Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
6 хв. на читання

ГОЛЛІВУД ПО-УКРАЇНСЬКИ: роман із «Оскаром» без взаємності

ГОЛЛІВУД ПО-УКРАЇНСЬКИ: роман із «Оскаром» без взаємності
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney

 

Колись вихідці з України створювали один із найвидатніших культурних здобутків людства у ХХ столітті — Голлівуд. В українському кінематографі спалахували зірки Параджанова і Муратової, Іллєнка і Балаяна, Довженка і Вертова. За роки незалежності українці неодноразово намагалися взяти штурмом голлівудський олімп. І щоразу невдало. Очевидно, щось ішло не так, але що саме?

 

УКРАЇНСЬКИЙ ВНЕСОК У ГОЛЛІВУД

 

Голлівуд — головна кінофабрика світу. Її історію створювали люди, що належать до найрізноманітніших етносів, релігій та культурних традицій. А як могло бути інакше на «фабриці мрій», яку будували в країні емігрантів?

Люди з українським корінням зробили в голлівудську історію колосальний внесок. Звісно, Стівен Спілберг, Сильвестр Сталлоне, Дастін Гоффман і Леонардо Ді Капріо українцями себе вже не відчувають, хоча про їхнє українське коріння широко відомо. Але де був би зараз Голлівуд, якби не народився в містечку Димер під Києвом 1884 року Лазар Меїр, він же Луїс Барт Маєр, — людина, яка заснувала кінокомпанію Metro-Goldwyn-Mayer і придумала церемонію «Оскар».

Неможливо уявити жанр кіножахів без кримчанина Володимира Гофшнейдера, який під псевдонімом Вела Льютона в 40-х наповнив «жахами» кіноринок. Льютон був надзвичайно обдарованою людиною: писав вірші, порнографічні романи, сценарії, винаходив революційну техніку зйомки, міг витягти з небуття збанкрутілу кінокомпанію, вичавлюючи з найскромніших бюджетів максимальний прибуток.

Шкода, звісно, що майстер жахів так і не дійшов до «Вія» і «Страшної помсти» — тоді образ України точно закарбувався б у свідомості американців. Хоча до української теми Вел усе-таки підбирався… Один із романів Льютона мав характерну назву — «Шашка козака».

Разом зі ще одним генієм з українським корінням продюсером Девідом Селзником, на рахунку якого ті самі видатні «Віднесені вітром», Льютон навіть мав намір екранізувати «Тараса Бульбу». Але плани ці, на жаль, так і не здійснилися.

Якщо від жахів перейти до гангстерських саг, то неможливо залишити поза увагою Пола Муні, він же львів’янин Фредерік Мешилем Мейєр Вайзенфройнд, який 1932 року зіграв головного героя у фільмі «Обличчя зі шрамом». Так, так, однойменна картина з геніальним Аль Пачіно — лише римейк. Авторитет Муні як актора на студії Warner Bros. у 1930-ті роки був такий високий, що йому надали право вибору ролей, а це для тієї кіноепохи було рідкісним привілеєм.

Своєрідний голлівудський рекорд належить уродженцю Кременчука композитору Дмитрові Тьомкіну. Його музика до кінофільмів 4 рази удостоювалася «Оскара», а всього він номінувався на цю премію 22 рази! Як бачите, українські євреї, які створювали Голлівуд, заслуговують на те, щоб про них було знято окремий кіношедевр.

 

Юлия Лихина. Пятый элемент. Кино, 2020
Юлія Ліхіна. П’ятий елемент. Кіно, 2020 / joseartgallery.com

 

ЗА МЕЖАМИ МІФУ

 

Якщо когось у наш толерантно-інклюзивний час бентежить засилля чоловіків і етнічних євреїв серед голлівудських українців, то, повірте, це лише міф. Взяти хоча б легендарного Джека Пеланса, якого при народженні звали Володимир Палагнюк. У 1992 році українсько-американський актор отримав «Оскара» за роль у комедії «Міські піжони», був лауреатом премій «Золотий глобус» та «Еммі».

Мабуть, найуспішнішим сучасним українським актором у Голлівуді потрібно визнати Іллю Волоха. На його рахунку близько 170 телевізійних, відеоігрових і кіноролей. Він знімався у таких режисерів, як Девід Фінчер, Стівен Спілберг, Олівер Стоун. Волох багато робить для популяризації України у світі. Понад 100 разів він виступав із моновиставою за твором Гоголя «Записки божевільного»: у Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Парижі, Дубаї, Цюриху, Лондоні…

Загалом, якщо говорити про український «культурний бренд», очевидно, що насамперед саме Гоголь представляє для його просування невичерпний ресурс. А ще — краса, талант і внутрішня сила українських жінок. Досить згадати, наприклад, доньку українських емігрантів Віру Фармігу, володарку «Оскара», «Еммі», BAFTA та багатьох інших престижних премій.

Зірка «Обителі зла» Мілла Йовович народилася в Києві та ходила до дитячого садка в Дніпропетровську. Інша голлівудська актриса Міла Куніс народилася в Чернівцях. Уродженка Бердянська Ольга Куриленко стала однією з легендарних «дівчат Джеймса Бонда». Проте Голлівуд підкорюють не лише українці, які обрали професію актора. Робота багатьох залишається «за лаштунками», та це не означає, що їхній внесок у світовий кінематограф є менш важливим.

Відома викладачка Івана Чаббак навчала акторської майстерності таких американських зірок, як Бред Пітт, Голлі Беррі, Шарліз Терон. Багато хто зізнавався, що саме їй завдячує своїми «Оскарами» та «Еммі». На рахунку українця Євгена Мамута спецефекти у фільмах «Зеліг» Вуді Аллена, «Зоряний десант» Пола Верховена, «Матриця» сестер Вачовскі. А за спецефекти в «Хижаку» Мамут 1987 року навіть отримав «Оскара».

 

ТАЛАНОВИТІ ОДИНАКИ

 

Якщо говорити про роль України у світовому кінематографі, то ми побачимо, що вона пов’язана здебільшого не стільки з якимись кіношедеврами, скільки з окремими геніальними особистостями. Звісно, у кінематографічному світі всі чули про Параджанова та Довженка.

Ім’я Богдана Ступки, який зіграв понад 100 ролей у кіно, стало символом українського кінематографа. Актор здобув широку популярність, коли наприкінці 90-х геніально зіграв Богдана Хмельницького у фільмі польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Його ставили в один ряд із Робертом Де Ніро, Аль Пачіно та Ентоні Гопкінсом.

Він був удостоєний 15 кінонагород і навіть номінувався на премію Європейської кіноакадемії. Але, на жаль, у підсумку «європейський Оскар» дістався Хав’єру Бардему. Та якщо у сучасного українського кінематографа був великий актор Богдан Ступка, то з великим кінофільмом йому вочевидь не пощастило.

За 32 роки незалежності Україна 16 разів подавалася на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», але в основний конкурс не потрапила жодного разу. Найближче до заповітної нагороди як «Найкращий повнометражний документальний фільм» підібрався 2023 року фільм «Будинок зі скалок» спільного виробництва Данії, Швеції, Фінляндії та України. Це перший і поки що останній випадок в історії, коли український фільм потрапив хоча б до списку номінацій!

З незрозумілих для нас, заданих «небесами» причин українська земля народжує неймовірну кількість найталановитіших людей. У них можуть бути різне етнічне походження, релігія, мова, політичні вподобання і навіть громадянство. На жаль, окрім зв’язку з Україною, через особисті та історичні обставини цих людей об’єднує те, що їхній талант повною мірою розкривається за межами країни.

Один із яскравих прикладів — режисер, який народився в Києві 1963 року, Вадим Перельман, голлівудський фільм якого «Дім із піску та туману» (2003) свого часу удостоївся аж трьох «Оскарів». Однак уже його наступний фільм «Уроки фарсі» на здобуття номінації в категорії «Найкращий іноземний фільм» висувався чомусь від… Білорусі.

 

Юлия Лихина. Иди к своей цели..., 2022
Юлія Ліхіна. Іди до своєї мети.., 2022 / joseartgallery.com


Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

ЄВРОПЕЙЦІ ДО НАС ТРОХИ ДОБРІШІ

 

Щоправда, в Європі Україні пощастило більше, ніж в Америці. У 2003 році впав перший бастіон — фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9» отримав «Срібного ведмедя» на престижному Берлінському кінофестивалі.

У 2005 році стрічка «Подорожні» Ігоря Стрембицького з бюджетом у 15 тисяч гривень здобула «Золоту пальмову гілку» за найкращий короткометражний фільм. Це була дипломна робота режисера, на яку держава виділила практично непридатну кіноплівку. Така історія — ілюстрація того, як українське кіно пробивається до іноземного глядача «не завдяки, а всупереч».

2010 року вперше в історії український фільм — «Щастя моє» Сергія Лозниці — було включено до основної конкурсної програми Каннського кінофестивалю. Наступного року «Золоту пальмову гілку» отримала короткометражка «Крос» Марини Вроди. І нарешті, 2014 року гран-прі паралельного конкурсу Каннського фестивалю «Тиждень критики» дістався фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, який був повністю знятий мовою глухих.

А далі почалася війна на Донбасі, і українське кіно закономірно звернулося до цієї кровоточивої теми.

У 2018 році черговий фільм Сергія Лозниці «Донбас» демонстрували в Каннах у рамках спеціальної програми «Особливий погляд». У 2020-му на Венеціанському кінофестивалі в програмі «Горизонти» було нагороджено фільм Валентина Васяновича «Атлантида» — своєрідний «український постапокаліпсис» про те, як 2025 року Україна перемогла у війні з Росією, але отримала назад абсолютно непридатні для життя території.

Васянович символічно показав, що відродження України почнеться не з ліквідації розрухи, а з відновлення любові між людьми. Фільм був позитивно оцінений кінокритикою та навіть отримав кілька хоч і не надто престижних, але міжнародних призів.

 
РОМАН ІЗ «ОСКАРОМ»: КОХАННЯ БЕЗ ВЗАЄМНОСТІ

 

Найголовнішою проблемою взаємин українського кіно з «Оскаром» та іншими міжнародними преміями є постійні скандали. Насамперед через російську мову та участь у фільмах російських акторів і режисерів.

Зокрема, з цієї причини 2005 року було знято з конкурсу на премію «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» кінострічку «Водій для Віри». Фільм не врятувала ні участь у ньому великого Богдана Ступки, ні зйомки на території України.

Картина Оксани Байрак «Аврора», в якій головні ролі виконують американський актор Ерік Робертс та російський — Дмитро Харатьян, також опинилася в епіцентрі скандалу. Прозорість і чесність висунення фільму на «Оскар» критики поставили під сумнів. А після анексії Криму фільм узагалі було заборонено, оскільки Харатьян потрапив до списку осіб, які становлять загрозу національній безпеці України.

За російську мову і російських акторів дісталося і висунутій на «Оскар» екранізації роману Олександра Турчинова «Ілюзія страху». Проте апофеозом боротьби з російською мовою стала історія з режисером Сергієм Лозницею.

З одного боку, Лозниця демонстративно вийшов з Європейської кіноакадемії, оскільки вважав її нейтральну реакцію на вторгнення Росії в Україну негідною гуманістичних європейських ідеалів. З іншого боку, отримуючи нагороду Каннського фестивалю за внесок у кіномистецтво, режисер висловився проти заборони російської мови та культури, як архаїчної, деструктивної та такої, що суперечить принципам європейського культурного плюралізму.

Після цієї заяви «пішли» вже самого Лозницю, виключивши його як колаборанта, що просуває наративи Кремля, і з лав Української кіноакадемії. У результаті за кордоном складається специфічний образ української кіноіндустрії: основну масу її представників хвилює не стільки творчий і комерційний результат, скільки корупційні баталії за бюджетне фінансування, полювання на відьом та боротьба з російською мовою.

 

Юлия Лихина. Наш секрет, 2023
Юлія Ліхіна. Наш секрет, 2023 / joseartgallery.com

 

ПРОКЛЯТІ ПИТАННЯ

 

На жаль, у царині «чистого мистецтва» — за межами української території, політичної доцільності та ідеологічних заборон — успіхи українського кінематографа виявляються більш ніж скромними. Утім, кожен вільний знайти свою відповідь на деякі запитання. Наприклад, чому генетично й ментально одні й ті самі люди, перепливши Атлантику, можуть створити «фабрику зірок», а залишившись на батьківщині — ні?

Чому в першій десятці рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, складеного кінокритиками 2021 року з ініціативи Національного центру Олександра Довженка, є лише один фільм, знятий після 1991 року.

Та й сам рейтинг на дві третини складається з кінокартин, випущених радянськими кіностудіями. Ба більше, серед рекордсменів українського кіно, що входять до першої десятки, — з 8 фільмами і російсько-єврейським корінням — фігурує Кіра Муратова, яка народилася в Молдавії.

Українець Юрій Іллєнко з 4 фільмами. Білорус Сергій Лозниця з 4 фільмами. А також єврей з польського Білостока Дзиґа Вертов, вірменин Сергій Параджанов, що народився в Тбілісі, та вірменин Роман Балаян, який з’явився на світ у Нагірному Карабасі.

Як один із варіантів відповіді можна запропонувати такий: українське кіно насамперед має бути повноцінним «кіно» і лише в другу чергу «українським». Просто тому, що погане кіно, хоч би яке воно було національно марковане, не тільки нікого у світі не цікавить, а й ніяк просувати культурний бренд України не допомагає.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: