Ільяс Файзуллін. Великий безумець, 2009
Деякі роздуми, пов’язані з незабутньою персоною гідного Дон Кіхота з Ламанчі, спрямовані на те, щоб зробити нещасного читача ще й невтішним
ІДЕЯ ТА КАТЕГОРІАЛЬНИЙ КАРКАС РОМАНУ
Тема Дон Кіхота схожа на тему самої культури. Якоюсь мірою навіть можна простежити становлення європейської культури останніх чотирьохсот років по тому, як кожне століття засвоювало й інтерпретувало роман Сервантеса. Зрозуміло, що за цей час накопичився такий історичний і літературознавчий матеріал із цієї теми, що його складно навіть оглянути. Але мене в цій темі цікавить дещо інше.
Роман Сервантеса видається мені цікавим з філософського погляду з причини того, що Сервантесу вдалося весело і невигадливо проявити і ясно зобразити структуру життєвого світу людини і особливості її горизонту. Річ у тім, що Сервантес змальовує щиру переконаність героя в ідеї, яка не є синхронною до часу, в якому він діє.
Дон Кіхот стає лицарем у той час, коли лицарство вже відійшло. Але й цього замало, Дон Кіхот являє собою героя, і це я намагатимусь показати, який не може бути синхронним будь-якому іншому часу. Сама ця несинхронність задумана для того, щоб проявити недоречність і безглуздість поведінки в конкретних ситуаціях, але й тим самим досягається інша важлива мета, а саме, письменнику вдається окреслити межі присутності мандрівного лицаря (людини) у світі.
Веселий і насмішливий роман видається мені як універсальна модель життєвого світу. Ця модель проявляється головним чином через ідею видимості. Дон Кіхоту постійно «здається» щось, чого немає «насправді». Це «здається», всі ці велетні й чарівники — це точки перетину одного світу (вигадки) та іншого світу (реальності).
Але виявляється, що ці два світи співвідносяться один з одним не як істина і неправда, а як, користуючись висловом Гегеля, заперечення реальності і заперечення заперечення реальності. Структура механізму цієї видимості демонструє, з одного боку, межі світу, а з іншого — форму переходу або навіть трансформацію одного світу в інший.
Дон Кіхот виокремлений у своєму життєвому світі, і саме це найчудовіше. Але як можна домогтися того, щоб цілісно проявити життєвий світ людини? Слід помістити її, відповідає Сервантес, в інший світ, де контексти й цінності функціонують по-іншому.
Так виникає необхідний смисловий контраст, який через героя дає змогу виявити щось справді універсальне, так, щось людське. Ризикуючи узагальнити і забігаючи наперед, скажу, що роман Сервантеса зображує людське як людське у світі, з його історичною співвіднесеністю і обрієм.
Цим шляхом я і збираюся рухатися. Ті, звичайні теми, які у романі видаються очевидними, тобто такими, що не потребують прояснення та інтерпретації, для мене будуть предметними полями для прояснення. Отже, теми світу, мандрів, лицарства і видимості будуть таким собі категоріальним каркасом, спираючись на який я спробую зібрати деяку модель життєвого світу.
#СВІТ
У рішучості героя змінити світ визначено вже багато чого. Насамперед перед нами виступає сам світ. Але якими можуть бути відносини людини і світу? Адже йдеться не лише про те, щоб змінити середовище, оточення чи щось, що доступне для безпосереднього впливу. Йдеться про світ. Світ — це щось ціле, це завжди те, в чому і де ми є.
Ми знаходимося і знаходимо себе у світі, отже, світ нам дається із самого себе, а його межі від нас приховані. У цьому сенсі світ для нас — дещо дане, але водночас щось, що не має кінця
Проте світ «для нас» конструюється не від «ближнього» до «віддаленого», не від мого дому до іншої вулиці, іншого району, країни, а навпаки — від мого світу (від його обрію), до моєї країни, вулиці, району, дому. Те, що далі, то занадто близько для того, щоб його розгледіти.
Близький горизонт і робить далекий світ можливим. Ми живемо у світі, але світ не далеко, він не абстрактний, він — це множинні переливання напрямків, які не збігаються з тим, як ми розкреслюємо відстань усередині світу. Те, що далеко і майже не сприймається, стаючи уявним, перетворюється на наше, на моє, на те, що «в мені», на те, що ближче за те, що близьке для мене на відстані.
Гуссерль відкрив нам, що перш за все, нам дається горизонт. Граничне світу і надає світові контури «близько» і «далеко», а це значить, що горизонт спершу перебуває поза відстанню, до відстані. Горизонт і визначає можливість проявиться відстані (віддаленню і наближенню).
Дон Кіхот близький якраз до «світового» світу. Світове зло і світова несправедливість є частиною його світу. Таким чином, Дон Кіхот зустрічається не тільки з ситуативною несправедливістю, а й з проявом світової несправедливості. Він має намір викорінити зло шляхом допомоги різним людям у конкретних ситуаціях. Поле його битви — це сам світ, хоча він і конкретизується через Іспанію XVI століття.
Зустріч із нескінченним світом, який завжди до початку дії, а також за тим, що відбувається, оголює відчайдушного сміливця в його самовпевненості та слабкості, але вона також і уможливлює виявлення в ньому самому людини. Бажання змінити світ, отже, це щось надзвичайно конкретне. Бажання змінити світ стосується самої структури світу, так, до самої його ідеї.
#МАНДРІВНИЙ…
Бажання змінити світ змушує героя «визначити» свою присутність у цьому світі. Присутність у світі, яка спрямована на зміну світу, може лежати лише через шлях, на який слід відважиться. Таким чином, для того, щоб змінити нескінченний світ, слід наважиться на скінченний (людський) шлях, проходячи який, згідно з долею, герой творить події, зважаючи на ситуації, що виникають.
Але куди спрямований цей шлях? Яка мета цього шляху?
Кінцева мета цього шляху і є сам світ, оскільки рішучість ідальго спрямована саме на його зміну. Шлях, який визначається самим світом — це мандрівний шлях. Мандри позначаються не довжиною шляху чи кінцевою метою, а виникаючими подіями, що з’являються в результаті ситуацій.
Мандри — це, таким чином, шлях людини у світі. Мандри, як уже було сказано, не мають мети, на відміну від подорожі. Мандри також можна визначити як байдужість до відстані.
Мандрівник, будучи байдужим до мети, відкритий до ситуацій. Мета не визначає його, він не охоплений нею
Оскільки ж світ нескінченний, а мандри скінченні, то виникає байдужість до кількості пройденого шляху. Отже, мандрівник мандрує.
Давньогрецьке πλανήτης, означає блукач. Спочатку це слово позначало отару овець, яка збилася зі шляху — блукаюче стадо. Пізніше греки так називали зірки, які розбрелися немов отара по нічному небу.
Блукати означає збитися зі шляху, скитатися. Блукати означає рухатися невідомо куди. Але в мандрах залишається ще пафос від очікування незвичайних подій, пригод. Коли цей пафос стихає, мандрівник стає просто блукачем.
Блукання — це шлях, який пов’язаний уже з місцем, а не з подією. Блукання ми визначимо вже не лише байдужістю до відстані, а й байдужістю до ситуацій. Переміщення світом блукача — це просто хід.
Але наш герой — все-таки мандрівник, тобто людина, яка блукає світом у пошуках пригод.
#…ЛИЦАР
Лицар немислимий у вік вогнепальної зброї. Адже бути лицарем означає зустрічатися з небезпекою очі в очі. Хоробрість і мужність для лицаря — це чесноти, а не лише якості для ефективного ведення бойових дій. Лицар має дивитися в очі своєму супротивникові, тріумфувати при його поваленні. Отже, для лицаря йдеться про демонстрацію принципів у бою, а не лише про знищення ворога. Для лицаря мета сутички і сама сутичка єдині.
Мета битви вже в самому лицарі, адже він і є втіленням цінності, за яку він бореться.
Лицар, таким чином — це діючий філософ-ідеаліст. Він проявляє ідеальне в реальному дією, ставлячи на кін найважливіше — ні, не життя, — честь. Битва лицаря завжди наповнена благородною люттю. Мета лицаря полягає не в раціональному і планомірному винищуванні ворога, хоча б це й було більш ефективно з погляду досягнення перемоги, ні, його мета — це демонстрація принципів за допомогою перемоги.
Ворог тут — лише засіб, а перемога над ним — це не особиста перемога, а перемога добра над злом, тому часто лицар щадить поваленого ворога. Для нього мета досягнута, добро перемогло, і смерть ворога вже не потрібна, і навіть навпаки, лицар, зберігаючи життя ворогові, проявляє ще одну чесноту — милість.
Сучасні війни ведуться вже не люто, без пафосу. Це просто рутина з умертвіння тіл ворога — тяжка, безжально раціональна утилізація живої сили.
Лицарі не потрібні не тому, що вони смішні та безглузді, а тому, що вони неефективні (нехай буде прокляте це слово!)
#ВІТРЯКИ (ВИДИМІСТЬ)
Дон Кіхот — це мандрівний лицар. Дон Кіхот охоплений ідеєю. Ідея визначає те, як Дон Кіхот сприймає реальність. Санчо Панса покликаний прокреслити контури ідеї (межі світу), якою охоплений його господар. Але часом і він сам потрапляє під її чари. Та який світ «насправді» — у цьому питання. Чим відрізняється ілюзія від реальності? Що реально?
Мандрівний лицар, який вирішив здобути славу, викорінюючи зло у світі, демонструє таку інтерпретацію того, що відбувається, яка відповідає логіці протистояння зла і добра в лицарських романах. Літературна вигадка стає для Дон Кіхота реальністю, що сприймається. Тому піднесена безкомпромісність поєднується у нього з безглуздою відвагою.
Таким чином, тут зустрічаються дві логіки світу — логіка того, що відбувається, і логіка вигадки. Вигадка, яку Дон Кіхот тлумачить як реальність, сама стає реальністю. Нова реальність, відповідно, витісняє з власної структури щось нереальне, власне ілюзію. Дон Кіхот — це борець проти ілюзій, проти видимості світу (проти брехні).
Як можна вигнати ілюзію зі світу?
Це можна зробити лише одним способом — зробити ілюзію реальною. У видимості світу світ лише здається світом і тому як світ він заперечується, але все ж таки, оскільки здається саме світ, то він і не зникає в цій видимості. Видимість світу — це заперечність світу, де заперечення заперечує світ, а світ зберігається у своїй нікчемності лише як те, що заперечується.
Гегель чудово утримує цей рух думки. «Буття або суть видимості має внутрішню подвійність. Вона і заперечує, і містить заперечення. Вона стверджувальна своїм запереченням. У видимості нам здається що-небудь. Нам здається буття, і в цій видимості зберігається нікчемність буття, але його повнота втрачена і стала вже позитивною і повноцінною лише як негативність. Видимість — і це, і не це». Світ — і це, і не це. Ілюзії реальні, хоча б як заперечення буття.
Отже, Дон Кіхот — це насамперед людина, яка обрала собі (нове) ім’я, ставши Док Кіхотом, далі, це людина, яка обрала собі (іншу) долю, ставши мандрівним лицарем, і нарешті Дон Кіхот — це людина, яка відкрила нам видимість (межі) світу. Виявилося, що ілюзії мають також реальність, а реальність необхідно несе в собі видимість. У видимості заперечується буття, а в реальності ж заперечується заперечення буття.
Лицар у лицарський час набуває слави, лицар же під час падіння лицарства залишається, будучи ізольованим своєю вірою в ідеали, самотнім божевільним. Одна і та сама людина одного часу може прославлятися як герой, а іншого — бути осудженим як злочинець або висміюватися як божевільний. Видимість світу — це не помилка розуму, а підступи часу. Після того як вічність відступила з європейського світу, час розпочав свою гру онтологій
СУМНИЙ ДОДАТОК…
У нашому світі Дон Кіхот був би всім байдужим. У нашому світі дурість не нижча за розум, жадібність не нижча за щедрість, істина не вища за брехню.
Чи може будь-хто в наш час боротися з вітряками? Чому б і ні! Але яка різниця!? Чи буде він безглуздим? Ні в якому разі. Безглуздий чи наївний, божевільний чи романтик — усі ці поняття й оцінки не мають більше значення, адже вже не існує стійкої ціннісної ієрархії, а отже, не існує більш первинних ціннісних орієнтирів, спираючись на які можна було б засуджувати чи вихваляти.
Сучасний «світ» — це фрагменти колишніх ціннісних структур, що розповзаються. У сучасному світі Дон Кіхот може постати хіба що божевільним старим, який погрожує дзеркальній вітрині і якого знімає на телефон якийсь підліток для свого TikTok-ролика під байдужі, хрюкаючі глузування натовпу.
Його образ уже нікого не здатний смішити або викривати, оскільки саме викриття більше неможливе. Світ втратив глибину. Залишилося кожному божеволіти по-своєму, у своєму світі, покладаючись лише на себе.
Звісно, ніякого світу більше немає, його обрії посічені, його структура — це звалище загублених речей. Події вже ні до чого не відсилають, вони, немов мильні бульбашки, — кружляють і губляться. У цьому світі-звалищі можливо все — і герої, і лиходії, а також цілі мікросвіти, можливі також і трагедії, і драми, — але це все залишається саме в собі.
Може, чистий, наївний і романтичний світ Дон Кіхота поступився світові іронії та здорового глузду Санчо Панси? Можливо, що світ шаленого утилітаризму, присипаний доброю щіпкою цинізму, і задає смислові обрії в нашій мильній бульбашці?