Футаро Міцукі. Шараку та «Дівчина із сережкою» по-японськи
Краса — дійсно страшна сила. Її вплив на життя людей та людську психіку важко переоцінити. Часом шок від зіткнення з іншими культурами, надто для натур вразливих і добре освічених, виявляється не таким вже й нешкідливим…
«НЕІДЕАЛЬНИЙ» ПАРИЖ ЗВОДИТЬ З ГЛУЗДУ ЯПОНЦІВ
Офіційно такого захворювання, як Паризький синдром, не існує, хоча сам феномен є досить поширеним. Термін 1970 року запропонував психіатр Хіроакі Ота, який описав випадки психічних розладів у японських туристів під час візиту до Парижа, що супроводжувалися головним болем, депресією та галюцинаціями. Іноді навіть агресією щодо французів і спробами суїциду.
Причину науковці вбачають у невідповідності реалій французької столиці, з якими стикаються японці, й того «гламурного» уявлення про Париж, яке існує в японській культурі. Зокрема, японські жінки, котрі «приїздять у місто кохання», розраховують зустріти у французьких чоловіках ідеал витонченості, очікують на ніжність і шампанське у ліжко.
Перший же офіціант, який повівся нечемно, чоловік, що проявив неуважність, або настирливий перехожий — все це може викликати у гранично ввічливих японців, які звикли до шанобливого поводження, психологічний шок. Крім того, французи доволі експресивні, а в японцях з дитинства культивують емоційну стриманість. Вони не звикли висловлювати свою думку вголос з будь-якого приводу, як це роблять французи.
Якщо до цього додати бруд на вулицях, постійні страйки, таксі, що запізнилося, поломки в метро — все, можна робити харакірі, японська психіка не витримує. Ідеальне місто насправді виявляється зовсім не ідеальним. Але чутливими до цього дисонансу є майже виключно одні японці. Щорічно приблизно 20 громадян Країни вранішнього сонця зазнають гострого стану марення та різного роду психічних розладів.
ЛЕОНАРДО ТА МОНА ЛІЗА — КИТАЙЦІ?
Ті ж китайці, наприклад, більш товстошкірі й на Паризький синдром не страждають. Від несправності метро та грубості офіціанта не непритомніють. Можливо, це відбувається тому, що китайці у Франції, можна сказати, свої. У 13-му окрузі Парижа розташований найбільший Чайна-таун Європи. А італійський історик Анджело Паратіко навіть висунув версію, що портрет Мони Лізи писався зі служниці китайського походження.
Ба більше, він стверджує, що вона могла бути матір’ю Леонардо да Вінчі. Навіть якщо це був лише хитромудрий маркетинговий хід, він спрацював. До коронавірусу Париж відвідувало близько 1,7 мільйона жителів Піднебесної, які витрачали в середньому по 11 тисяч євро за поїздку. Найбільшими у світі поціновувачами та споживачами «французької краси» є саме китайці.
На них припадає 40% купівель предметів розкоші у Франції. Якщо вже Мону Лізу і да Вінчі хтось вважає китайцями, то звідси один крок до «китайського Парижа». Причому в найпрямішому, а не маркетинговому сенсі. 2007 року в Тяньдучен, передмісті Гуанчжоу, побудували точну копію історичного Парижа. За 474 млн євро китайці відтворили один в один не тільки Ейфелеву вежу й Тріумфальну арку, а й цілі будинки, перехрестя і квартали французької столиці.
Ці квартали — житлові. У них на постійній основі мешкають і працюють 30 тисяч китайських «парижан». Оскільки китайська культурна свідомість досі з великими труднощами звикає відрізняти копію від оригіналу, тяньдученський Париж користується в китайців майже такою самою популярністю, як і справжній, якщо фото молодят біля справжньої Ейфелевої вежі та її абсолютної копії нічим не відрізняється, то навіщо платити більше?
Утім, подібну тягу китайців жити в копіях європейських столиць влада КНР останнім часом визнала непатріотичною і такою, що не відповідає духу соціалістичного будівництва. Тому тепер ми навряд чи побачимо китайську Флоренцію, Рим або Відень. Хоча, можливо, це й на краще…
СХИБЛЕНІ НА ІНДІЇ
Однак не тільки азіатські народи при контакті з європейською культурою божеволіють. Існують і зворотні приклади. Міфам про «ідеальний Париж» цілком відповідають міфи «про ідеали східної духовності». Зокрема, йдеться про так званий Індійський синдром, на який страждає багато американців і європейців, які відвідують духовні центри Делі, Рішікеша, Непалу тощо.
У своїй книзі «Схиблені на Індії» психіатр Режі Еро наводить безліч прикладів, коли представники «білої культури» в процесі духовних практик починають уявляти себе бодхісаттвами — просвітленими істотами, наділеними надздібностями.
Наприклад, левітацією або екстрасенсорними спроможностями. У результаті деякі з них не тільки потрапляють до психлікарень, а й накладають на себе руки або зникають безвісти.
На рік реєструється до 100 випадків Індійського синдрому. І в більшості його жертв психіка, зазвичай, спочатку була цілком здоровою. Існує два пояснення цих трагедій: традиційні християнські конфесії стверджують, що індуїзм — демонічна релігія, а її практики приводять християн просто в обійми демонів, які гублять їхні тіла й душі. Фахівці з соціальної психології говорять про конфлікт культур, з яким впоратися може геть не кожна психіка.
ЄРУСАЛИМ. ВІДЧУЙ СЕБЕ САМСОНОМ!
Утім, і добрий християнин не застрахований від психозу, який нерідко виникає в туристів у столиці Ізраїлю. Назву «Єрусалимський синдром» наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. йому дав головлікар психіатричної лікарні Кфар-Шауль. У ці роки він зафіксував сплеск хвороби, вперше описаної ще за Середньовіччя німецьким ченцем Феліксом Фабером.
Люди з Єрусалимським синдромом стають одержимими пристрастю до постійних обмивань, загортання в імпровізовані тоги, наприклад зроблені з готельних простирадл, а також виголошування вуличних проповідей. Ці люди вважають себе Іоанном Хрестителем, Дівою Марією, Павлом або іншими апостолами.
Описано випадок, коли американський легкоатлет ідентифікував себе з біблійним богатирем Самсоном і намагався зрушити з місця камені в Стіні Плачу. З незрозумілих науці причин більшість подібних розладів трапляється з постояльцями історичного готелю «Петра» в Старому місті.
ФЛОРЕНЦІЯ — ВЕЛИКА КРАСА ТА ВЕЛИКЕ БЕЗУМСТВО
Флорентійський синдром — найбільше «кінематографічний» і «літературний» з усіх психічних розладів, викликаних зіткненням з іншою культурою. Вперше глядачам про нього оповіла детективна драма «Ніч генералів» (1967), де головну роль зіграв легендарний Пітер О’Тул. Далі був детективний трилер «Синдром Стендаля», знятий 1996 року за романом італійського психіатра Граціелли Магеріні.
Останній за часом фільм, де показано один із проявів цього синдрому, — оскароносна «Велика краса» Паоло Соррентіно 2013 року. Стрічка починається з того, що, побачивши фонтан Аква Паола на пагорбі Янікул, турист зомліває. Вищезгадана Магеріні, яка очолювала 1979 року відділення психіатрії в лікарні Санта-Марія-Нуова у Флоренції, описала в книжці «Синдром Стендаля» понад 100 випадків психічного розладу, спричиненого культурним шоком.
Після відвідин флорентійських соборів та галерей туристи страждали на порушення серцевого ритму, непритомність, галюцинації, деперсоналізацію, зміну у сприйнятті звуків і кольорів, відчуття переслідування або провини. Найчастіше синдрому зазнавали туристи, які побували в галереї Уффіці, тому він отримав ще й другу назву — «Синдром Флоренції», хоча дещо схоже спостерігається і в інших італійських містах.
Наприклад, у Равенні. Але перший опис явища справді належить французькому письменнику Стендалю, який 1817 року, виходячи з флорентійської базиліки Санта-Кроче, відчув на собі всі ознаки синдрому. Можливо, Стендаль був хоч і першим, але не єдиним великим літератором, схильним до гіперкультуремії.
У 2005 році нейрохірург Едсон Амансіо опублікував статтю, де доводив, що Федір Достоєвський страждав на синдром Стендаля, переглядаючи шедевр Ганса Гольбейна «Мертвий Христос у труні» під час свого відвідування музею в Базелі. Враження від цієї картини докладно описані в його романі «Ідіот».
Італійська влада сьогодні дуже серйозно ставиться до вивчення цього синдрому, особливо після того, як «інтоксикація» концентратом краси призвела до актів вандалізму. Встановлено, що в зоні підвищеного ризику опиняються самотні чоловіки та жінки віком від 26 до 40 років з гарною гуманітарною освітою.
Однак серед них немає італійців, які звикли століттями жити в оточенні «вічної краси» і в яких виробився імунітет. Не діє вона й на американців з азіатами — вони просто не зчитують її культурний контекст.
