Ирина Говоруха
Письменниця, блогер та журналіст
Liberal Arts
6 хв. на читання

ХЛОПАВКИ ЗЛОГО ТРОЛЯ

Владислав Шерешевский. Маріупільський драматичний. Діти, 2022
Поділитись матеріалом
Владислав Шерешевський. Маріупольський драматичний. Діти, 2022 / instagram.com

 

Діти та війна — явища несумісні. Дітвора має рости безжурно та щасливо. У тиші та під акомпанемент пташиного щебету. Серед розмаїття кольорів, квітів, трав. Спокійно грати у парку в піжмурки, пірнати в морські хвилі, будувати фортеці з піску. Бігати за м’ячем по облаштованому футбольному полю, а не мінному.

Охоче збирати у лісі опеньки та лисички, а не «пелюстки» та інші вибухові предмети. Трусити дерево, бо хочеться стиглих яблук чи абрикосів, а не волати: «Стережись! Бомби летять!» Їсти за столом, а не за ящиком з-під картоплі, лягати у ліжко, а не на брудний підвальний матрац.

Засинати під мамину казку, а не під рев літака-винищувача. Жити у власному любому домі, бо для дитини важливе все стале та звичне. Ліжко, вкрите пухнаcтою ковдрою, ряд ведмедиків на підвіконні, манна каша в улюбленій тарілці з Ельзою.

Дерев’яні двері, сітчана підвісна колиска у саду, ґанок, руда кішка, самокат. Коли маля втрачає власний ритм, оселю, спокій — це завжди стрес. Якщо до вищепереліченого додається ще й війна, дитина отримує стрес у кубі.

Одна мати, яка тікала з окупованого передмістя Києва, зі сльозами на очах розповіла, що не взяла для малого жодної іграшки. Хвилювалася, раптом випадуть із сумки, син неодмінно кинеться збирати, і це може коштувати їм життя. Інша, навпаки, спакувала у валізу всі дитячі речі, а для себе чомусь поклала лише довгі панчохи та фен.

Ні спідньої білизни, ні спортивного костюму, жодної пари шкарпеток, тому що війна заблокувала нормальну роботу мозку. Скалічила пам’ять, підвищила тиск до незвіданих висот. Виявилась настільки виснажливою та втомливою, що перетворила людей на казна що. От ми й ще більше ускладнюємо складну обстановку.

Для ілюстрації — випадок, який трапився нещодавно на нашому майданчику. То була пересічна прогулянка. Єдина відмінність — вона відбулася наступного дня після ракетного обстрілу Чернігова, коли на головну площу прилетіло страховисько (крилата ракета наземного ракетного комплексу «Іскандер») та забрало життя сімох людей, а понад дві сотні чернігівчан покалічило.

Наші діти безтурботно гойдалися на гойдалках, аж раптом у батьків спрацював сигнал на мобільних телефонах. За ним прийшло повідомлення, що на столицю рухаються «Іскандери», й сталося непередбачуване.

Замість того, аби спокійно та виважено, з жартами та примовками завести дитину додому чи у сховище, вчинився лемент. Батьки істеричними голосами волали на хлопчиків і дівчаток, щоб вони швидше збирали відра з лопатками, а малеча ще більше уповільнювалася та ще гучніше плакала. Виходить, не ворог налякав наших дітей, а ми самі. Ракети, до речі, у той день так і не долетіли, а от діти були травмовані.

 

Владислав Шерешевский. Ци вільні, 2022
Владислав Шерешевський. Ци вільні, 2022 / instagram.com

 

Наступна ситуація сталася минулого літа. Якось моя донька Тоня разом із нянею завітали у ТЦ «Аркадія» за іграшкою. Щойно піднялися нагору, як заголосила сирена, і у гучномовці стривожена тітонька попросила відвідувачів терміново залишити приміщення.

Покупці занервували, смикнулися до вхідних дверей, бо на все про все адміністрація виділяла п’ять хвилин. Няня також схопила дитину, рвонула з нею до виходу, але Тоня так налякалася, що відтоді вже рік не заходить у торговий центр. Оминає його десятою дорогою, оскільки будівля асоціюється з тривогою та страхом.

З огляду на вищесказане, саме ми додаємо дитині зайвих хвилювань, бо не навчилися тримати себе в руках. Мозок дитини та дорослого влаштовані неоднаково. Дітлахи інакше думають, мислять, сприймають реальність. Уявляють активніше, фантазують сміливіше й, відповідно, лякаються глибше. Ось чому слід постійно фіксувати будь-які зміни у їхньому настрої та житті.

Насправді всі діти різні, тож говорити з ними про війну слід по-різному. З кимось — детально, з кимось — поверхнево, бо не існує універсальних правил, рецептів та схем. Кожна мама знає, що й коли сказати саме своїй Орисі чи Павлику. Звісно, не варто замовчувати реальність і поводитись так, ніби нічого не трапилось, але й тримати увімкненим телевізор 24 години на добу — теж не найкращий варіант.

Що менша дитина, то менше вона має знати про бойові зіткнення, наступальну операцію, окупацію та контрбатарейну боротьбу. Їй ні до чого жонглювання купою термінів, яких вона ніколи в світі не засвоїть. Краще дозовано, дещо завуальовано, зібравши докупи всю існуючу фантазію.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Вже другий рік поспіль донька проситься на море. Ми не подорожуємо з багатьох причин. По-перше, неможливо відпочивати, коли в країні війна. По-друге, розумію, що без тата не поїдемо, та й дістатися Туреччини тепер проблематично. Ось чому звертаю увагу на небо й запитую:

— Ти бачиш хоча б один літак?

— Ні, не бачу.

— А вчора бачила? Тиждень тому? Місяць?

Дитина не може згадати, коли востаннє споглядала залізну пташку. Я, чесно кажучи, — також. Отож на ходу вигадую історію:

— Річ у тім, що вже другий рік небо перебуває на ремонті, оскільки слід вирівняти смуги, прокласти новий «асфальт», встановити ліхтарі, розсунути хмари. Перевірити світлофори та узбіччя. Тому й вмикають повітряну тривогу. Це означає, що слід бути обережним, бо якраз відбуваються серйозні роботи й з неба може випадково щось впасти. Чи бетонна конструкція, чи якийсь уламок. Але ти не хвилюйся, щойно все полагодять — відразу почнемо пакувати валізи.

У п’ять років дитину подібна відповідь влаштує, але ні в якому разі не згодиться для підлітків чи молодших школярів. Бо рівень сприйняття різний. Досвід різний. Вік різний.

Пригадую, як саме дошкільнятам пояснювали обстріли мої знайомі. Одна бабуся, учителька української мови та літератури, вигадала історію про злого троля. Адже крім кумедних, завжди щасливих лісових тролів, типу принцеси Мачок та Пагона (за ідеєю Майка Мітчелла) існують ще й істоти, які обожнюють лякати дітлахів. Вони влаштовуються на найвищій хмарині та розважаються тим, що гучно хлопають хлопавками.

Інша бабуся розповідала трирічній онуці про барабани. Просто музиканти вирішили провести репетицію, але чомусь не змогли вчасно зупинитися. Вправляються і вдень і вночі. Мій двоюрідний брат, який мешкає у Гостомелі, запевняв дитину, що наразі період злив і в небі безперервно гуркоче грім.

Донька Ліза, зачувши «бурмотіння» бігла в іншу кімнату й ховалася за диваном. Одного дня завітали до друзів, у яких на веранду втрапив снаряд. Дівчинка миттю схопилася за голову: «Це ж треба, скільки горя наробив грім».

 

Владислав Шерешевский. Марік, 2022
Владислав Шерешевський. Марік, 2022 / facebook.com

 

Жінка на ім’я Леся, у якої п’ятеро дітей (троє з них — неповнолітні) вирушила на війну з перших днів повномасштабного вторгнення. За півтора року пережила та зазнала багато. Розлуку з найріднішими, поранення, контузію. Кілька разів вдавалося відвідувати родину, але щоразу зустрічі відбувалися надто травматично.

Донечка, якій на той час виповнилося два роки, постійно чатувала мамині берці та наплічник. Бігала до дверей і перевіряла, чи міцно вони замкнені. Прикривала собою взуття й повторювала наче заведена: «Ні! Ні! Ні!» — бо розуміла, що в будь-який момент мати з батьком можуть знову поїхати, тож намагалася затримати попри все.

Важкими були й розмови зі старшими дітьми. Ті постійно перепитували: «Чому воюєте, коли можете не воювати? Ви багатодітна родина, мобілізації не підлягаєте. Виходить, обрали війну, а не нас — своїх дітей?» Жінка пояснювала про громадянський обов’язок. Про те, що він наразі вищий за материнський, бо саме її покоління допустило війну. Саме ми винні у тому, що сталося, тож маємо завдання зупинити ворога та очистити землю від навали окупанта.

Місяць тому Леся повернулася з фронту. Жінці слід поставити в хребет імплантат та вирішити питання з правим оком, яке осліпло після контузії. Молодша донечка, якій наразі три роки, не відходить ані на крок. Не відпускає ні в магазин, ні на подвір’я, ні в туалет. Слідкує за кожним маминим рухом, бо вже навчена. Перед сном мають один і той самий діалог:

— А де ти була?

— На війні.

— А чому?

— Бо там погані люди.

— Чому погані? Що вони роблять?

— Вбивають.

— А давай ми їх вб’ємо.

— Давай…

На цій ноті засинає. Подібна розмова продовжується щовечора. Леся неодноразово намагалася змінити ритуал, привчити засинати під колискові, але поки що не виходить. Дитя зручно вмощується й заводить одну й ту саму пісню:

— А де ти була?..

Тож війна внесла свої жорсткі корективи. Втрутилася у налагоджене життя й перевернула все догори дриґом. Змінила до невпізнання дитячі сни. Переінакшила реальність. Раніше, споглядаючи літак, з донькою кричали:

 

Вище хмар летить літак,

В нім пального — повний бак!

В літаку сидить жираф

І тримається за шарф

 

Відтепер моя мала, зачувши в небі підозрілий звук, волає: «Ракета, бомба, повітряна куля». Якщо ще два роки тому у більшості небо асоціювалось із відпочинком, майбутньою відпусткою, мандрівкою, то тепер воно пов’язується з небезпекою, бо обстріли наразі можливі виключно згори.

Якось у садочку під час тривоги дітей посадили у глухій безвіконній кімнаті та заходилися читати казки. Всі дітки уважно слухали, а моя дитина плакала. Казала: «Я дуже хвилююсь за свою маму, бо не знаю, чи вона встигла сховатися».

У знайомої хлопчик має зайву вагу. В один із днів мати спіймала його з позаплановою цукеркою. Він похапцем куштував шоколад та втирав сльози: «Мамо, як ти не розумієш? Раптом зараз прилетить ракета, і я не встигну з’їсти смаколика? Раптом більше ніколи не побачу солодкого?»

Наші діти, на жаль, майже щодня стикаються з війною. То мобільне попередження, то дорослі обговорюють черговий нічний обстріл, то жахливі картинки з гаджетів. Приховувати реальність — неможливо. Дитина фіксує знаки, настрої, уривки новин та реакцію найрідніших. Говорити геть усе — теж не варіант.

Школярам можна розповісти про прабабусь та прадідусів, які пережили Другу світову. Показати фото, згадати історії, підкреслити, що хай би там що, а ворога здолали. Дошкільнятам краще допомагати на їхньому рівні. Більше гратися, борюкатися, обійматися. Будувати хатки, халабуди, фортеці.

Спати з дитиною, щоб будь-якої миті вона мала змогу пригорнутися. Для відчуття сімейної любові та єдності снідати та вечеряти разом. Запевняти, що перебуває під цілодобовим захистом, оскільки у нас найкращі військові.

Щотижня їздимо з дитиною до бабусі. Кожного разу, коли минаємо блокпост, наголошую: «Дивись, Тосю, це наші захисники, наші мужні воїни, справжні красені! Вони нас боронять і вдень і вночі». Відтепер донька, де б не побачила чоловіка у військовому, кричить: «Мамо, поглянь, наші красені!» Я в такий момент завжди плачу.

Війна обов’язково закінчиться, і запанує мир. Підуть у минуле барабани, лагодження неба, хлопавки злого троля. Головне, щоб не закінчилися наша людяність та гідність. Наша віра, мудрість та безумовна любов.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: