Дмитрий Панфилов
Психолог, психотерапевт, консультант із залежностей
Science
6 хв. на читання

КОЛЕСА САНСАРИ: як травми впливають на наше життя

Владислав Шерешевский. Война, 2022
Поділитись матеріалом
Владислав Шерешевський. Війна, 2022 / instagram.com

 

У нинішній, воєнний час, на жаль, надто багатьом людям доводиться і тілом, і душею не лише концептуально, а й на власному досвіді стикатися з поняттям «травма і ПТСР» (посттравматичний стресовий розлад).

У травматерапії розрізняють травму з маленької літери «т» (small-t trauma) та з великої «T» (large-T trauma). Маленька «т» належить до дитячих травм, пов’язаних зі стосунками в сім’ї, школі, з друзями. До прикладу — шкільний булінг, ігнорування потреб дитини батьками, відторгнення друзів. Таких травм може бути багато, і вони бувають різного ступеня важкості.

Велика «T» пов’язана з ПТСР. Це зазвичай щось дуже потужне, але те, що відбулося одноразово: війна, в якій ми можемо бути як учасником, жертвою, так і свідком, аварії, техногенні катастрофи тощо. Тоді як маленька «т» може повторюватися безліч разів та бути розтягнутою у часі, за, можливо, меншої інтенсивності.

І т-, і T-травми загрожують руйнівними наслідками і для нашої психіки, і для якості життя. Єдине, що важливо з’ясувати, — не всяка травматична подія призводить до травми. Все ж таки у нас різні особи, вразливі точки та ресурси (у тому числі генетичні) та різні способи справлятися. Своєчасне та професійне втручання здатне як суттєво знизити ризик травми, так і зупинити її розвиток чи «вилікувати».

На жаль, катастрофи, війни та аварії трапляються, і ми вкрай рідко здатні їм запобігти (хоча саме внаслідок травми одним із симптомів є думка: «Я міг цього не допустити»). Те саме стосується травм дитинства, адже, бувши дітьми, ми не обирали родину та оточення.

А ось із наслідками травми нам доводиться мати справу, вони стають нашою екзистенційною дійсністю. Отже, від стратегії подолання та надання сенсу травмі залежить багато чого, як для нас, так і для людей, що нас оточують. Маємо приклади на макро- та мікрорівні.

 

Владислав Шерешевский. Фашист пролетел, 2022
Владислав Шерешевський. Фашист пролетів, 2022 / facebook.com

 

На макрорівні прикладом такої травми може стати Німеччина після Першої світової війни. Переможена, ображена, обкладена репараціям, вона була легко схильною до обману націонал-соціалістів на чолі з Гітлером, які знайшли ворогів зовні, та образа, ненависть, злість, посилені відчуттям праведного гніву, вилилися у фашизм. Іншим прикладом на макрорівні та іншим типом реакції є відповідь радянських людей на тоталітарний режим.

Травма через концтабори, найжорстокішу цензуру, гіперконтроль держави над усіма і всім, абсурдні війни (Афганістан), тотальну пропаганду та брехню для багатьох залишилася ніби непоміченою, багатьма вона була нормалізована на кшталт: «Нормально ж жили», «Мене особисто ніхто до концтабору не садив, це стосувалося зрадників», «Зате порядок був» тощо.

У дитинстві, коли нам завдають травми — насильством, відкиданням, газлайтингом та ін. — ми маємо вибір реакції, і зазвичай він несвідомий або, скажімо, не цілком свідомий. Тут я розгляну чотири можливі реакції, які ведуть до поширення травми.

Наприклад, у разі батьківського насильства реакція, навіть якщо вона настала через багато років після травматичної події, може виявлятися так: «Зі мною вчинили погано, так не можна чинити зі Мною». Це звучить не так уже й погано, адже є й усвідомлення шкоди, і плацдарм для побудови кордонів. Однак тут криється помилка, і досить вагома, але про неї трохи згодом.

#1 Отже, будь-яка влада над нами рано чи пізно закінчується: як батьківська, так і влада однолітків, коханих, ідей, почуттів та навіть держав із релігіями. Одного разу світ перевертається, і вже ми отримуємо владу над кимось чи чимось (навіть якщо це котик чи собачка, а то й наша власна дитина).

А оскільки насильство було інтроєцьовано раніше, бо воно було частиною влади (нехай суб’єктивно поганої, але сильної), то при отриманні влади над об’єктом/тами, які асоціюються з минулими кривдниками, застосовується те ж насильство, котре ще й суб’єктивно відчувається як виправдане. Людина думає: «Я маю право, бо зі мною чинили несправедливо». Причому ця думка може не усвідомлюватися.

Колесо Сансари замикається, починаючи новий виток травми. Насильство породило насильство та відчуття несправедливості у його жертв. Повернемося до фрази «Зі Мною так не можна». У кращому разі вона залишилася на егоїстичному рівні та поширюється на інших. У результаті маємо: «Зі Мною так не можна, проте з іншими можна».

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

#2 Тепер розглянемо другий тип реакції. У дитинстві сталося насильство, наприклад, мої сексуальні кордони порушувалися, зі мною з раннього дитинства говорили про секс або займалися ним при мені, або торкалися ерогенних зон, коли я вже увійшов у пубертатний період тощо.

В результаті я приймаю таке ставлення як норму — зі мною так можна, це нормально. Я займаю підлеглу позицію щодо влади з більшою силою, тобто позицію жертви.

Виростаючи, я допускаю порушення власних кордонів, знову і знову потрапляючи в ситуації, де у кращому разі мене ляскають по сідницях, торкаються інтимних зон без моєї згоди, а в гіршому — я залишаюся в родині, де до мене застосовують насильство, це бачать мої діти (і, на жаль, можливо, також нормалізують насильство). Вірогідно, я пропоную якісь «втішні» відмовки на кшталт «Він/вона перебіситься», «Мабуть, доля в мене така», «Зате заробляє багато», «Я сам/сама винен/а» тощо.

Перші два типи реакції були щодо жертв насильства. За першої — жертва перетворювалася на ґвалтівника, за другої — залишалася жертвою вже за власним вибором, а не через обставини.

#3 Третя реакція пов’язана із позицією спостерігача. В одній із серій гучного «Чорного Дзеркала» було показано суспільство, яке захоплено знімає будь-які події, що мають насильницький, кримінальний характер, на телефон, не втручаючись, заради контенту. Так само, як у фільмі Балабанова «Вантаж 200» ми бачимо байдужість людей, коли поряд відбуваються жахливі речі, наприклад, маніяк катує у хрущовці молоду дівчину, вона стогне, кричить, а сусідів наче немає в будинку.

Як реакція жителів нацистської Німеччини на концтабори — начебто чутки ходять, люди пропадають, мешканці довколишніх місць скаржаться на страшний сморід (від крематоріїв), а надто багато хто просто живе поряд. Кожен із нас хоча б раз у житті проходив повз чуже горе, в страху перед відповідальністю, проблемами, витратами. Напевно, лякаючись і радіючи одночасно, що це не зі мною. Поки що.

Як дитина, що бачить, як батько б’є матір, а міг би й її бити (страх перед насильством на психологічному рівні сприймається так само, як і сам акт насильства). «Нехай буде будь-що, головне не зі мною», — таким може бути внутрішнє переконання дитини. Коли ж така реакція стає суспільною нормою, насильство просто невтомно множиться.

 

Владислав Шерешевский. Peace keeping UN, 2023
Владислав Шерешевський. Peace keeping UN, 2023 / facebook.com

 

#4 Четвертим типом реакції, що поширює травму, є «рятівництво» — невдалі спроби врятувати когось від когось. Так СРСР і США звільняли Корею від японської окупації та дозвільнялися до поділу на дві держави, що зберігається досі.

На рівні сім’ї це відбувається, коли дитина, котра постраждала від насильства, ухвалює рішення, що це було несправедливо, і в майбутньому проєктує себе як жертва насильства на інших. Відповідно, починає рятувати інших, не як лікар, солдат або волонтер (що є більш соціально прийнятним), а як ґвалтівник, котрий включається на захист слабких.

Причому включаючись із відчуттям «гідної справи», відновлення справедливості, забуваючи при цьому, що захист одного не обов’язково означає напад на іншого. Скажімо, країни Заходу допомагають Україні зброєю, гуманітаркою, фінансами, але самі не йдуть війною на Росію (нехай нам часом хотілося б і такого варіанту розвитку подій), не перетворюючись на агресора.

Рятівництво такого типу ніби каже: можна застосувати насильство та інші «необхідні» заходи, якщо твоя мета є вірною та шляхетною у своїй справедливості. Насправді часто за «благою» метою ховається бажання виявити («злити») накопичений гнів за отримані раніше травми під належним приводом. І це зчитується на психологічному рівні — дитина вчиться «методів» як завдати шкоди іншому, при цьому на вигляд залишаючись гарненькою.

Ми розглянули 4 типи реакції у травмі, як на макро-, так і на мікрорівні, що тільки передають травму, немов естафетну паличку, далі й далі, поки вся енергія не вичерпається або хтось не скаже «стоп» і не запропонує інший тип реакції. Для Стародавньої Юдеї це був Ісус Христос, який запропонував поневолювачам-римлянам замість помсти любов, милосердя, прощення, рівність перед Богом, по суті, терапію травмованої душі.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: