Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
5 хв. на читання

МІСТИКА ПАЦИФІЗМУ: людина, яка запобігла ядерній війні

МІСТИКА ПАЦИФІЗМУ: людина, яка запобігла ядерній війні
Поділитись матеріалом
Автор фото: Томас Лойтхард / flickr.com

 

В історії людства трапляються містичні дати. Мабуть, однією з таких дат є 1982 рік. Це був рік смерті генерального секретаря КПРС Леоніда Брежнєва — багатьма ця подія сприймалася символічно: як завершення епохи застою. Але водночас було й передчуття якихось глобальних змін, які ось-ось настануть і змінять увесь світ.

У СРСР, у США, та й у багатьох інших країнах мільйони людей раптом, не змовляючись, захотіли жити по-іншому. Вони втомилися від нескінченної ядерної гонки і холодної війни. У руху за ліквідацію ядерної зброї і мирне співіснування двох систем були свої герої.

Багато з них, як-от академік Андрій Сахаров, наприклад, усім добре знайомі. Але ми хочемо розповісти про маловідомих, проте не менш значущих особистостей, без яких 1982 року пацифістський рух не досяг би свого піку.

 

ЩО СПІЛЬНОГО У ПАЦИФІЗМУ, СЕКСУ ТА ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ?

 

Для багатьох пам’ятною є фраза «У нас сексу немає!», що прозвучала на одному з телемостів США — СРСР, які були популярні в епоху перебудови, оголошеної першим і останнім президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим.

Діти в СРСР народжувалися регулярно, проте сексу апріорі не було. Підвищена увага до тілесності вважалася прикметою розпусти, характерної виключно для капіталістичного Заходу, що розкладається. Приблизно такими ж були справи і з ядерною зброєю.

У СРСР її було багато, нею пишалися не менше, ніж найкращим у світі балетом або найбільшим обсягом виплавки чавуну. Природно, що стосовно ядерної зброї без класичної радянської гігантоманії теж не обійшлося.

Найбільшу за всю історію людства ядерну бомбу було підірвано 1961 року над архіпелагом Нова Земля в Північному Льодовитому океані. А за кількістю ядерних боєголовок Росія досі перевершує США.

При цьому ідеологія всіляко зміцнювала в радянських громадянах упевненість, що від країни з найгуманнішим суспільним устроєм ядерна загроза виходити не може: СРСР лише домагається паритету, щоб захистити себе перед агресивним Заходом.

Громадяни, які стояли на позиціях пацифізму і не робили різниці між смертоносним арсеналом обох сторін, вважалися вельми підозрілими і піддавалися переслідуванням як антисоціальні та антирадянські елементи. Утім, із покаранням за пацифізм ситуація була не кращою, ніж із сексом і ядерною загрозою.

Річ у тому, що жоден із кримінальних кодексів союзних республік не передбачав покарання за пропаганду пацифізму — не було ніде такої статті. Проте набір статей, за якими пацифісти зазнавали кримінального переслідування, існував.

І до того ж досить винахідливий і різноманітний: «дармоїдство», «злісне хуліганство», «антирадянська агітація та пропаганда», «наклеп на державний і громадський устрій». Саме за ними було засуджено діячів таких пацифістських організацій, як «Група за встановлення довіри між СРСР і США» та «Вільна ініціатива».

 

ДОВІРА, НЕСУМІСНА З РАДЯНСЬКИМИ ЦІННОСТЯМИ

 

На створення «Групи довіри» 1982 року радянська держава відреагувала дуже жорстко. До початку перебудови залишалося приблизно п’ять років, до розвалу СРСР — дев’ять. Що зайвий раз підтверджує правило: найбільш непроглядна темрява згущується перед світанком.

Група з одинадцяти осіб, до якої увійшли математики, фізики, інженери, художник і лікар, організувала прес-конференцію для іноземних журналістів, акредитованих у СРСР. Зрозуміло, що в жодній державній установі такий захід провести було неможливо, тож він відбувся на приватній московській квартирі, де й було оприлюднено звернення до урядів та громадськості СРСР і США.

Також листи з текстом звернення отримали Радянський комітет захисту миру і Президія Верховної Ради СРСР. Радянське керівництво та преса його проігнорували. Натомість у західних журналістів і пацифістських організацій воно викликало величезний резонанс.

Насамперед тому, що діяльність групи мала інтерактивний характер — вона звернулася до людей із закликом надсилати практичні пропозиції, що допоможуть зупинити гонку озброєнь та налагодити довірчі відносини між Сходом і Заходом. Пропозиції ретельно аналізувалися, з них учасники групи відбирали, на їхню думку, найефективніші.

Після цього їх оформляли у вигляді письмових звернень, під ними збирали підписи громадян. А вже далі копії розсилали в радянські та іноземні видання, а також в органи державної влади.

Здавалося б, що тут крамольного? Яку загрозу державному ладу міг нести пацифізм такого роду?

Тим часом він інтерпретувався радянською владою як наклеп на державний лад, бо поміж рядків наче вбачав однакову загрозу миру з боку обох ядерних наддержав і закликав їх домовлятися та довіряти одне одному. Але ж ворог придуманий винятково для того, щоб убивати й перемагати його.

Заклик довіряти ворогові — це махрова антирадянщина і підрив усіх засад. Крім того, виходило, що народна дипломатія групи конкурувала з дипломатією офіційною. Дозволити ж народу такі безкарні «відсебеньки» соціалістична держава, де джерелом влади офіційно вважався народ, ніяк не могла.

 

МИ ГОВОРИМО «ХІПІ», МАЄМО НА УВАЗІ «ПСИХ»

 

Утім, формально пред’явити претензії «Групі за встановлення довіри між СРСР і США» було складно. Надто вже її члени були помітними й боролися за безперечно добру в очах мільйонів людей справу. Посадити людину за пацифістську позицію було не можна, зате оголосити миротворця божевільним і відправити до психлікарні було цілком до смаку радянській репресивній машині.

І все ж вірогідність того, що одинадцять осіб можуть одночасно збожеволіти на ґрунті відновлення добрих відносин між Америкою і Союзом, була невеликою. Світову громадську думку таким чином обдурити було неможливо. Тому в дурдом примусово відправили не всіх, деякі пішли за вже згаданими вище статтями.

До психіатричної лікарні неодноразово потрапляли також Юрій Попов і Сергій Троянський — лідери пацифістської групи «Вільна ініціатива». За сумісництвом вони були одними з найвідоміших у СРСР хіпі. До дисидентів себе не відносили і навіть принципово від них дистанціювалися.

Видавали журнали, писали вірші, публікували анархічні маніфести, влаштовували перформанси. Проповідували любов і свободу, не бачачи в житті особливого сенсу, якщо в ньому немає Джона Леннона, наркотиків і анархічного начала.

Тобто це були доволі нешкідливі діячі культурного андеграунду, хоча й засуджували війну в Афганістані. Подібно до того, як їхні заокеанські колеги засуджували війну у В’єтнамі. А ось «антиафганські» настрої якраз і були вже неприпустимою і яскраво вираженою антирадянською позицією.

1982 рік став знаковим і для цієї пацифістської групи, у якої тоді ж з’явився свій маніфест. Його ідеї були багато в чому схожі з маніфестом «Групи довіри».

Починаючи з цього року, кожного 1 червня (дата вважалася неформальним днем народження радянських хіпі) в одному з московських парків вони організовували мирні антивоєнні збори хіпарів-анархістів. Нерідко такі заходи закінчувалися міліцейськими облавами та арештами.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

ЛЮДСТВО ЗДАТНЕ ВПОРАТИСЯ З ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЮ ЗАГРОЗОЮ

 

Не тільки в СРСР, а й на капіталістичному Заході 1982 рік теж видався особливим.

У Нью-Йорку відбулася наймасовіша за всю світову історію демонстрація проти ядерної зброї. В антиядерному протесті взяли участь понад 1 мільйон американців. Погодьтеся, що таку кількість людей розподілити по психлікарнях не під силу жодній державі.

Ні до, ні після пацифістські виступи не досягали такого масштабу. Хоча ще з кінця 70-х на вулиці американських і європейських міст під антиядерними гаслами виходили сотні тисяч людей. Іноді такі мітинги закінчувалися сутичками з поліцією.

Важливу роль відіграв і той факт, що приблизно на початку тих же 70-х між СРСР та США було досягнуто паритету в питанні стратегічних ядерних озброєнь. Безглуздість подальшої гонки стала очевидною як простим людям, так і керівникам ядерних держав. Розрядка міжнародної напруженості стала у світі темою номер один.

Особливо посилилося суспільне неприйняття ядерної зброї та ядерної енергетики після того, як 1986 року сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Протести, що відбулися слідом за цією подією, змусили переглянути політику в галузі ядерної енергетики такі країни, як Німеччина, Італія, Іспанія, Норвегія, Австралія, Австрія, Данія, Греція, Малайзія, Нова Зеландія та ін.

Цікаво, що інерція тих подій досі продовжує працювати: сьогодні у світі закривається більше АЕС, ніж відкривається. Це дає надію на те, що народи світу все ж таки можуть виступити єдиним фронтом, аби спільно ліквідувати екзистенціальну загрозу, що нависла над ними.

Якщо вийшло з атомними електростанціями, то чому рано чи пізно не зробити те ж саме щодо ядерної зброї? Адже безглуздість і злочинність ядерного шантажу сьогодні не менш очевидні, ніж у 70-ті або 80-ті роки.

Тому цілком справедливо, що держави, які практикують ядерний шантаж у XXI столітті, мають бути піддані міжнародній ізоляції, широкому громадському осуду та жорстким економічним санкціям.

 

БІЛЯ САМОГО КРАЮ ЯДЕРНОЇ БЕЗОДНІ

 

Вивчення історії пацифістських рухів наводить на думку, що їхній пік припав на 1982 рік невипадково. Начебто мільйони людей передчували, що світ перебуває за крок від незворотної ядерної катастрофи. І вже наступного року з’ясувалося, що це дійсно так — уперше за всю історію ядерних перегонів людство так близько підійшло до самого краю прірви.

26 вересня 1983 року о 0:15 комп’ютер, встановлений на командному пункті системи попередження про ракетний напад у підмосковному Серпухово-15, повідомив, що США запустили балістичну ракету по Радянському Союзу.

Цікаво, що ця комп’ютерна система була досить сучасною і новою. Імовірно, це можна вважати містичним збігом, але її змонтували й поставили на бойове чергування наприкінці фатального 1982 року.

Коли на екрані спалахнули великі червоні літери СТАРТ, черговий офіцер, підполковник Станіслав Петров, мав за інструкцією доповісти про це начальству, у якого залишалося не більше 28 хвилин на ухвалення рішення щодо удару у відповідь. У самого Петрова на це було максимум 15 хвилин.

Порушивши інструкції, він доповів нагору не про атаку, а про те, що комп’ютер дав збій. До цього висновку він дійшов, логічно розсудивши, що якби США зважилися на ядерну атаку, то пуск ракет стався б із кількох баз. Подальший розгляд підтвердив правоту Петрова: комп’ютер прийняв світло, відбите від хмар, за пуск ракети.

Подію миттєво засекретили. Станіслава допитували і не давали спати три доби, після чого, вкрай змученого, відпустили додому. Опинившись удома, він за хвилину розпив пляшку горілки разом зі своїм товаришем — таким самим офіцером, що перебував за 2 км від нього, на такій самій позиції, і за наказом мав натиснути кнопку для удару у відповідь.

Після цього офіцери, які пережили неймовірний стрес, проспали 28 годин поспіль.

 

ПОДВИГ, ПРО ЯКИЙ ОДНІ ПАМ’ЯТАЮТЬ, А ІНШІ ПОСТАРАЛИСЯ ЗАБУТИ

 

А далі була радянська проза життя. Керівництво СРСР не стало порушувати традицій: так, завдяки Петрову світ дивом уникнув ядерної війни, але ніякого подвигу не було! Тому спершу Петрова хотіли нагородити, але потім передумали, і замість заохочення він отримав догану за неправильне ведення бойового журналу.

У країні, де пацифізм вважався злочином, запобігання ядерній війні було очікувано інтерпретовано не як подвиг, а як посадове порушення. Але хай там як, світові дуже пощастило, що саме Петров чергував на пульті цього дня. Хоча й не повинен був — йому довелося замінювати іншого офіцера, що раптово захворів.

Невідомо, чи вбачав у цій випадковості, бувши глибоко віруючою православною людиною, Петров промисел Божий, але він визнавав, що справді виявився потрібною людиною в потрібному місці. У 90-х історію нарешті розсекретили. У 2006 році в штаб-квартирі ООН Станіславу Петрову вручили статуетку з написом «Людині, яка запобігла ядерній війні».

На Заході про нього знімали фільми, писали статті та книги, його нагороджували престижними преміями, його історію використовували при створенні комп’ютерних ігор. Джордж Роджер Вотерс із гурту Pink Floyd присвятив йому свою пісню.

Деякі пацифістські організації навіть відзначають 26 вересня як «Петрів день» — день чудесного порятунку людства від, здавалося б, неминучої загибелі.

І тільки в нинішній Росії про підполковника Петрова вважають за краще забути.

У країні, яка заявляє про готовність першою застосувати ядерну зброю з таким цинізмом, якого не дозволяв собі навіть СРСР, він фігура непопулярна. Навіть у підмосковному Фрязіно, де довгі роки жив і 2017 року помер Станіслав Петров, ви не знайдете пам’яті про його «тихий подвиг»: ані вулиці, названої на його честь, ані пам’ятника, ані меморіальної дошки.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: