за якою потім поставив фільм у Голлівуді, я випадково купив в аеропорту. І не просто в аеропорту, а саме у Римі, першому місті, де опинився після еміграції з України. Але тоді я був бездомним тінейджером, а тут через Рим летів транзитом на зйомки великого рекламного проекту.
Рим дуже люблю. Знакове для мене місто. Може тому мені подобається фільм «Викрадачі велосипедів» — бо бідні герої так само блукають Римом, як я колись.
Чи був якийсь містичний епізод на знімальному майданчику «Уроків фарсі»?
Вадим Перельман: Ми знайшли в архівах оригінальну фотографію німців на пікніку, де один із них з акордеоном у руках, і вирішили відтворити цю сцену у фільмі. І ось день зйомок. Я не знав, як зніматиму сцену з акордеоном. Думаю: «Зараз актор імітуватиме виконання, а потім змонтуємо». І раптом актор Йонас Най, який грав нациста, каже: «А я вмію співати та грати на акордеоні». І він чудово все зробив. Тож у фільмі все оригінальне.
Який у вас стиль керування на майданчику?
Вадим Перельман: Стиль різний. Я дуже вимогливий. Не терплю людської тупості. Особливо тупості в квадраті. Коли одні й ті самі помилки повторюються. Можу лаятись, кричати. Чому?
Уявіть, що ви художник. Берете папір, замикаєте двері, наливаєте собі горілки та малюєте. Просто берете та малюєте.
Але фільм зробити так неможливо. Тому що у вас товстий олівець завдовжки 10 метрів, який нереально підняти самому. Тому у вас є 30 людей, яким ви кажете: «Піднімайте цей олівець і малюйте на величезному плакаті!» І спробуй пояснити кожному: трохи лівіше, трохи сильніше. Дехто не тримає вагу, дехто не може, хоч і намагається. При цьому всі хороші люди і хочуть кращого. Але не у всіх виходить. А додайте до цього обмеження за часом. У вас усього стільки-то годин на роботу. Не так зробили — у кошик.
А ви, як режисер, як творець, дуже-дуже хочете висловити те, що задумано, бо у цьому проекті ваше життя! Без певного пресингу може нічого й не вийти. Принаймні у мене так.
Один із можливих ризиків при виробництві хорошого фільму — велика кількість сильних стейкхолдерів в одному проєкті. Якою ви бачите ідеальну структуру фінансування під ваші фільми?
Вадим Перельман: Важливо, щоб було мало партнерів. Добре, коли є безликі фонди, які підтримують фільм, але не втручаються у процес. Що менше кухарів, то краща їжа. Після того як сценарист пише сценарій, він трепетно віддає його, як дитину, режисеру, іншому батькові. І той має з повагою ростити цю дитину. Єдине правильне рішення — дати спокій режисеру, єдиному творцю.
Альберт Ейнштейн називав себе громадянином світу і підтримував цю ідею протягом усього свого життя, заявивши, що «Націоналізм — це дитяча хвороба. Це кір людства». Чи згодні ви з цим висловом?
Вадим Перельман: Я абсолютно згоден. Особливо тому, що він був євреєм, і я теж єврей (сміється).
У «Вікіпедії» написано, що Вадим Перельман «a Ukrainian-Canadian-American film director», наші сусіди включають вас до списків видатних російських режисерів, які отримали визнання в Голлівуді. Як мені підписати вас у виданні?
Вадим Перельман: Не потрібно національностей та прив’язок. Я людина світу.
Я всюди себе по-різному і водночас однаково відчуваю. Народився і виріс в Україні, потім була Італія, паспорт у мене зараз канадський, маю посвідку на проживання у Штатах, був би російський паспорт, легше було б із візою, у Празі квартира, і там теж живу.
Пишіть: режисер. І все.
У нас в альманасі є рубрика «Музика думки», де ми просимо відомих людей поділитися одним із своїх улюблених віршів. Який ваш?
Вадим Перельман: «Перерваний політ» Володимира Висоцького.
Дякую за «Уроки фарсі» та інтерв’ю. Бажаю, щоб іль онай ау став глобальним мемом — сучасним «есперанто» вільних людей.
Вадим Перельман: О, це було б чудово!
Детальніше про фільм «Уроки Фарсі» та роздуми про важливе через призму фільму читайте у материалі