КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Серж Лифар із Києва — легенда світового балету
Навіть гумором це назвати важко — зле глузування тут звичайнісінька справа. У «Реєстрі запорізького війська» 1756 року вам трапиться і Сергій Рострипа, і Панас Рябий, і Василь Нудьга, і Кузьма Глиста, і Лазір Відьма — як вам сподобається така компанія?
А коли прізвище походить від професії, то має дуже пощастити, аби це було щось невинне, на зразок Коваль, Музика чи Танцюра. Ось якщо професія зневажена і нешанована, століттями цілком заборонена для християнина, засуджена сімнадцятьма римськими папами і шістьма Вселенськими соборами, за належність до якої в Нідерландах ще в 1657 році до причастя не допускали, — тоді вона для козацького прізвища цілком годиться.
ДИТИНСТВО БЕЗ ТАНЦІВ
От тільки хто б повірив, що настільки негідне та образливе українське прізвище стане одним із ключових понять такого високого мистецтва, як французький балет? Щоправда, не у своєму хімічно чистому вигляді: Лихваренко чи просто Лихвар — уже батько нашого героя став називатися Лифарем, спробуй-но здогадайся, що це від лихваря (ростовщика), на якесь французьке слово схоже. «Хв» на «Ф» замінити так само легко, як навпаки, — знав я одного цілком успішного радянського кіносценариста, так він говорив: «Мої ХВільми на ХВестивалі» так само природно, як птах співає.
Проте щодо балету все одно дивно — начебто всі вважають, що для успіху в цьому жанрі треба займатися з раннього дитинства, а хлопчик Сергійко, який народився 20 березня 1905 року в родині помічника лісничого Михайла Лифаря, як мінімум до чотирнадцяти років про балет уявлення не мав.
Ось козацьким минулим роду справді цікавився — пізніше згадував, як гостюючи у діда в Каневі з цікавістю вивчав пожовклі грамоти з восковими печатками, отримані його предками від гетьманів та кошових отаманів. А до танців дуже довго — буквально жодного стосунку. Ось музику любив, навіть співав у церковному хорі Софійського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у київській консерваторії. Але, граючи на скрипці, не дуже потанцюєш. Та й часи танцям не дуже сприяли…
ЧИ ДАЛЕКО ДО ПАРИЖА?
Все змінив його прихід у студію «Школа руху» Броніслави Ніжинської, сестри видатного танцівника, зірки дягілівських «Російських сезонів» у Парижі — Вацлава Ніжинського, який теж народився в Києві. Спочатку Ніжинська вважала Лифаря зовсім безперспективним, але його працездатність, завзятість та любов до балету змінили її думку.
Тим не менше, коли Ніжинська, вже перебравшися до Парижа, запросила туди для роботи з самим Дягілєвим п’ять своїх найкращих учнів, Лифар до їх числа не увійшов. Допоміг випадок — один із відібраних відмовився, звільнивши для нього місце. Було зрозуміло, що у 1922 році будь-хто б із задоволенням перебрався з Києва до Парижа. Інше питання — як це зробити і чи це вийде взагалі.
З чималими грошима на дорогу допомогла Коко Шанель, яка створювала костюми для балетів Дягілєва. Але справа була не лише в грошах — щоби взагалі перетнути кордон у 1922 році, було потрібне величезне везіння. Сергія пограбували, заарештували, чотири дні протримали у в’язниці (сказати «сидів у в’язниці» було б неправдою, у набитій камері було неможливо ані сісти, ані прилягти — усі стояли).
Він дивом утік, аби не потрапити знову до рук червоноармійців, зістрибнув із поїзда на зледенілий насип і накивав п’ятами через засніжений прикордонний ліс. Його пограбували та побили місцеві бандити, не було ні квитка, ні грошей на нього, але він потрапив на потяг — вчепився у поручень останнього вагона та провисів на ньому всі п’ять годин шляху до Варшави. Два тижні він якось проіснував у Варшаві без житла та грошей, але за цей час Дягілєв надіслав йому гроші на дорогу до Парижа. Ось така вийшла подорож в один кінець…
ЗІРКИ СЕРГІЯ ДЯГІЛЄВА
Новоприбулих танцюристів показали Сергію Дягілєву. Лифар згадував це так: «Стрибки моїх товаришів були більш спортивними, ніж танцювальними. Коли надійшла моя черга, я продемонстрував їх із більшою легкістю, ніж мої товариші, бо обличчя Дягілєва просвітліло, і в очах з’явилися вогники. Він на мить задумався: «Пішли, — нарешті сказав він. — Нехай лишаються всі, я вірю в цього хлопчика. Він буде танцюристом».
