Huxley
Автор: Huxley
© Huxley — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
5 хв. на читання

КИЯНКИ — НЕ МОСКВИЧКИ: як Джон Стейнбек знайомився зі справжньою Україною

КИЯНКИ — НЕ МОСКВИЧКИ: як Джон Стейнбек знайомився зі справжньою Україною
Поділитись матеріалом
Роберт Капа. Глядачі дивляться циркову виставу, Київ, 1947 / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

 

Стейнбек — безперечний класик американської літератури. Цього статусу він набув здебільшого завдяки романам «Грона гніву», «На схід від раю» та «Зима тривоги нашої». Він лауреат Нобелівської та Пулітцерівської премій, тричі номінований на «Оскар». Але наша розповідь зовсім про іншу книгу. «Російський щоденник» майже не помітили в США, а в СРСР дозволили до публікації лише в 1990-му. Та сьогодні він дуже цінний для нас, оскільки містить унікальний опис українського життя у повоєнні роки.

 

УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ!

 

Вперше Стейнбек відвідав Радянський Союз 1937 року, саме у розпал сталінських репресій. А в 1939-му вийшов його роман «Грона гніву».

«Люди приходять із сітками виловлювати картоплю з річки, але охорона жене їх геть… І вони стоять у заціпенінні й дивляться на картоплю, що пропливає повз, чують вереск свиней, яких ріжуть та засипають вапном у канавах…»

Ці сцени Великої депресії наче списані з українського Голодомору. Радянська пропаганда тиражувала «Грона гніву» як розповідь про жахи капіталізму. Проте справжня причина популярності Стейнбека в СРСР була в іншому.

У його історії про бідних фермерів з Оклахоми, американські табори, поліцейське беззаконня, голод і безпросвітне життя радянська людина впізнавала дійсність, з якою стикалася віч-на-віч. Вдруге Стейнбек опинився в СРСР у 1947 році. Насамперед йому показали столичну Москву, а потім — провінційний Київ. Однак порівняння їх виявилося не на користь «златоглавої».

«Хоча Київ дуже зруйнований, а Москва — ні, кияни все ж не такі смертельно втомлені, як москвичі. Вони не сутуляться під час ходьби, їхні плечі випрямлені й вони сміються на вулицях. Може, це властиво для тих місць, адже українці відрізняються від росіян — це окрема гілка слов’ян».

Стейнбек чітко фіксує ментальну та культурну різницю між москвичами та киянами. Він зазначає, що українська мова ближча до південнослов’янських мов, ніж до російської.

 

Роберт Капа. Квартири, зруйновані під час Другої світової війни, Київ, 1947
Роберт Капа. Квартири, зруйновані під час Другої світової війни, Київ, 1947 / icp.org

 

КИЯНКИ — НЕ МОСКВИЧКИ!

 

Відрізняються від москвичок і українські жінки. Вони дуже гарні, це переважно блондинки з прекрасними, жіночними фігурами. Як не схожі вони на першу жінку, яку Стейнбек зустрів на радянській землі, — здоровезна дівчина-вантажник із зубами з нержавіючої сталі, в якої «рот виглядав як деталь машини».

Далі краще не стало: з’ясувалося, що радянські дівчата не ходять у нічні клуби, не фарбують губи й нігті, вдягаються консервативно та не фліртують із хлопцями. Про свою московську перекладачку Стейнбек єхидно зауважив: «…у неї були такі високі моральні принципи, що ми, загалом, ніколи не вважаючи себе аморальними, на її тлі почали здаватися собі геть малопристойними».

Після москвичок українки викликали у Стейнбека неприхований захват: «Я дивився на жінок, які йшли вулицею. Вони рухалися, мов танцівниці, несли себе легко та красиво… У них є шарм, вони плавно розгойдуються під час ходьби й вони усміхнені. Незважаючи на те що вдягнені вони були не краще, ніж московські жінки, нам здалося, що вони вміють краще носити одяг».

Загалом київська атмосфера, попри розруху, була комфортнішою за московську. Письменникові подобаються парки, що спускаються до Дніпра, театральні майданчики, прогулянкові катери, танці, нічні клуби, вуличні оркестри, піщані пляжі, де засмагають кияни в різнокольорових купальниках… Але головне, що помітив Стейнбек, «люди тут демонструють неймовірне терпіння у спілкуванні один з одним».

 

Роберт Капа. Жінки та діти слухають концерт у парку, Київ, 1947
Роберт Капа. Жінки та діти слухають концерт у парку, Київ, 1947 / icp.org

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

ПРОСТІ РАДОЩІ «ПОТЬОМКІНСЬКИХ СІЛ»

 

Стейнбека не цікавила переможна радянська статистика. Живе життя набагато цікавіше за ідеологічну мертвеччину. Тому Стейнбек і фотограф Роберт Капа, який супроводжував його, вирішили довіряти лише своїм очам. Але саме цього радянське керівництво дозволити й не могло.

В Україні лютував штучно організований масовий голод. У 1946 році в українців насильно забрали 2,5 млн тонн зернових. І вже до березня 47-го їх стало на 1 млн менше. Лікарні були переповнені людьми з діагнозом «дистрофія», спостерігалися випадки канібалізму.

Автору «Грон гніву» дозволили поїздку, щоб він написав правду про СРСР. Але правду йому показувати ніхто не збирався. У «прогресивному» письменнику режим відчував якийсь підступ. Одна з доповідних КДБ свідчила: «Філософія його героїв — брати життя таким, яким воно є, і максимально отримувати з нього прості радощі… У книгах Стейнбека є певна хворобливість, тяжіння до патології».

Радянська влада зробила все, аби з вікон київського «Інтуриста» Стейнбек бачив лише схвалену згори версію реальності. Хлібосольство українців вирізнялося раблезіанським розмахом, а майбутній нобелівський лауреат полюбляв «прості радощі» — добре випити й закусити.

В «Інтуристі» його раціон складали чорна ікра та горілка, українські ковбаси, біфштекси з українськими травами, грузинські вина, дрібна маринована й велика смажена риба. Опікала Стейнбека письменницька сім’я — Олександр Корнійчук і Ванда Василевська, які мали аж 8 Сталінських премій на двох.

У збожеволілій від голоду Україні вони годували Стейнбека мов на забій: баклажанна ікра, дніпровська риба в томатному соусі, фаршировані яйця, старка з тонким смаком, міцний бульйон, смажені курчата, пиріг і кава з лікером під дорогі кубинські сигари.

 

Роберт Капа. Дівчинка сидить на дерев'яному паркані в колгоспі, Україна
Роберт Капа. Дівчинка сидить на дерев’яному паркані в колгоспі, Україна / icp.org

 

БОРЩ ІЗ ШАМПАНСЬКИМ

 

Спілкування з гостем Корнійчук будував за таким сценарієм: «Кажу вам як віцепрезидент Всесвітньої ради миру… як секретар Спілки письменників… як голова Верховної ради України… як член комітету зі Сталінських премій…»

Зрештою Стейнбек не витримав і попросив перекладачку: «Запитайте, будь ласка, в Корнійчука як у віцепрезидента Всесвітньої ради миру тощо — як пройти до вбиральні?!» Незважаючи на кількість випитого, Стейнбек і Капа недовірливо ставилися до розповідей радянських товаришів по чарці.

Ідея їхньої поїздки від самого початку була сумнівною, тому її заздалегідь погодили з ЦРУ. Знали про це радянські спецслужби чи ні, але з їхнього погляду навіть невинний інтерес Стейнбека до українських продуктів виглядав підозріло. Тож знайомство зі «справжнім» народним життям не містило навіть натяку на жахи Голодомору.

Письменник побував у двох колгоспах. Обидва носили ім’я Тараса Шевченка, і, щоб не заплутатися, Стейнбек називав їх «Шевченко-1» та «Шевченко-2». Поселили письменника у «пересічній» українській родині. Сусіди одразу ж нанесли домашніх продуктів, серед яких несподівано виявилося шампанське.

«Український борщ до того ситний, що ним одним можна було наїстися, — писав Стейнбек. — Яєчня з шинкою, свіжі помідори й огірки, порізана цибуля й гарячі пласкі житні коржі з медом, фрукти, ковбаси — все це поставили на стіл одразу. Господар налив у склянки горілку з перцем».

Стейнбек випив за здоров’я сім’ї та процвітання колгоспу, у відповідному тості йому запропонували випити за Рузвельта.

 

Роберт Капа. Сім'ї колгоспників за трапезою у власному будинку, 1947
Роберт Капа. Сім’я колгоспників за трапезою у власному будинку, 1947 / icp.org

 

ЗНАЙОМСТВО ЗІ СПРАВЖНЬОЮ УКРАЇНОЮ

 

Наступного разу восени 1963 року Стейнбека приймав у Києві письменник Олесь Гончар. Аби завадити американцеві завербувати українського колегу, за ними стежила ціла зграя «соцреалістів у цивільному». Однак щось невловимо змінилося… На заміну крижаному подиху сталінської епохи прийшла відлига.

Цього разу замість чорної ікри та «потьомкінських сіл» Стейнбека пригощали духовною їжею — Ярославом Мудрим, фресками Софії Київської та виставою за повістю Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала». Не розуміючи української, Стейнбек був настільки вражений постановкою, що пізніше придбав повість у книгарні.

У музеї Шевченка, стоячи перед посмертною маскою поета й слухаючи «Заповіт», Стейнбек плакав, ніби дитина.

«Той, хто шукає плоди діяльності людської, які житимуть вічно, може знайти їх у Шевченка», — говорив він. Крізь радянські «потьомкінські села» Стейнбек зумів розгледіти в українцях головне: «Люди, з якими ми зустрілися, були дуже гостинними, добрими й великодушними і дуже нам сподобалися. Це були розумні, енергійні, веселі люди з почуттям гумору. На місці руїн вони із завзятістю зводили нові будинки, нові заводи, будували нову техніку й нове життя. І невпинно повторювали: ‟Приїздіть до нас через кілька років, і ви побачите, чого ми досягнемо”».

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: