Наталія Амірова. Повернення додому, 2020 / Facebook, «Сіль-соль»
У донецькому степу вже стемніло, але тиша не настала. То далі, то ближче чути вибухи снарядів, а іноді кулеметні черги, але інтенсивність боїв усе ж нижча, ніж удень. За кілька кілометрів від цього до невеликої посадки під‘їжджає пікап. У нього в багажнику знаходиться антена для супутникового з‘єднання Starlink. Молодий солдат намагається знайти найкращий сигнал для зв‘язку, для зв‘язку зі мною, адже у нас запланований семінар…
Чи міг я уявити кілька років тому, в той час, коли я організовував філософський гурток, що хлопці, які вирішили займатися літературою і філософією, будуть виходити зі мною на зв‘язок з окопу? Чи міг я уявити, що втрачу близького друга на війні?
У той довоєнний час, після захисту докторської дисертації, робота над якою частково відбувалася у Відні під керівництвом професора Георга Штенгера, у той, як зараз уже стало зрозуміло, благополучний час я мріяв про створення місця, де вільні заняття філософією не були б обтяжені бюрократизмом та інертним академізмом.
Мені здавалося необхідним, щоб філософія, як колись, могла об‘єднувати людей різних покликань, щоб політик, художник, учений, інженер і філософ могли за одним столом говорити про найбільш важливе, щоб дух взаємоповаги, а також натхненний пошук істини облагороджував людей так, як за минулих часів.
Я прагнув також знайти людей не тільки тих, кому потрібна філософія, а й тих, хто потрібен філософії. Я шукав людей, для яких бажання мислити було пов‘язане з бажанням творити, а також тих, для яких думка й учинок не відділялися неприступною стіною, а з‘єднувалися в єдиному творчому пориві. Молоде покоління відгукнулося. До свого радісного здивування, я зустрічав молодих людей, розумова зрілість та етична чистота яких мене захоплювала.
Тут я повинен дещо пояснити. Є одна примітна особливість молодого українського покоління, яка полягає в тому (і в цьому я багато разів переконувався), що питання, які вони ставлять перед собою, пов‘язані не тільки з тим, як щось поліпшити або врегулювати, а із сутністю самих речей, із чимось споконвічним; не лише з тим, як, наприклад, функціонує літературна критика, а з тим, у чому сутність літератури взагалі, не тільки з тим, як приборкати механізм політичного тиску, а з тим, що ж таке політика як така й у чому, зрештою, полягає її смисл тощо. У цьому я вбачав знак того, що Україна перебуває на концептотворчому етапі свого історичного розвитку, а це означає, що філософія мала відігравати одну з найважливіших ролей у цьому процесі.
Київський філософський гурток виявився вузьким і маловідомим в Україні. Хоча певна мода на інтелектуалізм була, ми все ж залишилися осторонь. Причиною цьому також було й те, що наш підхід до філософських питань був визначений повним зануренням у проблему, досконалим вивченням предмета, найвищою увагою до тонкощів і нюансів філософської роботи.
Ми таким чином бажали поєднати міждисциплінарність із суворою методичною роботою, спрямованою на системне розроблення тематизованого поля. Зрозуміло, що в наші завдання не входило «просвітництво», ми не бажали спрощувати або пом‘якшувати всю глибину філософських концепцій. Ми бажали служити філософії, а не перетворювати філософію на інструмент для самовтіхи.
Феноменологія була в центрі наших прагнень. Через феноменологію ми дивилися на всю історію філософії. Зокрема, феноменологічне прояснення текстів філософів німецької класичної філософії було особливо важливим.
Також під час мого перебування у Віденському університеті я вирішив перекласти фундаментальне дослідження Георга Штенгера «Філософія інтеркультуральності. Феноменологія інтеркультурального досвіду». Цей трактат поєднує в собі філігранно вивірену методологію, що ґрунтується на глибокій феноменологічній традиції, з аналізом актуальних і навіть гострих проблем сучасного світу. Моя робота над перекладом триває і зараз.
Але ось ранок 24 лютого. Підлий і підступний напад країни–терориста. У Києві чути гучні вибухи. Панує паніка. За перші тижні війни хтось із учасників гуртка записався в територіальну оборону, хтось став волонтером. Мій близький друг Євген Волченко, активний учасник нашого гуртка, лікар, організував центр для реабілітації військових.
З перших днів війни Олександр Смаглюк вступив до лав оборони Києва. До війни він багато писав. Його вірші вивірені, тонкий їхній візерунок виявляє складні інтуїції та несподівані теми. Він знавець кіно. Він захоплюється Новалісом, Рільке і Гофмансталем. Під моїм керівництвом він, як і кілька інших хлопців, вже кілька років наполегливо працює над трактатом Шеллінга «Система трансцендентального ідеалізму». Автору трактату на момент написання було двадцять п‘ять років, як і Саші, коли він почав над ним працювати. Олександра цікавить тема волі. Маючи військовий досвід, він на шляху до своєї філософії волі.
Деякі хлопці одразу ж вирішили вступити до збройних сил України. Серафиму і Саші було по дев‘ятнадцять років, і вступити на військову службу було не так легко, але вони домоглися свого. Попереду були страшні бої, радісні перемоги, військові навчання в Англії і багато іншого. Але одне залишалося незмінним — наші філософські бесіди й семінари.
Звичайно, вихід на зв‘язок спрогнозувати не можна. Буває період затишшя, і Саша встигає написати чудове есе (досвід самоосмислення того, що відбувається), а бувають цілі тижні, коли вийти на зв‘язок неможливо. У цей час інтенсивність бойових дій підвищується, що вимагає повного залучення і концентрації. Саша студіює тексти Гайдеггера про поезію Гьольдерліна.
Усі троє хлопців пишуть вірші. Вони писали їх і до війни, але зараз їхні вірші читаються особливо зворушливо.
На їхню долю випало пізнати життя там, де воно часто і раптово може обірватися. Щоразу, коли вони ризикують життям, потрапляючи під черговий обстріл, думка про цінність життя постає перед ними брутальним фактом. Є дещо спільне між філософією і війною. Війна викидає людину з ясно окресленого життєвого світу в новий, незвіданий вимір. Так проявляється вся вкоріненість людини у звичний і знайомий світ. На війні, потрапляючи в пограничні ситуації, людина набуває досвіду скінченності власного існування. І головне слово тут «досвід», адже вибухи від артилерійського обстрілу саме переживаються, охоплюють усе тіло, іноді паралізуючи свідомість. Солдат на передовій постійно на межі. Ця межа стає новим виміром існування. Тут смерть поруч із життям, вони такі близькі, що іноді їх відділяє кілька секунд, кілька метрів.
Філософія також рухається до границь, бажає їх виявити, схопити і подолати. Філософ — це людина, яка, з одного боку, споглядає і мислить різноманіття сущого, але, з іншого боку, філософ — це той, хто звернений поглядом до іншого, до ніщо, до чогось позамежного. Саша і Серафим у свої двадцять років уже знають про це. Вони бачили цей світ уже по обидва боки. Для них одвічне питання «чому є суще, а не ніщо?» набуває вже не лише спекулятивного, а цілком конкретного характеру.
Прийде час, і всі хлопці, доживши до старості, напишуть свої мемуари про цей страшний час, напишуть про свої подвиги, про друзів, яких вони втратили, і про те, як саме вони зустріли нашу перемогу. Коли–небудь…
Але зараз філософська практика триває. Прагнення до культури і пізнання молодих солдатів не зупинить війна. Навпаки, вона лише поглибить їхній досвід і зміцнить упевненість у тому, що культурний розвиток і філософське осягнення є невід‘ємною частиною перемоги над оскаженілим варварством.
На наступному семінарі з Серафимом ми будемо обговорювати «Логіко–філософський трактат» Л. Вітгенштейна, який і сам писався в окопах Першої світової війни. Історія любить подібні ігри. Серафим, коли є вільна хвилина і коли дозволяють обставини, ретельно веде нотатки щодо кожного положення трактату. На наступному семінарі з темряви донбаської ночі постане його обличчя, і ми знову заглибимося в стихію мислення. Я сподіваюся…
Цей текст публікується за матеріалами статті Philosophie-Seminar an der Front (derstandard.at)
