Наскільки заслужено фільм «Навальний» став оскароносним?
Джерело: edition.cnn.com
Присудження премії «Оскар» фільму «Навальний» канадського документаліста Деніела Роера викликало шквал емоцій. Противники і прихильники рішення кіноакадеміків наводять на свою користь різні аргументи. Спробуймо об’єктивно розібратися в тій «міфології», яка складається навколо стрічки, що стала лауреатом у номінації «Кращий повнометражний документальний фільм».
ЧИ МОЖНА «КУПИТИ» «ОСКАР»?
Вважається, що це практично неможливо. Тому що від 5 до 10 претендентів на «Оскар» у кожній номінації з’являються в результаті голосування понад 8000 кіноакадеміків з різних країн, що представляють 17 гільдій: акторів, режисерів, сценаристів, операторів, композиторів…
Навіть якщо з кимось із них можна домовитися, то набрати критичну масу для отримання потрібної кількості голосів — завдання нездійсненне. Тим більше, що за такої кількості учасників змови правда безперечно випливла би назовні.
Найкраща картина обирається голосуванням, під час якого члени академії розставляють номіновані фільми в порядку від найкращого до гіршого. Крім основних — «Найкращий фільм», «Найкраща жіноча роль», «Найкращий режисер» тощо — існують шість спеціальних номінацій, в одній із яких якраз і здобув перемогу документальний фільм «Навальний».
До визначення переможців у цих номінаціях залучають сторонніх голосуючих та формують спеціальні комітети з непостійним складом. Далі два експерти та чотири помічники однієї з найбільших аудиторських компаній світу PricewaterhouseCoopers у секретному місці три доби обробляють результати голосування.
Під кінець із приміщення видаляють навіть помічників, і два експерти у повній ізоляції від світу формують конверти.
ВИКЛЮЧНО В РАМКАХ ТРЕНДУ!
Звісно, періодично на адресу кіноакадеміків лунають звинувачення у корупції, але доведені факти знайти неможливо. З початку 40-х система нагородження все більше ускладнювалася, ставала все більш громіздкою та секретною. Навряд чи в ній є місце для системної корупції. Інша річ — деяка недбалість і неналежне виконання кіноакадеміками своїх функцій.
Коли редакція журналу The Hollywood Reporter упродовж двох років анонімно опитувала членів журі «Оскара», то виявила, що більшість академіків голосує «інтуїтивно», навіть не переглядаючи попередньо номінованих фільмів. Може, така поведінка і не прикрашає кіноакадеміків, але точно робить присудження нагород процесом ще більшою мірою випадковим.
Можна припустити, що у своїх оцінках академіки доволі часто орієнтуються на тренди кіноіндустрії, а не лише на переваги тієї чи іншої картини. Тобто виходить, що «Оскар» — це своєрідна вулиця з двостороннім рухом, кінопремія не лише дає «сигнали» для кінопродюсерів та режисерів, а й сама є трендозалежною.
Це багато чого пояснює у тому, чому фільм Роера опинився серед номінантів. Сам режисер в інтерв’ю зізнавався, що дуже хотів зняти найкращий документальний фільм. Найкращий, ясна річ, за критеріями престижних та авторитетних кінопремій. Він цілеспрямовано йшов до цього і, обираючи тему та сюжет, не міг не враховувати кон’юнктуру. А вона така, що кількість біографічних драм серед номінантів на Оскар неухильно зростала з початку 2010-х років.
У 2015 та 2016 роках фільмів цього жанру було приблизно 50%, а у 2019-му та 2021-му автобіографічні драми склали переважну більшість. Успіх фільму Роера, як мінімум, визначається тим, що йому краще за інших вдалося влучити в тренд.
КРАЩИЙ МАРКЕТИНГОВИЙ КЕЙС
Разом з ним на звання «Кращий документальний фільм» 2023 року претендували не менш чудові стрічки: «Все, що дихає» Шонака Сена, «Вся краса та кровопролиття» Лори Пойтрас, «Вогонь кохання» Сари Доса та «Будинок з уламків» Симона Леренга Вільмонта, який є копродукцією України, Данії, Швеції та Фінляндії, про дітей з Лисичанська.
Всі картини дуже гідні, проте у «Навального» від початку статистичні шанси були вищими. Крім того, не забуваймо, що вручення премії «Оскар» стало останньою крапкою в «розкрутці» фільму Роера. На шляху до «Оскара» творці фільму реалізували грамотну маркетингову стратегію. Документальна стрічка здобула нагороду за найкращий фільм на американському фестивалі незалежного кіно Sundance — і це був вибір глядачів, а не кінопрофі.
Після фестивальної презентації 25 січня 2022 року фільм «Навальний» у квітні показали на американському телеканалі CNN, британському BBC Two та стрімінговому сервісі HBO Max. Фільм отримав хороші відгуки глядачів і кінокритиків і цілком закономірно отримав премію BAFTA — головну британську нагороду в галузі кіномистецтва.
Тож корумпувати американських кіноакадеміків було не лише неможливо, а й ні до чого — тренд був уже сформований, і «Оскар» став цілком закономірною та заслуженою його кульмінацію. Тим більше, що певна кількість кіноакадеміків, якщо вірити статистиці The Hollywood Reporter, могла взагалі проголосувати за нього «не дивлячись» — якщо BAFTA до цього виконала всю роботу і визнала фільм найкращим, то лінивим американським кіноакадемікам залишилося лише погодитися з цією оцінкою.
Маркетинг картини слід визнати виключно грамотним ще й з тієї причини, що її вихід був присвячений першим роковинам перебування Олексія Навального в підмосковній в’язниці. А це означає, що інтерес західної преси до цієї фігури та теми політв’язнів у Росії був на піку.
«ОСКАРОНОСЦІ» ПОЗА ПОЛІТИКОЮ?
Важко сказати, наскільки по-справжньому грандіозним кінематографічним відкриттям є фільм «Навальний». Але це абсолютно точно добротне документальне кіно, зроблене на високому професійному рівні. Команда Роера відзняла понад 500 годин відеоматеріалів, з яких вийшло 98 хвилин. Очевидно, що це була велика і складна робота, в якій Роер виклався на повну, з усією серйозністю та відповідальністю.
Навіть Дмитро Пєсков, прес-секретар Володимира Путіна, не став звинувачувати кіноакадемію у підтасовуванні результатів чи критикувати якість картини. Він досить абстрактно згадав лише про те, що «тут є певний елемент політизації теми». Тобто навіть Пєсков інтерпретувати картину як відверте політичне замовлення не наважився.
Так, фільм спочатку був орієнтований на смаки та цінності західного глядача — реакція російської чи української аудиторії була для творців фільму другорядною, що загалом позначилося на деяких оцінках картини в Україні та Росії. Втім, стверджувати, що мистецтво, а тим більше документальне кіно, поза політикою, було б неправильним.
Вручення «Оскара» неодноразово супроводжували якісь політичні демарші номінантів, достатньо згадати Марлона Брандо чи Річарда Гріра. А, наприклад, дуже незручний для політичної еліти США «Фаренгейт 9/11» Майкла Мура отримав «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, але в США не удостоївся жодної премії. Хоча The Daily Telegraph та інші видання назвали його «найкращим фільмом XXI століття».
Повнометражні документальні фільми почали номінуватися на «Оскар» з 1943 року. За рівнем політичної заангажованості та одіозності, втім, як і за ступенем геніальності, їм, звичайно, було далеко до «Тріумфу волі» Лені Ріфеншталь, що оспівує фашизм. Але до 60-х років замовниками оскароносних документалок виступали не приватні продюсери, а різні держструктури.
В основному це були уряди Великої Британії та США, Британське міністерство інформації, Національна рада з кінематографії Канади, Військово-морські сили США, Військово-повітряні сили армії США та навіть Міністерство сільського господарства США.
Зрозуміло, що «Оскар» отримували фільми з «ідеологічно правильною» позицією. Але з 60-х років держструктури поступилися місцем приватним продюсерам, яким ми завдячуємо справжніми документальними шедеврами.
В УКРАЇНІ ДО СТРІЧКИ ПОСТАВИЛИСЯ НЕОДНОЗНАЧНО…
Такі фільми, як «Навальний», приречені на полярні оцінки, тому що підсвічені різними політичними контекстами та різним ставленням до героїв картини. Одне іноді дуже складно відокремити від іншого. Для багатьох українців вибір фільму «Навальний» кіноакадеміками виявився неприйнятним із цілої низки причин.
По-перше, вони розраховували, що «Будинок з уламків», який розповідає про бої на сході України і знятий у тому числі на гроші українського Держкіно, для світової спільноти представляє більшу актуальність, ніж біографічна драма окремо взятого «доброго росіянина». По-друге, багато питань до особистості самого героя — чи справді Навальний «добрий росіянин»?
Звісно, справа про розкрадання грошей у російської філії французької компанії «Ів Роше», за якою Навального зрештою і посадили, путінським режимом сфабрикована та притягнута за вуха. Кремль зубами вчепився у формальну юридичну можливість покарати головного російського опозиціонера та довів ситуацію до очевидного тоталітарного абсурду та свавілля.
ЧЕРГОВА ВЕРСІЯ «РОСІЙСЬКОГО ФАШИСТА»?
Крім того, з легкої руки Валерії Новодворської Олексій Навальний сприймається не стільки як ліберальний політик, скільки як конкуруюча, альтернативна путінській версія «російського фашиста». Власне, нищівну характеристику Навального Новодворської і повторюють в Україні ті, хто вважає, що «добрих росіян не буває».
У гранично перебільшеному варіанті оцінку цими людьми фільму Роера можна звести до простої тези: кіноакадеміки виявили злочинну політичну короткозорість, антигуманізм і навіть антиукраїнство, давши премію не картині про страждання всього українського народу, а про страждання російського героя-одинака — який хай і протистоїть Путіну, та в цілому є таким же «поганим росіянином»!
По-третє, пікантності всій цій історії надає той факт, що в пошуках «оскароносної формули» Роер спочатку спробував звернутися до українського матеріалу. Щоправда, це було ще до війни, і розповідати він хотів не про «добрих росіян», а про «поганих українців». А саме про скандал, який охрестили «Вагнергейтом».
Разом із Христо Грозєвим, журналістом Bellingcat, Роер працював над виходом документального фільму про причетність високопосадовців до скандалу навколо затримання в Білорусі 33 бойовиків ПВК «Вагнер» замість їхнього арешту в Україні. Згідно з інтерв’ю режисера, яке він дав «Радіо Свобода», українська влада перешкоджала зйомкам фільму, причому настільки, що він змушений був «бігти» з країни. Після цієї невдачі Христо Грозєв подарував режисеру нового героя та нову ідею фільму — про Навального.
Благо, що матеріалів по цій справі, розслідуванням якої також займався Bellingcat, вже набралося чимало.
НЕІДЕАЛЬНИЙ ГЕРОЙ
Потрібно сказати, що «Навальний» у кар’єрі Роера — це перший фільм про політику і лише другий його повнометражний документальний проєкт. Звичайно, він розумів, що Олексій Навальний — політична фігура, і усвідомлював всю кон’юнктурність задуму. Але Роеру та його фільму варто віддати належне зовсім не за це.
Щоби зробити захоплюючий глядача, якісний, конкурентоспроможний продукт, він намагався уникнути зайвої політизації. Він навіть не пішов на поводі у Навального, який спочатку намагався задавати тон картині.
Фільм починається з питання: «Якщо тебе вб’ють, яке повідомлення ти хотів би залишити людям у Росії?» Навальний відповідає: «Та припини. Нехай буде фільм номер два, нехай буде трилер. Вб’ють — зробимо нудний фільм пам’яті». Але Роуер зняв фільм аж ніяк не нудний і не трилер, як того хотів Навальний.
«Головний російський опозиціонер» навряд чи був задоволений тим, куди «повертає» картина, і своє невдоволення висловлював, намагаючись знецінити працю режисера, говорячи за його спиною: «Так, я розумію, що він усе це знімає для фільму, який випустить, коли мене вб’ють». Здається, що Роер не прагнув створити образ «святого мученика», вважаючи за краще, аби деяких висновків глядач дійшов самостійно.
Наприклад, Роер говорить про участь Навального в націоналістичних «Російських маршах», де «люди кидають зіги». Відчувається, що Олексію Навальному такі моменти не дуже подобаються. Свою участь у подібних заходах він пояснює тим, що будує коаліцію і готовий заради цього спілкуватися навіть із людьми, що зігають, оскільки вони теж громадяни Росії. Щиро кажучи, досить спірне виправдання.
«МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА», РІВНОВЕЛИКА ЛЕВІАФАНУ
Роер аж ніяк не ідеалізує свого героя. Ось, наприклад, Навальний переживає, що недостатньо добре розмовляє англійською. На що його співробітниця Марія Пєвчих каже: «Все у тебе добре з англійською. Але очі злі. Дивись добріше». Ця фіксація на деталі могла й не увійти до фільму. Але тепер увага глядача фіксується на очах Навального, і він зауважує, що вони справді злі.
Здається, що про політичну заангажованість фільму чи якусь особливу любов режисера до «добрих росіян» говорити точно не варто — «Оскар» документальна стрічка отримала цілком заслужено. Тому що вона є модифікацією «вічної теми». Це навіть не так про боротьбу добра зі злом, як про боротьбу Давида і Голіафа, людини та нелюдської Системи. У цьому сенсі фільм має два герої — людину, яка протистоїть режиму, і сам режим.
Недарма кульмінацією стрічки є діалог знеособленого, колективного ката та жертви. Передбачуваному отруйнику Навальний ставить просте, але страшне запитання: «Навіщо ви хотіли мене вбити?»
Унікальність історії, розказаної Роером, не в тому, щоб явити світу бездоганного героя. Вона про залізну волю та безстрашність, які можуть із «маленької людини» зробити постать, рівновелику Левіафану тоталітарної держави.