Якось один колега зі
«Що? Де? Коли?» сказав мені:
«Цікаве питання я чув — хто був першим російським підданим, який отримав Нобелівську премію? Виявляється, Генрік Сенкевич — Польща тоді входила до складу Російської імперії. Навряд чи хтось здогадається…»
Я одразу знайшов у питанні неточність — Сенкевич отримав «Нобеля» у 1905 році, а Іван Павлов — роком раніше. Трохи пізніше я зрозумів, що і Марія Склодовська-Кюрі, яка стала нобеліаткою в 1903 році, теж народилася у Варшаві і була російською підданою, хоча отримала премію вже громадянкою Франції.
А хто ж був першим нобеліатом України? Насправді поки їх немає — молода країна, і вистачає інших проблем. Але щодо нобеліата, який народився на українській землі і провів на ній більшу частину свого життя, — такий згадується одразу. Та й у попередньому списку він опинився б одразу за Сенкевичем, бо отримав премію 1908 року. Ілля Мечников — ось хто перший наш земляк, який удостоївся такої високої честі.
Він народився у батьківському маєтку під Харковом, у дуже цікавій родині. Його батько, гвардійський офіцер у відставці, походив зі старовинного молдавського боярського роду. Його пращуром був Микола Спафарій, російський дипломат. Поліглот, голова посольства в Китаї та супутник Петра I в Азовському поході. По-молдавськи його прізвище читається Спетару, тобто мечник, і його онук, який остаточно перебрався до Росії, прийняв прізвище Мечников.
Не менш цікавим є походження його матері — Емілії Невахович. Вона була дочкою Лева Неваховича, найбагатшого у Польщі банкіра, публіциста та просвітителя, основоположника так званої російсько-єврейської літератури, що розповідає про єврейську проблематику, але російською мовою — як, наприклад, Ісаак Бабель. Сама Емілія в ранній молодості була знайома з Пушкіним, який ласкаво називав її Милочкою, зазвичай додаючи: «Вам так личить ваше ім’я, мадемуазель».
Ілля Мечников був останньою дитиною. Старші його брати теж виявились помітними постатями. Лев став спочатку географом, потім анархістом, потім діячем італійського Рісорджіменто (рух, що призвів до утворення єдиної Італії, якої не було щонайменше півтора тисячоліття). А Іван Ілліч, прокурор Тульського окружного суду, рано помер від тяжкої хвороби, про яку встиг не раз поговорити зі своїм добрим знайомим Левом Толстим. Так,так, «Смерть Івана Ілліча» — Толстой навіть ім’я й по батькові зберіг.
Молодша дитина цієї сім’ї, Ілля, був рухливий і жвавий, його домашнє прізвисько було Ртуть. А товариші з гімназії прозвали його Жрець, оскільки його розмови, особливо про науку, яку він і в дитинстві шанував, як найбільше благо, нагадували проповіді.
Зрозуміло, що вчився він навіть не просто добре, а блискуче — у гімназії золота медаль, в університеті — закінчення курсу за два роки замість чотирьох. Потім він вирушає до Європи, щоби займатися тією наукою, яка тоді його особливо цікавила, — ембріологією. Тодішня наукова спільнота швидко помітила та високо оцінила його роботи.
Але спочатку він жив там на мідні гроші, буквально недоїдаючи — батько програв у карти більшу частину свого статку і не міг йому якось істотно допомагати. На щастя, його праці помітив сам Микола Пирогов і виклопотав йому стипендію.
В Італії він познайомився зі знаменитим біологом Олександром Ковалевським і разом з ним провів блискучу роботу з ембріології, яка заклала основу так званої філогенетичної теорії зародкових листків і принесла їм премію Бера.
Незабаром після цього Мечников приїхав до Петербурга, захистив у тамтешньому університеті докторську дисертацію у 22 роки і став доцентом. Настав час влаштовувати особисте життя. Він залицявся до дочки відомого хіміка Бекетова, начебто успішно, але коли він захворів, дівчина не дуже охоче відвідувала хворого і поступово вони віддалилися один від одного.
Натомість її далека родичка, Людмила Федорович, годинами просиджувала біля його ліжка, читала йому вголос, бо від безперервного глядіння в мікроскоп він на деякий час майже осліп. Результат виявився очікуваним — хлопець змінив предмет своїх почуттів.
Але перед весіллям Людмила серйозно захворіла. Спочатку думали, що це важка застуда, проте виявилося, що все набагато гірше — туберкульоз, хвороба на той час практично невиліковна і часто смертельна. Під час весілля наречену несли до вівтаря на стільці — вона не могла йти.
Усі чотири роки їхнього шлюбу Мечников майже безперервно возив дружину на кліматичні курорти — Німеччина, Швейцарія, Італія… Нічого не допомагало — лише морфій, та й то ненадовго. Вона померла на острові Мадейра, і він з горя прийняв величезну дозу морфію, щоби піти за нею.
Добре, що дуже багато — його знудило, і він залишився живим. Пристрасть до морфію, що виникла в нього, він ліквідував так само — допустив страшне передозування, дивом залишився живий, і після цього викинув морфій і ніколи більше до нього не вдавався. Навряд чи таке допомогло б усім. Але на нього це подіяло.
Професором у Петербурзі Мечникова не затвердили, і він перебрався до Одеси, до Новоросійського університету, який тепер носить його ім’я. Там він не лише викладав, а ще й підробляв, даючи приватні уроки. Одна з його учениць, Ольга Білокопитова, довчилася у нього до того, що в 17 років вийшла за нього заміж, навряд чи встигши закінчити гімназію і вперше в житті одягнувши на власне весілля довгу сукню.
Десь я побачив історію про те, що після шлюбної ночі вона встала раніше, аби добре вивчити уроки і тим порадувати коханого чоловіка. Сумніваюсь — навряд чи про це розповідатимуть — але теоретично таке можливо. У всякому разі, цей шлюб тривав усе життя Іллі Ілліча і, зважаючи на все, був вдалим. Ось тільки дітей у них не було — Мечников, за її словами, «вважав злочинним для свідомої людини приводити у світ інші життя». Добре, що він не міг розповісти про це своїм батькам…
Як відомо, вдруге історія повторюється як фарс. І друга дружина Іллі Ілліча захворіла на вкрай небезпечну і в ті часи часто смертельну хворобу — на тиф. Мечников так страждав, що вирішив ввести у свій організм культуру бактерій тифу, щоби розділити її долю.
На щастя, все сталося інакше — обидва одужали. Більше того, у повній згоді з теорією Вагнера-Яурегга, висловленою трохи пізніше, підвищена температура мала на психічні відхилення Мечникова цілющу дію — він став оптимістичний, бадьорий і, принаймні, ніяких ексцесів у його біографії більше не було.
Деякі джерела співвідносять його самозараження не з хворобою дружини, а з посиленням реакції в університеті після вбивства Олександра ІІ. Від цього досить сильно тхне радянською пропагандою, та й доказів немає. Але що правда, то правда — з університету Мечников вважав за краще піти. І на біостанції в Мессіні він зробив перший крок до свого найбільшого відкриття — побачив, як будь-яке стороннє включення в організмі личинки морської зірки обліплюють якісь клітини і замикають у капсулу, припиняючи його зв’язки з організмом.
Він назвав ці клітини фагоцитами — «клітами, що поїдають», зробив висновок, що саме так організм і бореться з усім небажаним, що в нього потрапляє, і припустив, що цю ж роль у людському організмі виконують білі кров’яні тільця — лейкоцити. Так виникла фагоцитарна теорія імунітету.
Незабаром її підхопив молодий італійський соціаліст і почав поширювати її висновки на суспільство. Він назвав це «соціалістичним фагоцитозом» — здорові елементи суспільства знищують хворих. Якщо він і мав рацію, то хворим елементом виявився він сам — здорові елементи його спочатку розстріляли, а потім повісили догори ногами. Звали цього шанувальника ідей Мечникова Беніто Муссоліні, а сам Ілля Ілліч до такого розширення його ідей був геть непричетний.
Не всі прийняли ідеї Мечникова — дехто протиставляв фагоцитарному імунітету гуморальний. Вони казали, що організм просто виробляє певні речовини, які отруюють ворожі мікроорганізми та капсулюють сторонні включення. Лідером цієї теорії був відомий медик Пауль Ерліх. Скінчилася їхня суперечка тим, що у 1908 році їм обом присудили Нобелівську премію з медицини. Схоже, що обидва мали рацію — засоби організму для боротьби з тим, що йому шкодить, досить різноманітні…
Повернувшись до Одеси, Мечников уже не від університету, а особисто, приватно, будує другу у світі після паризької бактеріологічну станцію для боротьби з інфекційними хворобами. Там виробляється ціла низка вакцин, у тому числі і щойно відкрита вакцина від сказу. Результати її застосування феноменальні: зі ста тих, хто звернувся, гинуть від сказу лише сім, які прийшли надто пізно, — і це для хвороби зі стовідсотковою смертністю ще зовсім недавно!
Втім, саме успішна робота станції страшенно розлючувала певні кола. Нині їх називають «антиприщепниками» — вони дуже мало змінилися. Деякі з них повідомляють усім оточуючим, що їм достеменно відомо, ніби його досягнення великі та різноманітні — на станції не лікують, а прищеплюють людям сказ. І, звісно ж, чуму та холеру — правда, хоч не СНІД, тоді ще не знали, що це таке, а то б казали, буцімто його прищеплювали. Це те, що в поліцію заявляли, а що казали, краще й не повторювати — не повірите.