Багато хто з тих, хто описав цю сцену, сходяться в одному: Дягілєв обирав заміну Вацлаву Ніжинському. Що вони мають при цьому на увазі — питання цікаве. Вацлав Ніжинський був зіркою дягілівських «Російських сезонів», чудовим творчим партнером Дягілєва — лише творчим? Ні, звісно, — інтимним не меншою мірою.
Дягілєв дотримувався нетрадиційної сексуальної орієнтації, того ж Ніжинського не лише палко кохав, а й жорстоко ревнував. Коли Ніжинський наважився одружитися з угорською аристократкою Ромолою де Пульські, Дягілєв негайно викинув його зі своєї трупи і кілька років не підтримував з ним жодних стосунків.
Лифарь побоювався чогось подібного і спочатку тримався з Дягілєвим обережно, але Дягілєв зумів домогтися від нього взаємності. Вони залишалися разом усе життя (не тільки вдвох, були у Дягілєва й інші симпатії, але це мало кого турбувало). Лифар доглядав Дягілєва під час його передсмертної хвороби, і він помер у Лифаря на руках.
ЗІРКА, ЩО СХОДИТЬ
Чи змінює це моє ставлення до їхньої творчості? До Дягілєва — можливо, трошки і змінює. Не лише Ніжинського, а й іншого чудового танцюриста, М’ясіна, він після розриву особистих стосунків вигнав із усіх своїх проєктів, а це вже точно зловживання службовим становищем. Що ж до Лифаря — аби йому подобалося. Не наша це, самі розумієте, яка справа. Якщо в нього й виникли нові турботи, то суто творчі.
Він практично відразу стає прем’єром дягілівського «Російського балету», виконує у його виставах кілька головних партій. Їх успіх був настільки безперечним, що коли після смерті Дягілєва його антреприза розпалася, Лифар поставив у Гранд-Опера балет «Творіння Прометея», причому зробив це настільки блискуче, що йому миттєво запропонували всього лиш очолити балетну трупу Гранд-Опера. Можна сказати, що цей киянин став для паризького балету тим самим, що й марселець Маріус Петіпа для петербурзького балету — переробив його, підняв на новий рівень і задав йому несподіваний і потужний вектор розвитку.
До Лифаря в Парижі взагалі зник балет, як окрема вистава — балети показували після опери як додаткову розвагу.
Лифар пізніше писав: «У Паризькій опері танець помирав, нагадуючи Сплячу красуню.
Мені випала честь виявитися її чарівним Принцем. Я гордий з того. Можу сказати відверто:
дім розваг я перетворив на храм».
Справді, за нього балет став самостійною виставою, причому дуже престижною.
Сенсацією став поставлений Лифарем у 1935 році балет Артюра Онеґера «Ікар». Після нього Лифар отримав звання «етуаль» («зірка») — першого танцівника Гранд-Опера (раніше це звання отримували лише балерини-дами).
Як постановник цього балету, він розсудливо відмовився від його оформлення Сальвадором Далі, який намалював для нього завісу з тридцятьма мотоциклами і запропонував як головну деталь костюма самого Ікара милиці замість крил. Спокійніше склалася його співпраця з Марком Шагалом, Пабло Пікассо та іншими чудовими художниками, що оформили багато його балетів.
МІНЛИВОСТІ ВІЙНИ
Після поразки Франції в 1940 році Лифар залишився в Парижі, і міська влада запропонувала саме йому очолити Гранд-Опера в окупованому місті. Як би людина себе на такій посаді не поводила — усім вона не сподобається. І Гітлера зі свитою довелося зустрічати, коли він оглядав пам’ятки захопленого Парижа, і на особистому літаку Герінга до Берліна літав — там балети ставити, і з Геббельсом питання організації видовищ у «новій Європі» обговорював…
Від особистої розмови з Гітлером Лифар, щоправда, ухилився, Геббельсу портрет Вагнера роботи Ренуара, незважаючи на його вимогу, не віддав; театр, як міг, беріг від руйнування, виконуючи там, якщо треба, роботу не тільки директора, а й консьєржа, і електрика, і кур’єра, і робітника сцени… Продовжував багато ставити, зокрема знаменитий балет «Ромео і Джульєтта» та один зі своїх шедеврів, «Сюїту в білому». Як це тепер оцінити?
Тоді спочатку оцінили дуже жорстко — французький Рух Опору в Лондоні засудив його до страти. Чекати її він не став, утік із Парижа — але куди? У Монако — формально інша держава, проте така, в якій Франція що хоче, те й робить, а в монакській армії людей менше, ніж у монакському військовому оркестрі! Ставив там балети три роки і чекав, чим це скінчиться. Схоже, що не дуже-то й боявся…
А в 1947 році національний французький комітет з питань «чистки» розглянув його справу та виправдав за всіма позиціями, цілком, навіть офіційно вибачився. Лифар повернувся до Парижа, на своє робоче місце у Гранд-Опера, і ніхто його не переслідував. І ми, мабуть, не будемо — їм там видніше. Чи як?
ЗАВЕРШЕННЯ КАР’ЄРИ
У Гранд-Опера Лифар пропрацював ще 11 років, довівши рахунок поставлених там їм особисто балетів до двохсот.
Його удостоїли безлічі нагород, у тому числі й ордену Почесного Легіону. На його врученні великий шанувальник Лифаря —
Шарль де Голль — сказав йому: «Ви стільки зробили для Франції, скільки мало хто зі знаменитих французів.
Чи не час стати французом і за паспортом?» Лифар відповів: «Сердечно вдячний, мсьє президент,
за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом — я українець».
Так він і залишився жити зі своїм нансенівським паспортом — документом напівлегального емігранта.
У 1958 році Гранд-Опера виїжджав на гастролі до СРСР, і Лифар не отримав візи — послалися на помилку у заповненні документів. Більше того — від нього приховали, що його ім’я, як автора та постановника балетів, не буде вказано на афіші. Він обурився і подав заяву про відставку з усіх постів у Гранд-Опера, і цю заяву прийняли — схоже, декого в театрі це навіть потішило. Так закінчилася найблискучіша в історії французького театру балетна кар’єра. Він хотів повернутися, але допомогти йому не зміг навіть де Голль, його вірний шанувальник. Говорив він про це відносно спокійно: «Я ніколи не мщуся. Моя помста — мої здобутки».
Занять і після відставки йому вистачало. Він почав виставляти свої мальовничі роботи, присвячені балету, — їх з успіхом показали у Каннах, Венеції, Монте-Карло та Парижі. Він зібрав цінну колекцію книг та рукописів — в її основі було зібрання Дягілєва, присвячене балету; Лифар свого часу викупив його у французького уряду за свій річний гонорар у Гранд-Опера (пізніше він згадував: «Гроші на купівлю дягілівського архіву я заробив ногами»). Він читав лекції з історії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю в Парижі та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ
Навіть в історії фехтування він примудрився залишитися — в 1958 році він звинуватив власника трупи балету Монте-Карло маркіза де Куеваса в плагіаті і, подібно до д’Артаньяна, викликав його на дуель на шпагах! Дуель була абсолютно серйозною — маркіз навіть поранив Лифаря шпагою в руку, на щастя, небезпечно. Після дуелі вони сердечно обійнялися та урочисто помирилися. Коли невдовзі після цього маркіз де Куевас помер, Лифар був одним із тих, хто ніс на руках його труну. Начебто все чудово, але шпагами штрикатися було навіщо?
А в 1959 році Лифар нарешті одружився! Його обраницею стала шведська графиня Ліліан Алефельд-Лаурвіг, давня його шанувальниця. З нею він благополучно та щасливо прожив 27 років — до самої смерті. Краще пізно ніж ніколи! Це стосувалося й повернення до рідних місць — 1961 року він був почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві та зміг інкогніто приїхати до Києва, побувати на могилах батьків на Байковому цвинтарі та зустрітися з рідними. Але це було вперше і востаннє…
Він помер у Лозанні в 1986 році, а похований був на знаменитому цвинтарі російської еміграції в Сент-Женев’єв-де-Буа. На його могилі начебто за його власним бажанням написали лише чотири слова — Serge Lifar de Kiev.
ВІД МОНЕТИ ДО ТРАМВАЮ
Пам’ять великого танцюриста та балетмейстера увічнена багаторазово. В Україні випустили присвячену йому марку та пам’ятну монету.
Його дружина подарувала українським музеям 817 предметів з його колекції, у тому числі орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, пуант Анни Павлової, роботи Шагала й Пікассо, валізку Сергія Дягілєва, скульптуру Лифаря роботи Бельмондо — все це можна побачити у київських музеях.
Меморіальні дошки прикрашають будинок у Парижі, в якому він мешкав, та будівлю київської Восьмої гімназії, де він навчався. Його ім’я носить академія танцю в Києві, київська вулиця і навіть станція швидкісного трамвая — це вшанування унікальне, ніхто з героїв моєї рубрики, про яких я вже писав, його не був удостоєний! Скільки ж нам відкриттів дивовижних готує просвітництва дух…
