Йосип Вайсблат. Автопортрет / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
1951 рік, 30 травня — слідство завершено.
Із тексту обвинувачення: «Вороже налаштований до радянської влади, переконаний націоналіст, протягом низки років проводив серед своїх знайомих антирадянську агітацію наклепницько-націоналістичного характеру, виготовляв і зберігав у себе на квартирі рукописи антирадянського змісту».
1951, 15 серпня — особлива нарада при Міністрі Державної Безпеки СРСР ухвалила: «Вайсблата Йосипа Наумовича за антирадянську агітацію ув’язнити у виправно-трудовий табір строком на 10 років».
1951, 3 вересня — Йосипа Вайсблата відправлено до Камишового табору.
Камишовий табір (Камишлаг) — особливий табір для політв’язнів у системі ГУЛАГу. Був організований 30.04.1951, закритий 4 жовтня 1954 року.
1953, березень — смерть Сталіна.
1954, вересень — сестра Вайсблата написала листа Голові Президії Верховної Ради СРСР Ворошилову зі скаргою на незаконне утримання Йосипа Вайсблата в таборі і з проханням про його звільнення.
1954, 29 жовтня — Йосип Вайсблат був достроково звільнений, але зобов’язаний був перебувати в Ростовській області.
1955, 19 січня — Вайсблат звільнений з-під варти і повернувся до Москви.
Після повернення до Москви жив у сім’ї художника Євгенія Ленсере.
1955, 5 листопада 3 Йосип Вайсблат був реабілітований.
1950–1960-ті — Вайсблат продовжив роботу на комбінаті Художнього фонду СРСР.
1962 — вийшовши на пенсію, Вайсблат у 1960–1970-ті роки створив серії живописних робіт «ГУЛАГ», «Голокост» та «Історії мого життя», які, доки художник був живий, ніде не виставлялися.
1979, 20 січня — Йосип Вайсблат помер у Москві.
***
Поки радянські євреї оплакували своїх рідних, загиблих у роки війни, в СРСР почався державний антисемітизм і готувалися нові, небачені раніше погроми.
1947 року за наказом Сталіна було вбито видатного єврейського актора і громадського діяча Соломона Міхоелса, 1948 року розгромили «Єврейський антифашистський комітет», а його керівники — видатні єврейські літератори, лікарі та науковці — були заарештовані та загинули в катівнях НКВС, розпочалася кампанія «по боротьбі з космополітизмом», на всю країну гриміла «Справа лікарів».
10 березня 1951 року Йосипа Вайсблата заарештували за сфабрикованою справою, його перепровадили до в’язниці Управління Міністерства державної безпеки в Москві.
Почалося слідство. Підбирали відповідну легенду, щоби справа вийшла з національною оболонкою. Допитували довго і з тортурами, не даючи спати по кілька днів.
Слідчий: — Що означають записи (у зошиті): «1948 рік — негласна директива» і «1949 рік — зняття з роботи євреїв»?
Вайсблат: — Мої антирадянські, надумані погляди зводяться до того, що я писав, що в 1948 році радянським установам було дано директиву про зняття євреїв з роботи, а в 1949 році цю директиву нібито почали виконувати.
Зрештою, після безсонних місяців, проведених у тюремній камері, і щоденних допитів із тортурами художнику поставили запитання: «Йосипе Вайсблате, чи визнаєте ви себе винним у скоєнні злочинів?»
У відповідь прозвучало: «Я займався антирадянською агітацією націоналістичного наклепницького характеру. У розмовах зі своїми знайомими я зводив наклеп на національну політику ВКПб і Радянського уряду, стверджував, що в Радянському Союзі має місце дискримінація євреїв, наслідком чого є закриття єврейського театру і газети «Емес». Крім того, я мав намір написати автобіографічний нарис антирадянського наклепницького характеру. За моїм задумом, цей нарис мав стати брудним пасквілем на умови життя в Радянському Союзі і радянську дійсність».
І ще: «Я вважав, що в умовах радянської дійсності не можуть бути створені повноцінні мистецькі твори, оскільки умови життя в Радянському Союзі не дають художникам передумов для творчої діяльності, зумовлюють створення робіт, виконаних на низькому художньому рівні.
Крім того, я дотримувався думки, що в Радянському Союзі відсутня свобода творчості, мистецтво перебуває в загоні, а в мистецьких організаціях СРСР заохочують тільки виготовлення портретів одного з керівників ВКПб і Радянського уряду…»
***
У так званому обвинувальному висновку вказали:
«Вороже налаштований до радянської влади, переконаний націоналіст, протягом низки років проводив серед своїх знайомих антирадянську агітацію наклепницько-націоналістичного характеру, виготовляв і зберігав у себе на квартирі рукописи антирадянського змісту…»
Художника Вайсблата було засуджено до 10 років у ГУЛАГу, і у вересні 1951 року його відправили до Сибіру, до Камишового табору.
Камишлаг — це особливий табір для політв’язнів у системі ГУЛАГу, який був організований у травні 1951 року. В роки перебування у Камишлазі Йосипа Вайсблата там відбували покарання як німецькі антифашисти, так і радянські політв’язні, наприклад Лев Гумільов.
Пізніше, як художник-оформлювач, Вайсблат перебував у таборі на будівництві Волго-Донського каналу.
1953 року, після смерті Сталіна, з’явилася надія на звільнення: сестра художника Лія Вайсблат-Дробязко, дружина відомого українського перекладача Євгена Дроб’язка, пише з Києва листа Голові Президії Верховної Ради СРСР Ворошилову зі скаргою на незаконне утримання Йосипа Вайсблата в таборі та з проханням про його звільнення.
29 жовтня 1954 року Йосип Вайсблат був достроково звільнений і в січні 1955-го повертається до Москви. Тоді ж опального художника прихистила у себе родина Євгенія Лансере, чия сестра — знаменита Зінаїда Серебрякова — народилася в Україні… Почалася боротьба за реабілітацію.
У 1955 році під час перегляду його справи Йосип Вайсблат писав у Генеральну Прокуратуру РРФСР: «…слідчий Пантелеймонов допускав усілякі знущання, майданну лайку та безперервні погрози. Слідчий Пантелеймонов протоколи писав не на підставі допиту, а власні твори, і шляхом позбавлення мене сну по 5–6 діб поспіль доводив мене до такого стану, що мені було байдуже, що підписувати. Слідчий Пантелеймонов мені заявив дослівно таке: «Якщо ти не поспиш ще пару діб, так ти підпишеш, що Гітлер був твій батько»…»
5 листопада 1955 року Йосип Вайсблат був реабілітований. Страшні дні та місяці, проведені художником у в’язниці та в таборі, залишили відбиток на всьому його подальшому житті й творчості.
У 1960–1970-ті роки Йосип Вайсблат створює серію «ГУЛАГ». Ось зображено тюремну камеру — сидять ув’язнені — їхні обличчя, тіла заломлені — всі вони чекають чергового допиту з тортурами. Робота має специфічну назву «У камері «На «В»!» — тобто зараз викликали заарештованого на першу літеру прізвища — В — Вайсблат…
У наступній роботі, «Слідство», відображено все життя художника до арешту — тут він згадує і батьків, і сам арешт, і процес із портретом Сталіна на стіні, і як вивозили в табір. Навіть обличчя донощиків Вайсблат зобразив…
Кілька робіт присвячено життю в таборі: важким умовам у Сибіру — під дулами автоматів охоронців, гавкотом вівчарок. Але і в таких страшних умовах бували світлі моменти, людське ставлення.
Як вирок сталінізму і радянській владі — ліногравюра «Гідра комунізму» — де страшний чорний силует викошує життя людей.
Ці твори, як і його цикли «Голокост» та «Історія мого життя», художник створював тільки для себе — розуміючи, що в СРСР ці його роботи, присвячені єврейському життю, трагедії Голокосту й радянського тоталітаризму, ніколи не будуть показані глядачеві.
Була ще серія київських пейзажів, чудові квіткові натюрморти, портрети знайомих і рідних, але найважливішим з усієї творчої спадщини художника Вайсблата стали його роботи — свідоцтва безтурботного дитинства в оточенні сім’ї та його важкої долі за радянської влади — документи тієї епохи.
20 січня 1979 року Йосип Вайсблат помер у Москві.
СВОЇ НЕЗАПОЗИЧЕНІ ДУМКИ (ІЗ ЗАПИСНИКІВ ХУДОЖНИКА)
Можна тільки говорити про те, що подобається і що не подобається тобі.
Звичайно, Роден — послідовник Фідія і Мікеланджело. Але він дрібніший незрівнянно. А головне, що він після них. Він нічого нового в мистецтво не вніс. Порівняно з Фідієм і навіть із Мікеланджело він дратує тим, що він ковзає по шкірі, з одного боку, і вдається до «психоаналізу», з іншого боку.
***
Тільки те, що дуже хвилює, може бути темою. Тоді не потрібно нічого вигадувати і придумувати. Інша справа — вирішувати, як втілити тему в образ, побудувати його на площині в об’ємі. Чому часто буває порожньо в душі? — Бо замусолена голова всякою нісенітницею… І раптом, беруся за роботу. Звісно, якщо не варитися весь час у казані мистецтва, доводиться тоді доволі довго чекати на повернення ідей та уповільнених тем.
Треба зупинити на певний час свою тему «Бабин Яр»… Мене зараз хвилює тема про неминуще, те, що може заповнити людське життя. Кохання. У найкращому й різновидному розумінні цього явища. Потяг статей, материнська любов, людська любов.
Щоправда, трагедія «Яра», безумовно, має безпосередній стосунок до теми про кохання. Адже кохання позначається і в трагедії. Це мене дуже хвилює і цікавить. Ця тема — нескінченна. Вона, правду кажучи, одвічна в поезії, в музиці, в літературі та в мистецтві. Ось тут є те, над чим попрацювати, аби знайти рішення образу…
Ось у цій темі можна знайти свій, дуже виразний образ і його втілення. Образ… не дрібний, не сентиментальний, епічний та всеосяжний… Потім мене цікавить тема смерті. Але, знов-таки, не зовнішній бік, а зіставлення — ти помираєш, а всі та все залишаються…
***
Мені здається, що є талановите мистецтво і неталановите. Талановите — переконливе. Якщо воно навіть не зовсім задовольняє розум, зате воно зачіпає своєю великою внутрішньою напругою, і тому воно збуджує почуття та дає відчуття глибокі й хвилюючі, і все це невіддільне від розуму.
***
Копіювати природу нецікаво і не потрібно, та й неможливо. Точніше, можна зробити «картинку» — ось це погано. І в таких речах немає художника.
Природа об’єктивно існує. Але сприйняття природи — це явище не об’єктивне, а суб’єктивне. Крім того, що художники по-різному сприймають природу, то один і той самий художник у різні етапи своєї творчості по-різному ставиться до природи.
Пікассо в різні періоди своєї творчості змінював шляхи в мистецтві. Він навіть в один і той самий час по-різному трактував природу. Рідко коли художник протягом свого творчого життя залишається одним і тим самим. Тільки ті художники, які були справжніми новаторами, тобто відкривачами нових, абсолютно своїх шляхів у мистецтві, не змінювалися, бо вони зазвичай витрачали все своє творче життя на розробку й утвердження цього нового шляху.
Ті художники, які протягом свого творчого життя абсолютно не змінювали свого шляху, тут ідеться не про зміни у творчості у зв’язку з удосконаленням самого ремесла, — останнє відбувається у зв’язку зі зміною світогляду, — про зміни в самому стилі, у кращому розумінні цього слова, — от якщо цих змін у творчості немає, це свідчить про обмеженість художника. Такий художник, здебільшого, повторює те, чого він навчився у свого вчителя в школі, та, ймовірно, з часом стає менш цікавим.
Ось тут виникає питання — чи має художник «дертися зі шкіри», щоб обов’язково змінювати свій шлях у мистецтві? Ні, «дертися зі шкіри» він не повинен, але митець із плином свого творчого життя має постійно шукати, дерзати, мислити, він зобов’язується мислити, проте не абстрактно, а з пензлем у руках. І, звісно, тоді не зможе бути й мови ні про який застій, байдужість, закостенілість та обмеженість.
Багато означає для художника спілкування з людьми взагалі, і з художниками особливо. Художнику потрібне середовище. Якщо немає середовища й художник «вариться у власному соку», він поступово регресує. Він задихається. І відбувається це поступово й повільно, так що сам художник часто й не помічає цього.
Лише через деякий проміжок часу митець, поглянувши аналітично й критично на себе, може побачити, чи стоїть він, чи тупцює на місці, чи, як часто буває, крокує назад. Тож відчуття руху є, але насправді це рух повз тебе, а ти стоїш на місці, точніше, опиняєшся позаду життя…
Безумовно, у кожного художника своє «обличчя». І художник зазвичай цього прагне. У свідомого художника — воно — це «обличчя» — виробляється у процесі тривалої самостійної роботи. У художника, здебільшого в його творчості, позначається вплив учителя, школи, тобто позначається хто й як «поставив його око».
У кожного художника можна визначити, якому богу він молиться. Звісно, у великих художників з часом втрачається ця риса. Вони самі стають тими богами, яким моляться. У таких випадках можна сказати, що художник знайшов себе, знайшов своє «обличчя» і може на цьому заспокоїтися.
Тобто може вдосконалювати своє мистецтво в ремісничому відношенні. Лише в тому випадку, коли художник упродовж свого живописного життя сказав своє слово — тоді тільки він, власне кажучи, і може називати себе художником. І все ж таки, якщо він художник, він має шукати, дерзати й мислити у своїй творчості.
Ми можемо на прикладах багатьох художників простежити, як поступово зупиняється, перестає шукати і дерзати. Наприклад, Чуйков. Був цікавим, а став шаблонним, порожнім, повторює самого себе (а повторення завжди гірше за оригінал). Навіть такий, здавалося б, цікавий художник — варто було йому перестати шукати й мислити, як він перетворюється на рутинера. Буває ще й так, що через багато обставин художник здає свої дуже передові, дуже важливі, дуже цікаві й оригінальні позиції, що негайно позначається в його мистецтві.
Так було з видними і значними художниками: Осмьоркіним, Машковим і навіть П. П. Кончаловським. Зрештою, жоден із них не втримав своїх позицій, піддавалися вони часом кон’юнктурним вимогам часу (звісно, Кончаловського це стосується меншою мірою).
Навіть такі художники, як Нестеров і Реріх (батько), Коньонков, втрачали ту величезну принадність, те дуже велике, що було в їхньому мистецтві ранніх років. Старі роботи й Нестерова, й Реріха значно цікавіші за останні їхні роботи. А. Дейнека, один із мислячих художників, і він здавав свої позиції протягом свого творчого життя.
Є небагато художників, які не здавали своїх позицій. Наприклад, Фальк, Матвєєв, Лентулов, Тишлер. Якоюсь мірою Хазанов.
Такі художники, як Лабас, Лавинський, до смерті злякалися, і від їхнього принципового мистецтва не залишилося й сліду. На історичній долі робіт тих художників, що не здали своїх позицій, це дуже позначиться…
Фото надані автором