Я ПОВЕРНУЛАСЯ В УКРАЇНУ: чому консультантка з Києва обрала повернення додому
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Шість мільйонів українців рятуються від війни за межами України. З них трохи більше чотирьох — у країнах Євросоюзу. Про це розповідала науковець-демограф Елла Лібанова.
І кожен рік перебування за кордоном не на користь повернення додому.
Уже зараз багато хто з тих, хто виїхав, не планує повертатися після завершення бойових дій. Але є й ті, хто ухвалив рішення повернутися. Чому? У кожного свої причини та прогнози щодо майбутнього нашої держави.
Україна — це не території, це люди. Тому кожен, хто повернувся в країну, відроджує нашу віру в неї. Та їхній шлях додому не був ані швидким, ані легким.
Цією публікацією ми продовжуємо рубрику про тих, хто ухвалив рішення про еміграцію, а також про тих, хто виїхав, але повернувся в Україну.
ВІЙНА-2014
Анна Єгорова (прізвище та ім’я на прохання героїні змінено), 38 років. Народилася в Молодогвардійську Луганської області. З 2008 року живе в Києві та працює у консалтинговій компанії. З початку війни виїхала до Іспанії. Повернулася до Києва в березні 2023-го.
11 серпня 2014 року розділило моє життя на до і після. Ранковий дзвінок повідомив мені про те, що моєї мами більше немає… Її не стало після мінометного обстрілу в маленькому містечку Молодогвардійську, майже на самому кордоні з Росією.
Мами більше немає… Я сповзла на підлогу, ледь встигнувши підібрати свій чималий 8-місячний вагітний живіт. Останнє, що побачила перед тим як знепритомніти, — мокре від сліз обличчя мого чоловіка.
Коли кажуть, що діти без мами — сироти, це абсолютна правда. Я зрозуміла це відразу. В одну мить я перетворилася з улюбленої доньки на жінку, відповідальну за людину, яка ще не народилася, але вже живе в мені.
Перший рік — найважчий. Потім другий, третій… Я навчилася жити з тупим болем усередині. Із заздрістю дивилася на батьків друзів, на їхню турботу про онуків. Я ховалася у щоденних турботах, вигадувала справи, спілкувалася, сміялася. А вночі вила від безсилля в обіймах чоловіка, який, ніби кам’яна стіна, захищав мене від горя.
На окупованій території залишився тато. Завжди сильний і веселий, він швидко постарів і ослаб. Остання наша зустріч у 2019-му була дуже важкою. Прощаючись, ми довго обіймали одне одного, не знаючи, чи вдасться побачитися знову. Не вдалося. Мене не було поруч, коли його забрала швидка; я не змогла заспокоїти, коли йому було боляче; не я дбала про нього, як він усе своє життя про мене; не я його поховала…
Неможливість допомогти близькій людині, обійняти, пожаліти її проникає в кожну твою клітинку і клубком стає у горлі.
Зараз багато хто, так само, як і я колись, здобув подібний досвід — коли вмовити своїх батьків залишити дім і виїхати майже неможливо. Звісно, відеозв’язок дає хай невелике, але відчуття близькості. Однак він не позбавляє усвідомлення безпорадності.
Надто гострим відчуття безвиході стає, коли сусід по будинку, в якому мешкаю вже 8 років, кричить услід моїй машині на луганських номерах: «Приїхала до Києва, навчися їздити!» Або вихователь дитячого садка з поблажливою посмішкою повідомляє: «Донецьким квитки в театр безкоштовно». А ще тобі нескінченно ставлять безпардонні запитання: «А чому батьки досі не переїхали до вас?»
Протягом усіх цих років я жила з постійним бажанням закричати на весь Київ про те, як мені погано. Про те, як нестерпно дивитися на спокійне столичне життя, коли щодня дізнаєшся новини з дому: вибухнула міна поруч із батьківською дачею; вибухом повибивало вікна; рідну тітку довелося вивозити на територію Росії, бо перебувати вдома було небезпечно; чеченці забирають машини у місцевих; друга контузило; брат потрапив під обстріл на пункті пропуску Ізварине…
Одного разу я зрозуміла: ніхто не винен у моєму горі. І тоді я навчилася прощати людей. Навчилася жити в країні з невидимою і нечутною для багатьох людей війною. Наче в задзеркаллі: два різні життя, два різні світи.
Незважаючи ні на що, я для себе обрала життя — любити, радіти, сміятися, цінувати кожну мить… Я цілковито впевнена, що злість і образа руйнують людину зсередини. Легко плекати у собі гнів, набагато складніше зробити вибір на користь прощення.
ВІЙНА-2022
24 лютого 2022 року — два світи об’єдналися в один страшний сон.
«Вставай, Путін збожеволів! Війна почалася!» — цим словам чоловіка в сонній ранковій темряві неможливо було повірити. О 6 ранку ліфт нашого 22-поверхового будинку тріщав по усіх швах — діти, валізи, тварини в клітках… Але виїхати далеко й швидко не виходило ні в кого — кілометрові затори, холод, паніка, відсутність палива на заправках…
Війна! Невже я загину так само, як і моя мама? Невже мій син відчує те, що відчуваю я? У моїй голові пульсує лише одна думка — бігти, якнайшвидше бігти!
6 березня 2022 року.
Пункт пропуску з України до Румунії. Як і тисячі інших українських дітей та жінок, я вирушаю в безпечне місце, до Європи. Останній погляд у бік України, де залишається мій чоловік, який на прощання намагається підбадьорити мене своєю усмішкою. Безглузда сітка рабиця, що до жаху нагадує тюремну зону, розділяє для мене тепер світ і війну.
Доброзичливий працівник пропускного пункту, печатка про виїзд у паспорті й тістечко до чаю в якості подарунку — моє збентеження і ніякове «дякую». Тримаючи сина за руку, йду далі… Назустріч мені біжать незнайомі люди, мої руки вмить наповнюються всілякими снеками, а серце — уже звичним збентеженням і вдячністю. На мить рука сина вислизає з моєї і враз повертається, та вже у новеньких теплих рукавичках.
Я завжди вважала себе людиною, якій таланить. Я багато разів вигравала в лотереї. Мені щастить у настільних іграх. Але я ніколи не думала, що моє везіння не має меж.
У Червоному Хресті Барселони ми зустріли величезну кількість земляків. Це втішало — я не сама! І водночас тривожило: як же все-таки багато нас виїхало! «У вас усе буде добре, ми подбаємо про вас, не потрібно хвилюватися», — заспокоїла нас усміхнена іспанка Елена. Через 2 години очікування вона вже поспішала до мене з роздрукованою картою: «Вам дуже пощастило, ви вирушаєте у чудове місце».
У березні 2022-го ми з сином опинилися в п’ятизірковому готелі на узбережжі Коста-Брави. До квітня холодний вітер і нетривалі дощі поступилися місцем золотим сонячним променям і оксамитовим теплим хвилям. Величезний готельний номер, смачна їжа, гаряче сонце і прохолода тінистих пальм. Мимоволі виникає відчуття, що ти перебуваєш у відпустці, яка триває не 7 днів, а… 5 місяців. Здається: що може бути прекрасніше — ти і твоя дитина в одному з наймальовничіших місць у світі?!
Коли мені запропонували пожити в місцевій родині, я сприйняла це спокійно, знову ж таки покладаючись на своє везіння. Мені був цікавий новий досвід і набуття стабільності, адже як довго ми зможемо залишатися в готелі, не знав ніхто. Порадившись із чоловіком, ми вирішили, що це найрозумніший варіант у нашій ситуації.
І ось відчинилися двері та увійшло іспанське подружжя. Коли вони сказали, що готові дати притулок мені й синові, у всіх нас одночасно забриніли сльози в очах — у них від жалю до нас, а в мене — від почуття сорому. Я запитала: «Чому ви допомагаєте нам? Що вас спонукає?» І вони відповіли, що як тільки у новинах побачили жінок та дітей, котрі тікають від війни, то миттєво ухвалили рішення підтримати хоча б одну сім’ю.
Це був не останній раз, коли ми плакали разом, але ключове слово тут — «разом». Далі ми взагалі все робили разом — сміялися, подорожували, вчили мову… Моя вдячність цим людям не має меж. Вони прийняли нас у своє життя, у свій дім і ніколи, жодного разу не робили акцент на тому, що ми біженці/переселенці/втікачі від війни.
Ми стали членами їхньої родини. Нескінченні подорожі, подарунки, прогулянки, святкові обіди. Щодня мене й сина оточували турбота і підтримка. Я навчилася в них спокою. Я навчилася цінувати кожну мить. Я знайшла сім’ю, якої так гостро потребувала.
Я швидко вивчила мову, син пішов до місцевої школи, я була зайнята улюбленою роботою. У вихідні ми відвідували музеї, концерти. Я мала можливість насолоджуватися всіма перевагами мирного іспанського життя.
Та моє серце розривалося на мільйони друзок, бо мій чоловік не був поруч, бо ось уже рік як ми не разом… Я насолоджувалася красою цього світу без нього. Мій син зустрів своє 8-річчя без батька. Я жила надією — завтра скінчиться війна, завтра буде безпечно, завтра ми повернемося додому.
6 березня 2023 року я перестала чекати завтра. Я повернулася у свій дім, аби далі самій будувати своє життя, аби бути разом із найдорожчими мені людьми.
Жити у воюючій Україні — це не боятися обстрілів, проте реагувати на тривоги; читати мільйон чатів одночасно; пишатися, що ти смілива; раптово плакати, побачивши військових; допомагати нужденним; витрачати без жалю; радіти сонцю і квітам біля під’їзду.
Я не засуджую жінок, які обрали життя там — там, де платять у євро, де тепло й безпечно, де є можливості і перспективи для дітей.
Кожен обирає найкраще життя для себе. Для мене найкраще життя — з коханим чоловіком. Це спокій родинного вогнища. Це радість спілкування одне з одним. Це впевненість у майбутньому, яку в нас намагаються безжально відібрати.
Я пробачаю своїх ворогів. Вони не варті моєї уваги, і я не подарую війні жодної хвилини свого життя. Повернувшись додому, я з головою поринула у побут, у те, що до війни вважала рутиною. Зараз ми впорядковуємо наш будинок у цілковитій упевненості, що все буде добре.
Я вірю в Україну. Вірю, що добро завжди перемагає зло. Тому вже зараз планую маршрут нашою країною. Ми проїдемо ним разом із моєю каталанською родиною. Почнемо з улюбленої Одеси: проїдемо на велосипедах трасою здоров’я, вип’ємо смачного чаю в «Буфеті», а ввечері відвідаємо Оперний.
Після Одеси — до свекрухи на Вінниччину: зваримо полуничне варення, нап’ємося смачної води з криниці. Далі — екскурсія Львовом, пивна дегустація, купівля найкрасивіших сувенірів хенд-мейд. І на завершення — підйом на гору Піп Іван.
Я планую по дві різні подорожі на рік. Бо Україна — дивовижна країна, в якій неймовірна кількість казково красивих місць.
Я живу в очікуванні дива.
І з постійною надією… принести квіти батькам… у рідному Молодогвардійську.
Я НЕ ПОВЕРНУСЯ В УКРАЇНУ: чому менеджер з Горлівки обрав еміграцію