А для Мечникова вимагали всіляких покарань за те, що він лікує, не маючи диплома лікаря, — адже він закінчував університет із зоології, а не з медицини. У Білла Гейтса та Стіва Джобса теж університетських дипломів немає — то що ж, повикидаємо комп’ютери та мобільні телефони? Хоча в них і так не було ні того, ні іншого.
Біду довершила справжня провина станції. За відсутності Мечникова щось наплутали у виробництві вакцини від сибірки, і вакцинована череда поміщика Панкеєва взяла й повиздихала. Того, що почалося після цього, Мечников не витримав і вирішив залишити місто. Луї Пастер охоче взяв його до свого інституту, і все подальше його життя та наукові роботи протікали вже там.
Мечников не обмежився подальшим розвитком своєї теорії фагоцитозу — тематика його досліджень дуже різноманітна. Наприклад, він першим почав вивчати сифіліс, ставлячи досліди на людиноподібних мавпах, — виявилося, що вони також можуть на нього хворіти. Результатом його робіт стала ртутна мазь, придатна не лише для лікування, а й для профілактики.
Ви пам’ятаєте «Поєдинок» Купріна? «У нас сімдесят п’ять відсотків офіцерського складу хворі на сифіліс» — це звідти. Насправді трохи менше, 1904 року — 9,76%. 1907-го — 19,79%, але ж це сотні тисяч! Завдяки роботам не тільки Мечникова, а й його опонента за теорією імунітету — Ерліха, котрий відкрив сальварсан, ці жахливі цифри вдалося зменшити. Недаремно Нобелівську премію їм присудили разом — грамотна полеміка корисна для кожної зі сторін.
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Боровся він і з такими страшними інфекціями, як холера та чума. Автор протичумної вакцини професор Хавкін — його учень. Але головним його інтересом в останні роки життя стала, що не дивно, геронтологія. Основою його поглядів стало вчення про ортобіоз — повний і щасливий цикл життя, що закінчується спокійною природною смертю, яка вже перестає лякати людину.
Він дійшов висновку, що передчасна смерть (за його теорією — це будь-яка смерть, якої людина не бажає) викликається отруєнням організму ядами, які виділяють шкідливі мікроби. Це призвело до пошуку мікробів корисних, які ці яди нейтралізують. Він вважав таким мікробом відкриту болгарським студентом Стаменом Григоровим болгарську кисломолочну паличку.
З його легкої руки популярність кисломолочних продуктів у світі зросла багаторазово. Він сам пив простоквашу двічі на день до кінця життя. Крім того, він повністю відмовився від алкоголю, азартних ігор, всі плоди, які з’їдав, він ретельно мив, а споживання м’яса обмежив.
Через це Ілля Ілліч навіть потрапив у скандальну історію — преса ополчилася на фірму з виробництва лактобациліну, чистої культури болгарської палички, за допомогою якої кожен міг зробити собі вдома корисний йогурт. Мовляв, яка це чиста наука — суцільний бізнес! Ми зараз навіть погано зрозуміємо, що тут страшного? Хороша наука і мусить у результаті призводити до хорошого бізнесу. А тоді від нього відчепилися лише після втручання Еміля Ру, улюбленого учня Пастера, директора Пастерівського інституту та великого любителя йогурту.
1916 року, після кількох інфарктів поспіль, Ілля Мечников скінчив свій земний шлях. За його заповітом, його тіло зазнало медичних досліджень, і потім було кремоване, а урна з його прахом похована в Пастерівському інституті, в приміщенні його старої бібліотеки. Там же, ще 1986 року, з ініціативи Академії наук УРСР, йому було встановлено пам’ятник.
Пам’ятник Мечникову нещодавно було встановлено й у Харкові, на його батьківщині. У Росії його ім’ям названо три селища. На Місяці — кратер на зворотному боці. У різних містах — Києві, Одесі та багатьох інших — є вулиці його імені. Його ім’ям названо багато медичних закладів та Одеський університет, в якому він викладав. На його честь названий навіть популярний товар, що свого часу випускався за ГОСТ Р 53055-2009, — «мечниківська простокваша».
А ось ім’я Мечникова у станції метро київського метрополітену 1993 року відібрали — перейменували її на «Кловську». Не шукайте в енциклопедіях якогось пана Кловського з більшими, ніж у Мечникова, заслугами перед нашою державою — це просто історична назва місцевості, де знаходиться станція.
І заради неї відібрали у станції ім’я першого нобелівського лауреата, який народився на території нашої країни та провів там більшу частину життя? Ну-ну. Ось так ми, виявляється, науку поважаємо. Тому й справи у нас теж ідуть — приблизно так…
