Борис Бурда
Журналіст, письменник, бард. Володар «Діамантової сови» інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?»
Liberal ArtsNomina
10 хв. на читання

КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Микола Бердяєв — київський філософ, 7 разів номінований на Нобелівську премію з літератури

КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Микола Бердяєв — київський філософ, 7 разів номінований на Нобелівську премію з літератури
Поділитись матеріалом
 
Чи багато ви нарахуєте людей, що сім разів висувалися на Нобелівську премію, та ще й поспіль? Таких, безперечно, небагато. А хто з таких людей, зрештою, жодного разу цієї премії не отримав? Таких, мабуть, ще менше. А що така людина народилася під Києвом і навчалася у Київському університеті — взагалі, боюся, ніхто в це не повірить. А це, до речі, правда.
 
Микола Олександрович Бердяєв, повний тезко останнього російського монарха, народився в маєтку свого батька Обухово, під Києвом. Він був нащадком старої дворянської сім’ї, сином кавалергарда й онуком генерала, а його мати була онукою польського графа Потоцького і французького графа Шуазель-Гуфье — обидва роди у країнах досить помітні, дали їм гетьманів, міністрів і маршалів.

Батьки обрали для дитини військову кар’єру та віддали її до кадетського корпусу. Його казармовий уклад виявився для замкнутого та емоційно незрілого хлопця, виховання якого вдома повністю виключало насильство, просто нестерпним. Навчався він там просто з огидою, примудрившись отримати річний бал «одиниця» (це за дванадцятибальною системою!) з… Закону Божого — для релігійного філософа це круто!

Батьки від розпачу найняли репетитора, і той спочатку навіть намагався відмовитися від цієї роботи, вважаючи, що дитина цілковито нездатна до навчання. При чому на те, аби самостійно проштудувати гегелівську «Філософію духу», читати та розуміти Вольтера та Шопенгауера, освоїти «Логіку» Мілля та «Критику чистого розуму» Канта його здібностей цілком вистачало. Просто його намагалися навчати не того й не там.

Миколі дозволили залишити ненависний кадетський корпус та підготуватися екстерном до іспитів в університет. Готувався він не один рік, здав із другої спроби із середнім балом 3,5 (це вже за п’ятибальною системою), від перевтоми заробив нервовий тик, що залишився на все життя (щоби приховувати це, він почав курити — з сигарою в кутку рота тик був не так помітний), проте до Київського університету Святого Володимира він таки вступив.
 
Все ж вищої освіти, як і середньої, він не довів до кінця — був виключений із університету за участь у студентських заворушеннях. На той час Бердяєв відчув захоплення марксизмом, як багато гуманітаріїв того часу, — навіть його перша стаття вийшла саме в марксистському журналі Die Neue Zeit. Не менше його зацікавив так само модний на той час Фрідріх Ніцше. Але, як він сам говорив пізніше, він ці захоплення пережив і перехворів.
 
Контакти юнака з соціал-демократами вкотре приводять його до арешту та заслання на три роки до Вологодської губернії, яку в ті часи називали «підстоличним Сибіром». Засланців у Вологді було багато, вони активно спілкувалися. Ленін, який уважно стежив за полемічними сутичками у вологодському засланні, навіть писав: «З Вологди (де сидять Бердяєв і Богданов) повідомляють, що засланці там старанно сперечаються про філософію, і Бердяєв, як найбільш «знаючий», перемагає, мабуть, їх». Навряд чи Леніну це подобалося — Бердяєв дедалі глибше розходився з марксизмом. «Мене почали вважати зрадником марксизму, незважаючи на те, що політично я мало змінився», — згадував філософ пізніше.
 
Останній рік заслання Бердяєву дозволили провести ближче до будинку — у Житомирі, після чого він повернувся до рідного Києва. Дрейфуючи, як і багато хто, з віком зліва направо, він у 1903 році взяв участь в організації «Союзу звільнення», який став одним із джерел кадрів кадетської партії. Це особливість Бердяєва — засновувати безліч спілок, товариств, журналів, академій, шкіл, які часто продовжували працювати і після того, як він їх залишав. У нього виникають контакти з багатьма представниками тодішньої філософської думки — він зав’язує дружбу з Левом Шестовим, пише свою першу книгу про народника Михайлівського з передмовою Струве.
 
