Huxley
Автор: Huxley
© Huxley — альманах про філософію, мистецтво та науку
Liberal Arts
5 хв. на читання

Я ПОВЕРНУЛАСЯ В УКРАЇНУ: чому консультантка з Києва обрала повернення додому

Я ПОВЕРНУЛАСЯ В УКРАЇНУ: чому консультантка з Києва обрала повернення додому
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Шість мільйонів українців рятуються від війни за межами України. З них трохи більше чотирьох — у країнах Євросоюзу. Про це розповідала науковець-демограф Елла Лібанова.

І кожен рік перебування за кордоном не на користь повернення додому.

Уже зараз багато хто з тих, хто виїхав, не планує повертатися після завершення бойових дій. Але є й ті, хто ухвалив рішення повернутися. Чому? У кожного свої причини та прогнози щодо майбутнього нашої держави.

Україна — це не території, це люди. Тому кожен, хто повернувся в країну, відроджує нашу віру в неї. Та їхній шлях додому не був ані швидким, ані легким.

Цією публікацією ми продовжуємо рубрику про тих, хто ухвалив рішення про еміграцію, а також про тих, хто виїхав, але повернувся в Україну.

 

ВІЙНА-2014

 

Анна Єгорова (прізвище та ім’я на прохання героїні змінено), 38 років. Народилася в Молодогвардійську Луганської області. З 2008 року живе в Києві та працює у консалтинговій компанії. З початку війни виїхала до Іспанії. Повернулася до Києва в березні 2023-го.

11 серпня 2014 року розділило моє життя на до і після. Ранковий дзвінок повідомив мені про те, що моєї мами більше немає… Її не стало після мінометного обстрілу в маленькому містечку Молодогвардійську, майже на самому кордоні з Росією.

Мами більше немає… Я сповзла на підлогу, ледь встигнувши підібрати свій чималий 8-місячний вагітний живіт. Останнє, що побачила перед тим як знепритомніти, — мокре від сліз обличчя мого чоловіка.

Коли кажуть, що діти без мами — сироти, це абсолютна правда. Я зрозуміла це відразу. В одну мить я перетворилася з улюбленої доньки на жінку, відповідальну за людину, яка ще не народилася, але вже живе в мені.

Перший рік — найважчий. Потім другий, третій… Я навчилася жити з тупим болем усередині. Із заздрістю дивилася на батьків друзів, на їхню турботу про онуків. Я ховалася у щоденних турботах, вигадувала справи, спілкувалася, сміялася. А вночі вила від безсилля в обіймах чоловіка, який, ніби кам’яна стіна, захищав мене від горя.

На окупованій території залишився тато. Завжди сильний і веселий, він швидко постарів і ослаб. Остання наша зустріч у 2019-му була дуже важкою. Прощаючись, ми довго обіймали одне одного, не знаючи, чи вдасться побачитися знову. Не вдалося. Мене не було поруч, коли його забрала швидка; я не змогла заспокоїти, коли йому було боляче; не я дбала про нього, як він усе своє життя про мене; не я його поховала…

Неможливість допомогти близькій людині, обійняти, пожаліти її проникає в кожну твою клітинку і клубком стає у горлі.

Зараз багато хто, так само, як і я колись, здобув подібний досвід — коли вмовити своїх батьків залишити дім і виїхати майже неможливо. Звісно, відеозв’язок дає хай невелике, але відчуття близькості. Однак він не позбавляє усвідомлення безпорадності.

Надто гострим відчуття безвиході стає, коли сусід по будинку, в якому мешкаю вже 8 років, кричить услід моїй машині на луганських номерах: «Приїхала до Києва, навчися їздити!» Або вихователь дитячого садка з поблажливою посмішкою повідомляє: «Донецьким квитки в театр безкоштовно». А ще тобі нескінченно ставлять безпардонні запитання: «А чому батьки досі не переїхали до вас?»

Протягом усіх цих років я жила з постійним бажанням закричати на весь Київ про те, як мені погано. Про те, як нестерпно дивитися на спокійне столичне життя, коли щодня дізнаєшся новини з дому: вибухнула міна поруч із батьківською дачею; вибухом повибивало вікна; рідну тітку довелося вивозити на територію Росії, бо перебувати вдома було небезпечно; чеченці забирають машини у місцевих; друга контузило; брат потрапив під обстріл на пункті пропуску Ізварине…

Одного разу я зрозуміла: ніхто не винен у моєму горі. І тоді я навчилася прощати людей. Навчилася жити в країні з невидимою і нечутною для багатьох людей війною. Наче в задзеркаллі: два різні життя, два різні світи.

Незважаючи ні на що, я для себе обрала життя — любити, радіти, сміятися, цінувати кожну мить… Я цілковито впевнена, що злість і образа руйнують людину зсередини. Легко плекати у собі гнів, набагато складніше зробити вибір на користь прощення.

 

ВІЙНА-2022

 

24 лютого 2022 року — два світи об’єдналися в один страшний сон.

«Вставай, Путін збожеволів! Війна почалася!» — цим словам чоловіка в сонній ранковій темряві неможливо було повірити. О 6 ранку ліфт нашого 22-поверхового будинку тріщав по усіх швах — діти, валізи, тварини в клітках… Але виїхати далеко й швидко не виходило ні в кого — кілометрові затори, холод, паніка, відсутність палива на заправках…

Війна! Невже я загину так само, як і моя мама? Невже мій син відчує те, що відчуваю я? У моїй голові пульсує лише одна думка — бігти, якнайшвидше бігти!

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

6 березня 2022 року.

Пункт пропуску з України до Румунії. Як і тисячі інших українських дітей та жінок, я вирушаю в безпечне місце, до Європи. Останній погляд у бік України, де залишається мій чоловік, який на прощання намагається підбадьорити мене своєю усмішкою. Безглузда сітка рабиця, що до жаху нагадує тюремну зону, розділяє для мене тепер світ і війну.

Доброзичливий працівник пропускного пункту, печатка про виїзд у паспорті й тістечко до чаю в якості подарунку — моє збентеження і ніякове «дякую». Тримаючи сина за руку, йду далі… Назустріч мені біжать незнайомі люди, мої руки вмить наповнюються всілякими снеками, а серце — уже звичним збентеженням і вдячністю. На мить рука сина вислизає з моєї і враз повертається, та вже у новеньких теплих рукавичках.

Я завжди вважала себе людиною, якій таланить. Я багато разів вигравала в лотереї. Мені щастить у настільних іграх. Але я ніколи не думала, що моє везіння не має меж.

У Червоному Хресті Барселони ми зустріли величезну кількість земляків. Це втішало — я не сама! І водночас тривожило: як же все-таки багато нас виїхало! «У вас усе буде добре, ми подбаємо про вас, не потрібно хвилюватися», — заспокоїла нас усміхнена іспанка Елена. Через 2 години очікування вона вже поспішала до мене з роздрукованою картою: «Вам дуже пощастило, ви вирушаєте у чудове місце».

У березні 2022-го ми з сином опинилися в п’ятизірковому готелі на узбережжі Коста-Брави. До квітня холодний вітер і нетривалі дощі поступилися місцем золотим сонячним променям і оксамитовим теплим хвилям. Величезний готельний номер, смачна їжа, гаряче сонце і прохолода тінистих пальм. Мимоволі виникає відчуття, що ти перебуваєш у відпустці, яка триває не 7 днів, а… 5 місяців. Здається: що може бути прекрасніше — ти і твоя дитина в одному з наймальовничіших місць у світі?!

Коли мені запропонували пожити в місцевій родині, я сприйняла це спокійно, знову ж таки покладаючись на своє везіння. Мені був цікавий новий досвід і набуття стабільності, адже як довго ми зможемо залишатися в готелі, не знав ніхто. Порадившись із чоловіком, ми вирішили, що це найрозумніший варіант у нашій ситуації.

І ось відчинилися двері та увійшло іспанське подружжя. Коли вони сказали, що готові дати притулок мені й синові, у всіх нас одночасно забриніли сльози в очах — у них від жалю до нас, а в мене — від почуття сорому. Я запитала: «Чому ви допомагаєте нам? Що вас спонукає?» І вони відповіли, що як тільки у новинах побачили жінок та дітей, котрі тікають від війни, то миттєво ухвалили рішення підтримати хоча б одну сім’ю.

Це був не останній раз, коли ми плакали разом, але ключове слово тут — «разом». Далі ми взагалі все робили разом — сміялися, подорожували, вчили мову… Моя вдячність цим людям не має меж. Вони прийняли нас у своє життя, у свій дім і ніколи, жодного разу не робили акцент на тому, що ми біженці/переселенці/втікачі від війни.

Ми стали членами їхньої родини. Нескінченні подорожі, подарунки, прогулянки, святкові обіди. Щодня мене й сина оточували турбота і підтримка. Я навчилася в них спокою. Я навчилася цінувати кожну мить. Я знайшла сім’ю, якої так гостро потребувала.

Я швидко вивчила мову, син пішов до місцевої школи, я була зайнята улюбленою роботою. У вихідні ми відвідували музеї, концерти. Я мала можливість насолоджуватися всіма перевагами мирного іспанського життя.

Та моє серце розривалося на мільйони друзок, бо мій чоловік не був поруч, бо ось уже рік як ми не разом… Я насолоджувалася красою цього світу без нього. Мій син зустрів своє 8-річчя без батька. Я жила надією — завтра скінчиться війна, завтра буде безпечно, завтра ми повернемося додому.

6 березня 2023 року я перестала чекати завтра. Я повернулася у свій дім, аби далі самій будувати своє життя, аби бути разом із найдорожчими мені людьми.

Жити у воюючій Україні — це не боятися обстрілів, проте реагувати на тривоги; читати мільйон чатів одночасно; пишатися, що ти смілива; раптово плакати, побачивши військових; допомагати нужденним; витрачати без жалю; радіти сонцю і квітам біля під’їзду.

Я не засуджую жінок, які обрали життя там — там, де платять у євро, де тепло й безпечно, де є можливості і перспективи для дітей.

Кожен обирає найкраще життя для себе. Для мене найкраще життя — з коханим чоловіком. Це спокій родинного вогнища. Це радість спілкування одне з одним. Це впевненість у майбутньому, яку в нас намагаються безжально відібрати.

Я пробачаю своїх ворогів. Вони не варті моєї уваги, і я не подарую війні жодної хвилини свого життя. Повернувшись додому, я з головою поринула у побут, у те, що до війни вважала рутиною. Зараз ми впорядковуємо наш будинок у цілковитій упевненості, що все буде добре.

Я вірю в Україну. Вірю, що добро завжди перемагає зло. Тому вже зараз планую маршрут нашою країною. Ми проїдемо ним разом із моєю каталанською родиною. Почнемо з улюбленої Одеси: проїдемо на велосипедах трасою здоров’я, вип’ємо смачного чаю в «Буфеті», а ввечері відвідаємо Оперний.

Після Одеси — до свекрухи на Вінниччину: зваримо полуничне варення, нап’ємося смачної води з криниці. Далі — екскурсія Львовом, пивна дегустація, купівля найкрасивіших сувенірів хенд-мейд. І на завершення — підйом на гору Піп Іван.

Я планую по дві різні подорожі на рік. Бо Україна — дивовижна країна, в якій неймовірна кількість казково красивих місць.

Я живу в очікуванні дива.

І з постійною надією… принести квіти батькам… у рідному Молодогвардійську.

 

Я НЕ ПОВЕРНУСЯ В УКРАЇНУ: чому менеджер з Горлівки обрав еміграцію

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: