ЯК СЛУХАТИ КЛАСИЧНУ МУЗИКУ: «Гольдберг-варіації» Баха — вибір європейських інтелектуалів
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney
У багатьох квізах популярне питання: «Якби ви мали можливість взяти на безлюдний острів лише один музичний диск — що б ви обрали?» Дуже часто від європейських інтелектуалів чув відповідь: «Гольдберг-варіації» Баха. Для мене такий вибір є очевидним. Цей твір — не лише вершина творчості Баха, своєрідна енциклопедія усіх граней його таланту, а й унікальне музичне пророцтво, неймовірний бахівський експеримент, найвитонченіша «гра в бісер» у його спадщині.
Структура твору — арія та 30 варіацій, після яких арія звучить ще раз. Насправді оригінальна бахівська назва — «Арія з 30 різними варіаціями». Нікнейм «Гольдберг-варіації», подібно до «Місячної сонати» Бетховена, виник пізніше, завдяки старанням літераторів, що популяризують класику на основі історичних легенд, не завжди точних, але красивих.Гольдберг — не автор арії, на мелодію якої Бах написав свої варіації, як логічно випливало б із назви, але можливий перший виконавець твору, юний віртуоз Йоганн Готліб Гольдберг, особистий музикант російського посла в Саксонії графа Кайзерлінга.
Згідно з легендою, граф Кайзерлінг, який опікувався Бахом, страждав на безсоння і замовив Баху написати твір, який його особистий клавесініст Гольдберг грав би йому перед сном для заспокоєння, — арію та 30 варіацій, за кількістю днів, що складають місяць. Легенда гарна, але викликає сумніви.
Справа в тому, що на момент написання «Варіацій» юному Гольдбергу було лише 14 років, а технічна складність твору для піаністів настільки висока, що навіть зараз тільки лічені віртуози у світі виконують весь цикл.
Однак люди полюбляють легенди, вершина творчості Баха змінила оригінальну назву і перетворилася зі скромних «Варіацій на задану тему» на яскраве ім’я, що запам’ятовується, одночасно увічнивши піаніста Гольдберга. Зауважу: безліч варіацій настільки віртуозні й яскраві, що замість завдання заспокоїти того, хто страждає на безсоння, мали б викликати сильний зворотний ефект.
Але поговоримо про музику. Цей бахівський шедевр, як ніякий інший, дає практично нескінченне поле для різних трактувань. Якщо подивитися в Ютубі, то перше, що впадає в око, — різниця тривалості в різних виконаннях.
Якщо в будь-якому іншому шедеврі класики можна побачити різницю у 5, максимум 10%, за часом, виходячи зі смаків виконавців, то тут ширина варіювання вражає — від 40 хвилин культової інтерпретації Гленна Гульда — до 90 і більше хвилин у інших піаністів.
Кожна варіація у Баха написана з можливістю її повторення (яку, наприклад, Гульд повністю відкидає, граючи без повторів). Але й темпи кожної варіації дозволяють їх виконати фактично вдвічі повільніше чи швидше — в залежності від задуму артиста — от і виходять різні інтерпретації, і тривалість, і загальне враження разюче відрізняються.
Парадоксально те, що всі ці версії мають повне право на існування — музичний текст Баха, подібно до комп’ютерної матриці, вміщує на основі простих нот безліч смислів.
Я пропоную вам свою авторську концепцію прочитання цього шедевра Баха. Для мене очевидним є чіткий структурний поділ «Варіацій» на 2 частини — з 1-ї до 15-ї і потім 16–30. 16-та варіація має назву «Увертюра». Як може увертюра, тобто музика початку великого твору — опери, балету, ораторії тощо — з’явитися рівно в середині циклу із 30 варіацій? Адже у Баха немає випадковостей. Усі його партитури неймовірно, надгеніально математичні.
Його майстерність володіння поліфонією — якась надмірна, надлюдська. Коли слухаєш найяскравіші його шедеври, вражаєшся емоціями, красою, гармонійністю — але в основі кожного з них лежать музично-математичні завдання трансцедентальної складності. Наприклад, його велика фуга до діез мінор з 1-го тома «Добре темперованого клавіра» — написана на тематику розп’яття Христа — у своїй основі має ребус, що здається нерозв’язним, — це 5-голосна фуга, з трьома темами.
Для людини непосвяченої — фугу на 3 голоси написати дуже складно: вся суть у тому, щоби дотриматися законів поліфонії і при цьому створити музику гармонійну, з вишикуваністю форми. Що більше голосів, то складніше, а п’ятиголосні фуги — це вершина композиторської майстерності, їх дуже небагато у світовій літературі; а тут ще все це — не на одну, а на 3 теми! Водночас до цього додається воістину космічна досконалість форми твору, де змістовий акцент вибудовується Бахом точно на момент часу, що є точкою «золотого перетину».
Граючи «Гольдберг-варіації», піаніст стає своєрідним «майстром гри в бісер» з роману Германа Гессе, стаючи співтворцем, який вступає в живий діалог із бахівським текстом
Але повернемося до «Гольдберг-варіацій», де, до речі, теж драматична кульмінація всього гігантського циклу припадає на точку «золотого перетину». Формально, за законами поліфонії, 30 варіацій вибудовані з педантичністю середньовічного годинникара (або математика) — кожна варіація використовує 32-тактну басову лінію арії, а кожна третя варіація є каноном із постійно зростаючим інтервалом від унісону (одного звуку) — до нони (інтервалу різницею в 9 ступенів).
Але до чого тоді «Увертюра» у середині циклу, у 16-й варіації?
Моє переконання таке. Початковий задум — показати всі можливості варіацій на задану тему, різноманітність своєї поліфонічної майстерності — Бах блискуче здійснив вже за перші 15 варіацій. Вони є енциклопедією типової бахівської музичної мови та стилю.
Вони чудові, сама досконалість. Після віртуозної 14-ї йде несподівана нескінченно прекрасна 15-та, перша мінорна варіація у циклі — ось так несподівано і геніально Бах міг би закінчити цей цикл, створивши черговий шедевр на всі часи.
Але далі відбувається ДИВО.
Бах створює другу половину циклу, намагаючись вийти за межі не лише свого стилю, а й своєї епохи, свого часу. І відбувається неймовірне — створюється музичне пророцтво щодо розвитку музики на наступні 200 років!
Друга частина «Варіацій» — це безпрецедентний у музичній історії експеримент, коли геній намагається зазирнути в майбутнє. Пропоную вам послухати її саме з такої, якщо хочете, постмодерної точки зору.
І ви почуєте у 16-й — предтечу віденської класики Гайдна та раннього Бетховена. Типовий шопенівський романтизм невимовно прекрасної «ноктюрнової» 25-ї варіації. Брамсівське напруження емоцій та пристрастей 21-ї. Рахманіновську віртуозність та кураж у каскадах пасажів 29-ї. Прокоф’ївський їдкий гумор у 17-й та 23-й. Голоси та спів птахів Месіана у 28-й. Суху графічність та розпад мелодії нововiденської школи Шенберга та Берга у дивній 27-й. Листівський розгул піаністичної віртуозності у 26-й.
Після цього розсунення кордонів часу і простору Бах збирає всі звуки світу назад, до фінальної арії, що знову звучить, через знамениту 30-ту, «Кводлібет». Вона заслуговує на окремий опис. Як можна повернутися на землю лише через одну варіацію, якщо перед цим нам відкрився цілий всесвіт музичних стилів та форм із майбутнього?
Потрібно дуже швидко, за півтори-дві хвилини опустити слухача на землю. Повернутися до початкової арії. Кводлібет — старовинна техніка музичної композиції, п’єса жартівливого характеру, написана в цій техніці. Суть Кводлібету у комбінуванні «по горизонталі» (послідовно) чи поєднанні «по вертикалі» (одночасно) відомих мелодій, з текстами або без них.
Бах бере крім, власне, теми арії, ще дві народні жартівливі мелодії пісень, зміст яких цілком зрозумілий із назв. Перша — Ich bin solang nicht bei dir g’west — «Я так довго був далеко від тебе, йди ж скоріше сюди!» Друга — ще пікантніша — Kraut und Rüben haben mich vertrieben — «Капуста та буряк вигнали мене з твого дому. Якби моя мати приготувала мені м’ясо, я залишився б довше».
Типово брейгелівське поєднання божественного та побутового створює приголомшливий філософський та емоційний ефект.
Мені дуже поталанило у житті. Я — на цей час — піаніст, якому пощастило більше за всіх моїх колег виконати «Гольдберг-варіації» Баха на сцені, live. На сьогоднішній день — 314 разів.
Кожен концерт був Подорожжю. І кожна Подорож була особливою. І фінальна арія завжди звучала не так, як спочатку, бо між ними проходили не 80 хвилин (це мій час виконання «Варіацій»), а кілька століть розвитку людства.
