КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Марія Заньковецька з Чернігівської області — зірка українського театру кінця XIX та початку ХХ століть

 

КОНСЕРВИ ТА МОЛОКО

 

Актор і письменник Веніамін Смєхов якось порівняв жанри мистецтва з різними продуктами. Архітектура, на його думку, — це консерви — не найважливіше для життя, але якщо вже закатали в банку, тобто поставили, можна буде споживати й через чималий час — як піраміду Хеопса.

А ось театр, як він вважає, — скоріше молоко — корисне, потрібне, необхідне для зростання, але користь буде лише від найсвіжішого — якщо хоч трохи перетримати, воно псується й пропадає. Єдине, що залишиться, — повірити у розповідь про те, яке воно було смачне тоді…

Це дуже схоже на правду. Ми можемо тільки вірити на слово тому, що римський мім Алітір міг влаштувати за знайомством Йосипу Флавію зустріч із самим імператором Нероном, що приймак Мольєра Мішель Барон захоплював грою навіть свого вимогливого вітчима, що Едмунд Кін підкоряв публіку двох континентів і надихнув Дюма та Горіна себе оспівати.

Сучасним акторам зберегти свої виступи може допомогти кіно, але і його можливості не безмежні — згадайте Віру Холодну! Зараз її гру ми оцінюємо в кращому разі поблажливо, а колись на її фільми натовпи ломилися і люди прямо в залі плакали…

Тим цікавіше для нас артисти та артистки, які заслужили на такі яскраві відгуки сучасників, що ми і зараз захоплюємося тими емоціями, які вони викликали у глядачів, і віримо прочитаним відгукам, оскільки вигадати таке було б неможливо.

 

ПОЧАТОК

 

Акторку такого рівня знає й українська сцена. Щоправда, навряд чи хтось зрозуміє, що це саме вона, якщо почує прізвище, яке вона носила від народження. Адже це знатний рід герба Корчак, відомий ще з XVII століття як неостаннє прізвище малоросійської шляхти.

Її дід Костянтин Георгійович був героєм наполеонівських воєн, поручиком Бутирського піхотного полку, а батько Костянтин Костянтинович — суддею. Добре знали сусіди й її матір Марію Василівну, відому травницю, вміння якої допомогли багатьом хворим людям.

Ця дівчинка народилася ще за кріпацтва, яке скасували, коли їй було всього сім років. Тож вона ще застала дивні чудасії цього вже незнайомого нам часу — зокрема кріпосний хор свого батька, який вважався найкращим чи не у всій Чернігівській губернії.

Зазвичай власники таких хорів доручали керувати ним кріпосному ж капельмейстеру, а самі лише насолоджувалися співом. Проте її батько, пристрасний музикант, що сам мав відмінний баритон, вважав за краще керувати своїм хором особисто — був не лише споживачем музики, а й творцем.

У цьому хорі з дитинства співала і маленька Марія, п’ята дитина в родині (чи сьома — мемуаристи в цьому розходяться). Її односельці згадували: «Голос цього… юного створіння, справжнього ангела, проникав у душу, викликав загальне захоплення і благоговіння».

 

ДО ЗАМІЖЖЯ

 

Дівчинці з пристойної, хоч і збіднілої сім’ї потрібно було дати хорошу освіту. Маленьку Марійку влаштували у десятирічному віці в приватний пансіон Осовської у Чернігові. Рівень викладання там був досить високим, програма досить складною.

Вона займалася із задоволенням і досить серйозно, але й тоді почала захоплюватися театром — спочатку, звісно, аматорським. Першою її роллю була роль дівчинки-сирітки з казки «Дочка Кощія». Доручив її Марії Леонід Глібов — поет, який створив українську байку так само, як Езоп — еллінську, Лафонтен — французьку, а Крилов — російську, керівник драмгуртка пансіону.

Після цього дебюту вона з незмінним успіхом виступала в аматорських спектаклях як у Ніжині, так і у Чернігові. Її сценічному успіху сприяв її чудовий співочий голос — виразне меццо-сопрано. Тоді багато які ролі включали вокальні номери.

Можливо, саме її сценічні успіхи звернули на неї увагу артилерійського офіцера Миколи Хлистова. Він почав залицятися до талановитої дівчини, при цьому обіцяючи, що не заважатиме її сценічним захопленням. Вона дала себе вмовити і в 17 років вийшла за нього заміж.

 

РОДИНА ЧИ ТВОРЧІСТЬ?

 

Неможливо вийти заміж за знайому людину, навіть якщо дівчина знає майбутнього чоловіка суттєво довше, ніж Марія знала Миколу Хлистова. На ранок після весілля вона виявляє, що заміжня зовсім за іншою людиною, не тим, за кого виходила.

Безперечно, він може бути не гіршим або навіть кращим — але іншим! Все, що говорилося до весілля про те, ніби шлюб не завадить її захопленню сценою, одразу кудись поділося. Тепер чоловік наполегливо нагадує їй, що головне її призначення — бути дружиною та матір’ю.

Якщо і вдається їй зіграти щось на сцені, то хіба що в аматорських виставах. І саме після однієї з таких вистав вона запросила колег, акторів-аматорів, до себе в гості, і там, наче між іншим, ввернула, що хотіла б навчатися драматичного мистецтва, але чоловік проти…

Усі негайно почали просити чоловіка піти назустріч дружині, і той погодився. Але з однією умовою — щоби вона виступала не на російській, а на українській сцені, якщо це, звісно, дозволять (тоді забороняли). Він навіть дав у цьому розписку з печаткою — мовляв, тоді добре…

Надто активно просив про це товариш по службі чоловіка, герой російсько-турецької війни, поручик Тобілевич. Якщо хтось не з ходу згадав це прізвище — нагадаю інші: драматург Карпенко-Карий, актори Садовський та Саксаганський, сопрано Садовська-Барілотті… Так от, врахуйте: це псевдоніми, насправді всі ці корифеї української сцени — Тобілевичі, три брати та сестра.

 

ЗМІНА УЧАСТІ

 

Якщо ви гадаєте, що Микола Тобілевич, він же Садовський, так палко клопотав за Марію лише з турботи про долі українського театру — ви помиляєтесь. Особистий інтерес у цього красеня, улюбленця багатьох жінок, безперечно, був уже тоді. Але найважливіший результат…

Незабаром її чоловіка перевели до Свеаборга, і Марія отримала можливість брати уроки вокалу в Гельсінкі у професора Гржимали. На жаль, стати зіркою опери їй не судилося — вона перенесла дифтерит, тембр її голосу погіршився, і для оперної сцени вже не підходив.

А тим часом український театр у Російській імперії раптом дозволили (щоправда, з чималими обмеженнями — без перекладів з інших мов, без п’єс про інтелігенцію та історію України — пізніше, 1897 року, Марія засудить ці обмеження у доповіді на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів в Москві). Але принципово український театр виявився можливим.

Марія отримала листа від Садовського з пропозицією увійти до трупи українського театру під керівництвом таких корифеїв, як Кропивницький та Старицький (напевно, ще й про щось особисте…). Вона погодилася негайно — це означало повну зміну долі, включаючи розлучення.

 

ІНШЕ ЖИТТЯ

 

Родина Марії сприйняла ці новини як трагедію. Рідні нічого не могли вдіяти з її бажанням стати актрисою, але зажадали, щоб вона не сміла виступати під їхнім родовим прізвищем Адасовських — ось і назвав її, раніше якось нагоди не було. Вона змушена була підкоритися і за назвою рідного села Заньки взяла псевдонім Заньковецька. А батько її просто прокляв…

Церковне розлучення із чоловіком вона отримала лише через п’ять років після сценічного дебюту, але на вкрай тяжких умовах. Марія була змушена взяти всю провину за розлучення на себе і, за тодішніми церковними законами, втратила право на новий шлюб. Так і жила із Садовським невінчаною.

Дітей у неї бути не могло — Хлистов встиг через сімейну сварку брутально штовхнути її вагітну, вона впала і втратила не лише дитину, а й можливість мати дітей. Її шлюб із Садовським скріплювала лише взаємна любов і вірність. А з вірністю у Садовського були проблеми…

Проте в 1882 році вона блискуче дебютувала в Єлисаветграді, у виставі Котляревського «Наталка Полтавка», і Кропивницький, який прийшов у захват від її гри, подарував їй свій перстень зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».

 

БЕЗСУМНІВНИЙ УСПІХ

 

Почалося типово акторське гастрольне життя, в ході якого Заньковецька швидко набула статусу зірки першої величини. До речі, саме в газеті моєї рідної Одеси після її гастролей вперше було надано друкарську характеристику її акторському таланту: «Пані Заньковецька є першорядною зіркою, першою українською актрисою без жодних недоліків».

Між іншим, саме в Одесі, 1893 року, в останній рік життя Чайковського, вона встигла зустрітися з ним. Після перегляду «Пікової дами», коли він сам диригував, українські актори піднесли йому вінок із написом: «Смертні — безсмертному». Трохи пізніше Чайковський, подивившись Заньковецьку в театрі, вручив їй у відповідь вінок із написом: «Безсмертній — від смертного».

Цікавість до її виступів виходила за межі суто глядацької. Знамениті медики Скліфосовський та Богомолець водили студентів на її виступи як на «психологічний практикум». А фотохудожник Федецький попросив її позувати для ілюстрацій до книги Дарвіна «Прояв емоцій у людей та тварин» — для показу різних станів душі.

Як тільки нею не захоплювалися! Скажімо, одеські шанувальники винайшли оригінальний спосіб віддячити артистці за її чудову гру. Вони писали їй вірші, друкували їх у вигляді листівок і після вистави під бурхливі оплески та вітальні крики розкидали їх по залі.

 

 

ВВІЧЛИВА ВІДМОВА

 

Гастролі 1886–1888 років принесли і трупі, й особисто Заньковецькій славу, яку часом називають світовою. На гастролях у Петербурзі 1886 року лише «Наймичку» ставили при повних залах 22 рази поспіль. У результаті трупою зацікавився сам Олександр III.

Її подруга згадувала, що вистава пройшла з великим успіхом і артистів запросили до царської ложі. Але сама форма запрошення, з попередженням, що артисти повинні лише відповідати на запитання, вимога негайно з’явитися в гримі та в костюмах — все це так неприємно на неї вплинуло, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне питання.

За неї відповідав Садовський, і пізніше, описуючи у своїх спогадах цю сцену, він приписав мовчання Марії Костянтинівни надмірному збентеженню. А насправді вона просто відчула себе приниженою і обуреною від такої царської «ласки».

Згодом Марії передали особисто від Олександра III пропозицію піти працювати в імператорський театр, причому їй пропонувалася величезна на той час оплата її праці — 4000 рублів на рік. Відмовляти цареві було не прийнято, і вона вчинила, як під час аудієнції, відмовчалася…

А коли пізніше відомий драматург та журналіст Суворін у присутності публіки запропонував їй перейти до російського театру, вона відповіла йому: «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я надто люблю її, мою Україну, її театр, щоб ухвалити вашу пропозицію».

 

ТЕАТРАЛЬНЕ ЖИТТЯ

Вона продовжувала свою роботу в театрі, щоразу готуючись до вистав все ретельніше, максимально всебічно. Костюми їй шилися за її власними ескізами і повністю відповідали певній ролі, не несучи в собі нічого штучного. Наприклад, деталі до костюму циганки Ази — срібні монети, сережки, браслети — актриса вишукувала у циган.

Коли Марія у виставі Кропивницького «Глитай, або ж павук» грала Олену, яка по ходу дії божеволіє, вона радилася з психологом Ковалевським і навіть їздила з ним до лікарні для душевнохворих, щоби бачити, як божевільні рухаються, говорять, поводяться.

Не щадив її й складний час. 17 жовтня 1905 року, коли Росія отримала конституцію, вона була у рідному Ніжині, де вже наступного дня почалися погроми — спочатку євреїв, а потім інтелігенції. Проте актриса сміливо вийшла назустріч погромникам, і вони не наважилися її торкнутися.

Ще сильніше її вразили постійні зради її невінчаного чоловіка — дізнавшись про них, вона навіть намагалася викинутися з вікна. Марія більше не могла грати в одній трупі з ним — вистачало інших пропозицій, але в особистому житті ця чудова жінка залишилася назавжди самотньою.

 

НАЙТЯЖЧІ ЧАСИ

 

Вона виступала у багатьох трупах як зірка, що гастролює. Після Лютневої революції її трупа розпочала гастролі Україною, даючи спектаклі за найнижчими цінами, щоб на них могли потрапити всі охочі. У маршруті були Кременчук, Черкаси, Полтава, Ромни та інші міста.

Прямо під час гастролей їй довелося перервати турне — у Ніжині вмирала її мати. У день похорону актриса сама застудилася і важко захворіла на крупозне запалення легенів. З того часу здоров’я вже так і не відновилося повністю, у неї почав розвиватися туберкульоз.

Після революції вона очолювала Народний театр, створений у Ніжині, а потім разом із Саксаганським творила Народний театр у Києві (зараз це Національний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові). Були й інші проєкти.

Акторка користувалася загальною повагою. У червні 1918 року гетьман Скоропадський затвердив ухвалене Радою Міністрів положення про призначення їй довічної державної пенсії. Що цікаво, із шаною та повагою до неї ставилася і радянська влада, яка змінила гетьмана.

1922 року вона востаннє виступила на сцені, на урочистому вечорі, присвяченому 40-річчю її творчої діяльності. Першою в Україні їй надали звання народної артистки УРСР. Її вітали не лише офіційні особи та колеги, а й її земляки-ніжинці.

Вони сказали у своєму привітанні: «Нелегко вам було отримувати дозвіл царської влади показати справжнє українське мистецтво у Петербурзі. І тоді передова критика, і корифеї критики та літератури схилили голови перед вашим генієм і визнали у пресі, що ваш талант сяє яскравіше, ніж талант всесвітньо відомої Сари Бернар». Не сперечатимемося…

 

ЗАКЛЮЧНИЙ АКТ

 

Останні 16 років життя вона провела у Києві, у будинку своєї племінниці Наталії, дружини антрепренера Федора Воліка, якого вважала своїм другом. Її квартира у Києві стала своєрідним творчим клубом, де часто збиралися друзі, колеги, учні та знайомі.

Як і протягом всього життя, до неї тяглися молоді актори та актриси. Вона допомагала їм, чим могла, із задоволенням годувала, для чого власноруч варила чудовий борщ, одягала і іноді навіть збирала посаг. Її старість, дякувати Богу, була більш-менш спокійною.

Садовського, який повернувся з імміграції, вона не прийняла, відмовилася спілкуватися — довго не могла забути зраду. Тільки коли в 1933 році він помер, вона попросила, щоби похоронна процесія пройшла повз її будинок, підійшла до вікна, щоб йому все пробачити, і передала ладанку на його труну.

Через рік, 1934-го, вона теж покинула цей світ у поважному віці 80 років. Її поховали у Києві на Байковому цвинтарі — як і Садовського, але не поряд із ним. А потім час минав, але її слава не згасала. Залишається щось і після акторів — їх дотик до людських душ…

 

ТЕ, ЩО ПОТІМ…

 

Пам’ять про неї зберігається ретельно та з повагою. Навіть просто перерахувати міста, де є вулиця Заньковецької, для розуміння цього достатньо — Дніпро, Київ, Ковель, Коломия, Львів, Кропивницький, Ніжин, Луцьк, Одеса, Ужгород, Чернівці, Чернігів, Умань. У Полтаві існує провулок Заньковецької.

Її ім’я має не лише Національний український музично-драматичний театр у Львові, а й Ніжинський коледж культури та мистецтв. Їй присвячена ювілейна марка, пам’ятна монета Нацбанку, пам’ятники їй стоять у Києві, Ніжині та в селі Заньки. І це, безперечно, триватиме.

У Кропивницькому діє пластовий дівочий курінь імені Заньковецької. 2021 року вона стала однією з 36 українок, обличчя та силует яких стали прообразом української серії ляльок Барбі. Втім, чи варто перераховувати усі вшанування? Згодом їх буде ще більше…

Головне в цьому не та сама «яскрава латка на старому лахмітті співака», а те, що талант такого масштабу, як йому і належить, рано чи пізно набуває свого заслуженого визнання і гідної пам’яті. Навіть талант актриси, увічнений за відсутності відео лише мемуарами…

 

Всі ілюстрації з відкритих джерел