КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: митрополит всієї Русі Петро Могила — засновник Києво-Могилянської академії

Петро Могила (1596–1647) — український політичний, церковний та освітній діяч, митрополит Речі Посполитої, митрополит Київський, Галицький та всієї Русі. Канонізований Українською православною церквою Московського та Київського патріархатів.

 

ІМЕНА УНІВЕРСИТЕТІВ

 

Добре залишити своє ім’я у віках, давши його якійсь гідній справі, якій судилося прожити більше, ніж живе людина, — побудувати музей, звести собор, спроєктувати міст… А заснувати університет, у якому століттями навчатимуть людей, — взагалі чудово.

Лондонський місіонер, який емігрував до Нової Англії, помер від туберкульозу в 30 років, але встиг заповісти половину своєї спадщини, цілих 780 фунтів стерлінгів, і 400 томів зі своєї наукової бібліотеки місцевому коледжу. Тепер це університет, що має його ім’я, — Гарвард.

Син бідняка з Арденн зробив церковну кар’єру і став духівником Людовіка Святого. Але його прізвище ми пам’ятаємо через створений ним коледж, який став центром формування Паризького університету. Саме на честь Робера де Сорбона його називають Сорбонною.

А чи є в нашій країні щось подібне? Чому ж не бути? Вже наближається до свого 400-річчя шанований та добре відомий і за межами України ВНЗ — Києво-Могилянська академія. Він теж носить ім’я людини, яка його заснувала, — про неї зараз і поговоримо.

 

СИН ГОСУДАРЯ

 

При народженні він мав прізвище Мовіле та ім’я Петру, походячи зі старого молдавського роду. Його дід Іоанн був логофетом Молдавського князівства, його дядько Єремія у момент його народження був молдавським господарем, а наступником Єремії, хоч і ненадовго, став його батько Симеон.

Двічі його батько займав і волоський престол, ведучи боротьбу з об’єднувачем дунайських князівств Михаєм Хоробрим, але значно поступався йому в полководницькому таланті, і обидва рази його вигнали. Після смерті брата, молдавського господаря Єремії, він прогнав його сина і сам зайняв престол Молдови, але вдова брата Єлизавета його отруїла. Типово для тієї місцини і тих часів.

Брати Петру, Мойсе та Михайло, пізніше ставали господарями Молдавського князівства, хоч і ненадовго, ще один брат, Гаврило, — волоським господарем. Але це було набагато пізніше, а Петру з більшістю сімейства втік від ногайського хана Кантемира-мурзи, який захопив Молдову, і вже не повернувся.

Емігрувавши до Польщі, де жив чоловік дочки його дядька Єремії Михайло Вишневецький (це його син, названий на честь діда Єремії, був найлютішим ворогом Богдана Хмельницького), він здобув належне виховання та освіту у Львівській братській школі та завершив її навчанням у Європі.

 

ЗМІНА ДОЛІ

 

Ставши замість Петру Мовіле Петром Могилою, що більше відповідало польським нормам, він обрав цілком природну на той час військову кар’єру. Ще молодим офіцером Петро взяв активну участь у Польсько-турецькій війні 1620–1621 років, де союзником Польщі було Молдавське князівство.

Війна почалася з перемоги турків при Цецорі — гетьмана Жолкевського та батька Богдана Хмельницького Михайла було вбито, Богдан Хмельницький потрапив у полон, був проданий на невільничому ринку і два роки був галерним рабом, поки його не викупили. Петро Могила, на щастя, цього уникнув.

Однак через рік йому довелося битися у знаменитій Хотинській битві, що тривала більше місяця, під час якої польський гетьман Хоткевич помер від хвороби, а козацький гетьман Сагайдачний — від отриманих у ній ран, проте турки зазнали величезних втрат і програли бій.

Але після Хотинської перемоги Петро Могила ухвалює нестандартне для офіцера армії, що перемогла, рішення — залишає армію і стає священиком. Є думка, що він зробив це під впливом київського митрополита Йова Борецького, ревного захисника православ’я.

 

ПАСТИРСЬКЕ СЛУЖІННЯ

 

Людина настільки чималих здібностей і, чого гріха таїти, княжого роду, досить швидко просувалася церковними службовими сходами. Вже 1627 року він був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, який підпорядковувався безпосередньо Константинопольському патріарху.

Митрополит Йов Борецький продовжував ним опікуватися все своє життя, а вмираючи, призначив його своїм прикажчиком і заповідав свою бібліотеку. А ось з його наступником на посту митрополита, Ісаєю Копінським, стосунки у Петра Могили абсолютно не склалися.

Архімандрит Петро на посаді був діяльний і активний. При ньому було оновлено церкву Успіння Божої Матері, прикрашено святі печери, повернуто під управління Києво-Печерської лаври Пустинно-Миколаївський монастир, засновано Голосіївську пустель, за його рахунок влаштовано богадільню.

Крім того, він створив у лаврі нове училище «для викладання вільних наук грецькою, слов’янською та латинською мовами», яке відкрилося 1631 року. Для бідних учнів він організував гуртожиток, пожертвувавши для училища кілька своїх сіл.

Незабаром, коли київські братчики визнали його опікуном своєї школи та підкорили її виключно владі Константинопольського патріарха, Петро поєднав свою лаврську школу з братньою. Це було схвалено найзнатнішим духовенством та лаврським братством.

 

ЗАХИСНИК ПРАВОСЛАВ’Я

 

У 1632 році помер польський король Сигізмунд III Ваза — колишній король Швеції, що був обраний на польський трон, але незабаром втратив шведського через його прагнення зробити протестантську Швецію католицькою. І в польському королівстві він утискав православ’я заради католицтва.

Було, як заведено, скликано сейми: Конвокаційний — для обговорення справ минулого царювання та Елекційний — для вибору нового короля. Одним із делегатів цих сеймів став Петро Могила — митрополит Ісая був старий і хворий, йому довелося погодитись на таку заміну.

Важко було так вгадати з кандидатурою — і через почесне походження, і через дипломатичні здібності, і через твердість переконань. Петро Могила зробив майже неможливе — переконав майбутнього короля Владислава у необхідності повністю змінити непримиренне ставлення до православ’я, яке склалося на той час у Речі Посполитій.

Незважаючи на всі протести та відверті підступи католицького та уніатського духовенства православні отримали від короля Владислава диплом, яким підтверджувалося вільне сповідання віри, скоєння таїнств, дозвіл реставрувати церкви та будувати нові, створювати при церквах та монастирях братства, богадільні, школи, семінарії.

Наказано було Сеймом усі суперечки та чвари припинити, усі вироки колишніх сеймів проти православних знищити і надалі жити всім у спокої без утисків один одного. Усі київські монастирі були передані у відання православного митрополита Київського. Ці постанови, незважаючи на протести уніатів, були затверджені королем та Сеймом 1 листопада 1632 року.

 

 

КОНФЛІКТ

 

На тлі такого успіху не варто дивуватися з того, що Петра Могилу обрали київським митрополитом, і патріарх Константинопольський узаконив обрання, надіславши йому своє архіпастирське благословення. Але митрополит Ісая, віддалений через ці рішення, був ще живий і геть невдоволений, а в нього було чимало давніх і переконаних прихильників.

Тому Петро провів свою хіротонію не в Києві, а у Львові, де його висвячення очолив єпископ Львівський, який мав на те повноваження екзарха патріарха Константинопольського. Тільки після цього він вирушив до Києва, де його урочисто зустріли двома панегіриками.

Та все одно не обійшлося без силових рішень. Священиків, що стояли за Ісаю, забороняли в служінні і скидали, а самого Ісаю схопили вночі і в самій волосяниці, перекинувши через коня, «як якийсь мішок», перевезли до Києво-Печерської обителі, де й ув’язнили.

Незабаром, щоправда, його було звільнено, і дожив життя він відносно спокійно. Очевидно, Петро Могила отримав від попередника у тій чи іншій формі обіцянку не діяти проти нього. Переворот — це завжди переворот, і дії за нього приблизно однакові і в політиці, і в церкві.

 

КОЛЕГІУМ

 

Петро Могила добре розумів: для того, щоб ефективно сперечатися з дуже освіченим католицьким духовенством, потрібно мати не менш освічене православне духовенство. Оскільки католицька практика освіти була ефективною, Могила її просто запозичив.

На чолі закладу стояв ректор, його помічником був префект. Крім цих двох начальницьких осіб, вибирався на певний термін суперінтендант, який спостерігав за гідною поведінкою учнів. Деякі з них, більш доброчинні, повинні були йому допомагати у цій справі. Частина учнів жила за рахунок колегії в її будинку, так званій бурсі.

Навчання та виховання було у колегії Петра Могили засноване головним чином на змаганні. Розсаджувалися учні у класі за успіхами, — найкращі займали передню лаву, що зветься сенатом. Дуже часто велися диспути та писалися твори.

У письмових роботах учні зазвичай позначали, чим вони думають перевершити товаришів: працьовитістю, правописом, чудовим почерком… Деякі з найбідніших учнів приписували, що вони хотіли б отримати за свою працю — хліб, свічки, чоботи, сорочку тощо.

Якщо робота з подібним написом була хороша, то вчитель на користь того, хто писав, стягував необхідне з учнів заможних, проте лінивих і малоуспішних. По суботах проводилася розправа з лінивими. Врешті, весь лад школи був такий самий, як у єзуїтів.

 

ЛАТИНА

 

Усі предмети, крім слов’янської граматики та православного катехізису, викладалися латиною. Навіть між собою учні мали говорити латиною — спільною мовою науки, якою писалися твори, велися диспути, працювали суди та сейми Речі Посполитої.

В ужиток були введені нотати — листки, на яких записувалося ім’я учня, що замість латині говорив хоч слово іншою мовою. Листок залишався у винного, доки він не примудрявся спіймати на такій же провині товариша — тоді він йому цю нотату передавав і туди вписувалося його ім’я. А того, у кого нотата залишалася на ніч, карали різками.

Таке панування латини якось навіть накликало на колегію небезпеку. Пішла чутка, що наставники хочуть спокусити учнів на латинство. Якось буйний натовп під керівництвом козаків приступив до колегії і погрожував спалити її та перебити наставників. Насилу вдалося їх вгамувати.

Наставник школи писав: «Ми вже сповідалися та чекали, що нами почнуть годувати дніпровських осетрів, але, на щастя, Господь, бачачи нашу невинність, розігнав упередження та освітив серця наших співвітчизників… і з того часу мешканці Києва та інших місць не лише перестали нас ненавидіти, але стали віддавати до нас у великій кількості своїх дітей…»

 

МІЖ КРАЙНОЩАМИ

 

Петро Могила рішуче протидіяв уніатській церкві і навіть прагнув визнання її не канонічною. Він був активним учасником церковної полеміки і випустив кілька релігійно-полемічних книг, які захищали православ’я та критикували уніатство.

Однак його діяльність завжди викликала багато питань та неоднозначних тлумачень: з одного боку, він соціально легалізував православ’я в Речі Посполитій, з іншого — багато його нововведень розглядаються як результат впливу католицької церкви та західної культури.

Митрополит Макарій у своїй «Історії Руської Церкви» писав про Петра Могилу: «Для своєї Малоруської Церкви він надав найбільшу послугу тим, що відстояв перед королем Владиславом IV найголовніші її права, зганьблені латинянами… відновив у ній багато, раніше поваленого чи зруйнованого ворогами, та поклав у ній початок для кращого порядку речей».

Проте є й відгуки, що засуджують його. Деякі православні ієрархи висловлювали думку про те, що «Могила та його сподвижники були відвертими та рішучими західниками… Це було нове покоління, яке пройшло західну школу, для якого саме Захід, а не Схід був своїм. І були підстави підозрювати, що це західництво є своєрідним уніатством…»

Розсудити у цьому питанні церковних діячів я не беруся. Але мені здається дуже важким оскаржити те, що пошуки компромісу в конфлікті — це завжди добре, що за Петра Могили становище православ’я покращилося і що недавня канонізація його заслуги підтверджує.

 

ПОВСЯКДЕННА ПРАЦЯ

 

Саме завдяки Петру Могилі православній церкві було повернуто низку монастирів та храмів, у тому числі й Софійський собор, який за нього почали відновлювати. Він наказав розчистити залишки Десятинної церкви, де й знайшли мощі рівноапостольного князя Володимира.

Поруч із руїнами Десятинної церкви він особисто посадив липу. А стару церкву Спаса на Берестові оновив за власний кошт, виписавши для реставрації італійського архітектора Октавіано Манчіні. Розписувати храм запросили художників із Криту.

Саме під керівництвом Петра Могили було створено перший православний катехізис — «Православне сповідання віри». Вже після його смерті повний варіант цієї праці був опублікований грецькою, латиною і польською, а в 1696 році в Москві і російською.

Неабиякою його заслугою було також нове видання у 1646 році «Требника», в якому викладалися не лише молитви та обряди, а й настанови про те, як поводитися в тому чи іншому випадку. Переглянув він і «Служебник», перевиданий у 1623-му та 1639 роках, і це лише частина його праць…

 

КІНЕЦЬ ШЛЯХУ

 

Довге життя не судилося йому — він помер лише у 50 років, 1 січня 1647 року (за старим стилем). Цікаво, що народився він 31 грудня, але вже за новим стилем — дивовижний збіг! Перед смертю він заповів своєму улюбленому дітищу, Київській колегії, значну суму грошей та свою бібліотеку, в тому числі й книги, які йому залишив Йов.

Петра Могилу поховали під лівим кліросом у середній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври. На жаль, у листопаді 1941 року його підірвали, причому вибухівку заклали біля місця його поховання, і труна з останками була повністю знищена. При розкопках 1982 року вдалося знайти лише срібні пластини з його родовим гербом і епітафією.

Після реставрації на місці, де було його поховання, встановлено чорну гранітну плиту з відповідним написом про його смерть. Є думка, що пам’ять митрополита вимагає й більш гідного облаштування місця його похорону, і цілком можливо, що в майбутньому це зроблять.

Але щонайменше одна чудова пам’ятка після нього залишилася — колегія, яку ще за його життя почали називати Києво-Могилянською, а 1701 року перейменували на Києво-Могилянську академію. У незалежній Україні вона була відроджена і стала одним із найкращих вишів.

 

ПАМ’ЯТЬ

 

Церква удостоїла Петра Могилу канонізації. 6 грудня 1996 року Синод УПЦ МП канонізував його як місцево шанованого святого, менше ніж через тиждень Собор УПЦ КП канонізував його як святителя, 8 грудня 2005 року з благословення патріарха Олексія II він був зарахований до загально шанованих святих, а тепер він канонізований 15 православними церквами світу.

Петро Могила увічнений на новгородському пам’ятнику скульптора Мікешина «Тисячоліття Росії». Пам’ятники йому встановлені в Києво-Печерській лаврі та ще у низці місць. Дві країни — Україна та Молдова — увічнили його на своїх поштових марках.

Вулиці Петра Могили є в кількох містах України — Броварах, Вінниці, Ковелі, Львові, Луцьку та Рівному. Міністерство освіти і науки України затвердило нагрудний знак, названий на його честь, для нагородження тих, хто зробив особливий внесок у розвиток вищої освіти.

Та все одно (вибачте, повторюся) найживіший і найперспективніший пам’ятник йому — створений ним виш, знаменита Могилянка, в якій уже тисячі юнаків і дівчат здобули й здобуватимуть якісну освіту, пам’ятаючи людину, яка започаткувала його.

 

Всі ілюстрації з відкритих джерел