Сам же Бердяєв від колег — майбутніх кадетів — дедалі більше віддаляється — він вважає їхню партію «надто буржуазною», що для нього скоріше лайка. Але він віддаляється і від колишніх однодумців-марксистів — Плеханов в особистій бесіді навіть сказав Бердяєву, що за таких філософських поглядів, як у нього, неможливо бути марксистом. Бердяєв зближується з іншими людьми, творцями того, що згодом назвуть «російським релігійним ренесансом», — Розановим, Мережковським, Гіппіус, Філософовим.
 
Невдовзі він зустрічає у Києві головну жінку свого життя — Лідію Юдифівну Трушеву. Вона також належала до соціал-демократичного оточення, пережила й арешти, і коротке ув’язнення. Незабаром вони вже просто не мислили життя одне без одного. Але чи включали їхні стосунки ще й фізіологічну складову — ми до ладу не знаємо. Вони неодноразово проголошували, що в їхньому житті важлива лише духовна сторона. Сестра Лідії стверджувала, що від початку спільного життя вони були «як перші апостоли». Швидше за все, більша частина їх шлюбу пройшла саме так. Хоча не схоже, що так було і на початку їхнього роману.
 
Бердяєв із дружиною перебираються до Петербурга. Там він бере активну участь у багатьох філософських і релігійних зборах і журналах, часто виступає, публікується. Революцію 1905 року він переживає тяжко, майже трагічно. Навесні 1907-го Бердяєв писав Філософову, що влітку минулого року він пережив духовний перелом, «…я повірив остаточно і абсолютно у Христа, внутрішньо звільнився від демонізму, полюбив Бога… З того часу я став благочестивою людиною, я щодня молюся Богу, хрещуся і з’єдную себе внутрішньо з Христом у всіх важливих випадках життя…»
 
Він став одним із організаторів Петербурзького релігійно-філософського товариства, а в 1909 році взяв активну участь у знаменитій збірці «Віхи» — разючому досвіді самокритики російської інтелігенції, що доходить до самобичування. Ленін назвав «Віхи» «енциклопедією ліберального ренегатства», Горький — «наймерзотнішою книжкою за всю історію російської літератури», проте історія показала, що наведена у «Віхах» критика радикалізму, інтелігентського «народопоклонства» і передбачення можливих найважчих наслідків були ще досить помірними та надто оптимістичними…
 

Болісний шлях Бердяєва до християнства, що влаштовує його, офіційна церква аж ніяк не полегшувала. У 1913 році церква силою вивезла з Афона в Росію тамтешніх ченців, які висловлювали погляди, відмінні від офіційних, при цьому солдати застосовували силу, кількох ченців при цьому вбили, понад п’ятдесят було поранено.

Бердяєв відгукнувся обуреною статтею «Гасителі духу», в якій звинуватив офіційну церкву у відсталості. Газету конфіскували, Бердяєва віддали під суд за статтею, яка передбачала поселення у Сибіру назавжди. На щастя, бюрократія так повільно цей суд готувала, що проволинила до початку війни, а там уже не до таких судів було…

Відносини Бердяєва з радянською владою, що виникла після революції, виявилися ще гіршими. Він був, як і раніше, активний: заснував «Вільну академію духовної культури», був одним із хедлайнерів збірки «Глибини» — продовження «Віх» (її дозволили видати лише 1990 року), публікувався, гаряче полемізував перед лицем влади, яка не терпить полеміки.
 
 
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
 
 
До цього додалися особисті переживання: кохана дружина після довгих роздумів перейшла у католицтво, спочатку навіть дещо фанатичне (вона говорила: «Я за догмат про непорочне зачаття на смерть піду», а це істотна відмінність між католицизмом і православ’ям). Але в результаті вони вжилися і за такої різкої зміни позицій — Бердяєва взагалі відрізняла достатня толерантність до опонентів, от і в сім’ї це згодилося.
 
Із владою було складніше — він був готовий її терпіти, а вона його ні. Вперше його заарештували у справі «Тактичного центру», яка закінчилося 19 розстрільними вироками, — у ній Бердяєва допитував особисто Дзержинський і в результаті розпорядився його амністувати. Вдруге вироку було вже не уникнути — він потрапив до пасажирів одного з «філософських пароплавів», на яких зібралися вивезти з Росії назавжди всіх носіїв критичних думок. З нього взяли підписку, що з появою в межах радянської держави його буде розстріляно. Хто б сумнівався…
 
Після еміграції він недовго пробув у Німеччині, а потім перебрався до Парижа, де й протікало практично все його подальше життя. Його робота була дуже активною — обсяг його текстів, створених там, величезний, мало хто з філософів залишив таку об’ємну спадщину. Його книга «Нове Середньовіччя», що вийшла 1924 року, привертає увагу всієї європейської наукової думки. Порівняння дев’ятнадцятого століття з Ренесансом, а наступного, двадцятого, — із Середньовіччям, що настало після нього, цікавить багатьох і вельми обговорюване навіть зараз.
 

Як і раніше, виявляючи високі організаторські здібності, Бердяєв разом із дружиною створюють у Парижі міжконфесійні християнські збори — якщо християни різних толків виявилися здатними вжитися в одній сім’ї, чому б їм не вживатися і на більшій дистанції? Його книга «Філософія вільного духу» отримує премію Французької академії.

Поліпшується і його матеріальне становище. Друг його сім’ї, англійка Флоранс Вест, активний учасник гуртка з вивчення Біблії, що збирався в будинку Бердяєвих щотижня, заповідала йому гроші, достатні для придбання у власність будинку в Кламарі, передмісті Парижа. Там він і проживе до самої смерті — під власним дахом.

Коли почалася Друга світова війна, Бердяєв абсолютно чітко визначається зі стороною, якій співчуває, — він бажає поразки Гітлеру і відмовляє гітлеризму навіть у мінімальній співпраці. Це вигідно відрізняє його від ряду колишніх товаришів, готових співпрацювати з Гітлером як противником більшовизму, — Мережковського, Гіппіус, і особливо популярного у деяких колах сучасної Росії, Івана Ільїна, який гітлеризм відверто вихваляв, і лише після війни милостиво визнав, що Гітлер скоїв деякі помилки (хм!). Якусь нішу для існування філософ знаходить лише у напруженій роботі.
 
Коли нацисти зазнають поразки, Бердяєва це явно тішить — вітаючи визволення Парижа, він навіть вивішує на своєму будинку червоний прапор. Радість військової перемоги йому затьмарює смерть коханої дружини — зважаючи на все, їхнє нетрадиційне сімейне життя було досить щасливим і для Бердяєва навіть благотворним.
 
1946 року він навіть приймає радянське громадянство — принаймні такі відомості є. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — постанова ЦК про журнали «Зірка» і «Ленінград» та супутня їй розправа з Ахматовою і Зощенком остаточно скасовують всілякі плани щодо повернення на батьківщину. Мабуть, це на краще — про дану їм у 1922 році підписку могли б згадати будь-якої хвилини…
 
У його житті залишається лише напружена робота. Її помічають у всьому світі — семиразово його висувають на Нобелівську премію з літератури. Два роки вона, щоправда, в результаті виявилася не присудженою взагалі, але й в інші роки його тільки раз перевершив не дуже то й яскравий конкурент — данець Вільгельм Йенсен. Чотири його щасливі суперники в останні роки — Габріела Містраль, Герман Гессе, Андре Жид і Т. С. Еліот — були дійсно серйозними конкурентами, програти яким було не соромно. А ось Кембриджський університет у 1946 році увінчав його званням почесного доктора.
 
1948 року Бердяєва знаходять мертвим за його письмовим столом, з пером у руці — чудова смерть для пишучої людини! Вже після смерті виходить його остання велика робота — «Царство Духа і Царство Кесаря». Життя Бердяєва закінчилося, та його ідеї продовжують активно обговорюватися і в наш час.
 
ЧИ ДОСИТЬ ДОБРЕ УВІЧНЕНА ЙОГО ПАМ’ЯТЬ?
Знаєте, не дуже. Звичайне свідчення світової популярності — астероїд, названий його ім’ям, — Бердяєв отримав. А що-небудь інше, назване на його честь, я не знайшов. Навіть музеїв Бердяєва ніде немає — хіба що в Кламарі, якщо домовитеся про час візиту, вам відкриють його будинок. Музей у Москві збиралися організувати, але помер ентузіаст, який очолював цей проєкт, і справа затихла.
 
А в Києві обговорювали встановлення меморіальної дошки на університеті, в якому він навчався, і врешті-решт вирішили відмовитися від цього — мовляв, вистачить йому і Кембриджа… Можливо, вони заразом назвуть і філософа, який навчався в Києві, ідеї якого в наш час викликають більший інтерес, ніж ідеї Бердяєва? Чи таки передумають? Час іде…
 
P.S. На щастя, у дечому я помилився. Бо меморіальна дошка Бердяєву таки є. На жовтому будинку університету, де він навчався. Ще з 2013 року. За помилки не треба триматися — їх треба виправляти. Тим більше це ще й приємно — все, отже, не так уже й погано з пам’яттю про Бердяєва в його рідному місті…
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: