Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Science
5 хв. на читання

НЕ ВСЕ ПРОДАЄТЬСЯ: цікавість — кумедна, страшна, ефективна!

НЕ ВСЕ ПРОДАЄТЬСЯ: цікавість — кумедна, страшна, ефективна!
Поділитись матеріалом
Світлина: Родні Сміт, «Ей Джей дивиться через покриту плющем стіну», Гарріман, Нью-Йорк, 1994

 

Відомо, що нобелівський лауреат Даніель Канеман поставив під великий сумнів здатність homo economicus до раціональної поведінки. Відтоді наукова та бізнес-спільнота дедалі більше цікавиться мотиваціями, які лежать за межами максимізації прибутку.

Чому люди в пошуках сенсу життя раптом йдуть із престижних посад? Чому ми витрачаємо час на хобі, які не приносять грошей? Чому не можемо відмовити собі в задоволенні розв’язувати головоломки й ребуси?

 

БЕЗКОРИСЛИВІ МАКАКИ

 

Ще в середині ХХ століття науковець Гаррі Харлоу експериментував із макаками-резус. Він роздавав мавпочкам різні головоломки і спостерігав за їхньою поведінкою. Макаки виявляли неабияку зацікавленість, вивчали та крутили їх у руках, гралися з ними.

Зрештою більшість мавпочок правильно розв’язували задачу й надалі справлялися з нею протягом хвилини. І все було чудово, поки Харлоу не став заохочувати макак, які успішно справлялися з головоломками.

Отримуючи винагороду, тварини працювали набагато гірше, й їхня результативність була набагато нижчою. Парадокс полягав у тому, що коли макаки були вмотивовані виключно своєю цікавістю, яку вони вільно виявляли, вони набагато охочіше розв’язували головоломки, ніж «за зарплату».

Хоча, здавалося б, придбати додаткові вигоди у процесі діяльності для них мало б бути набагато привабливіше та цікавіше. Якби макаки вміли говорити, то, можливо, вони б повторили слідом за Альбертом Ейнштейном: «У мене немає особливих талантів. Мені просто страшенно цікаво»

 

ТЕОРІЯ САМОДЕТЕРМІНАЦІЇ

 

У 70-ті роки минулого століття щось схоже на мотиваційні механізми мавп відкрили в людей Едвард Десі та Річард Раян із Рочестерського університету (США). Вони створили теорію самодетермінації. Згідно з нею, однією з головних умов мотивації є відчуття себе ініціатором власних дій.

Крім потреби в автономії, у людини існує також потреба в компетентності та стосунках з іншими людьми. Тобто, крім продиктованої біологією потреби в їжі, безпеці та продовженні роду, спонукальними силами, що визначають поведінку людини, є зовнішні (заохочення й покарання) і внутрішні (задоволення від процесу).

Причому Едвард Десі виявив, що останнє працює набагато краще, а винагорода людини, як і у випадку з макаками, негативно впливає на результат.

На додачу до цього наприкінці ХХ — на початку XXI століття з’ясувалося, що система зовнішньої мотивації, знаменитий принцип «батога й пряника», дедалі менше сумісна з багатьма аспектами сучасного бізнесу.

 

БІЗНЕС-МОДЕЛЬ І ПОТОКОВА СВІДОМІСТЬ

 

2001 року існувало дві віртуальні енциклопедії, які конкурували одна з одною. Першу створила корпорація Microsoft, яка залучила до цього чималі ресурси та найкращих професіоналів. Друга називалася Wikipedia, і на абсолютно безоплатній основі її наповнювали контентом та редагували мільйони людей.

Раніше жоден економічний аналітик не наважився б зробити ставку на цей дивний проєкт, реалізований на непрофесійній, безоплатній і добровільній основі. Однак у XXI столітті світ почав кардинально змінюватися, і почали трансформуватися мотивації людей.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

У цьому новому світі Wikipedia значно перевершила ініціативу Microsoft. Сьогодні ми знаємо вже масу бізнес-моделей, які досягли неймовірного успіху, задіюючи енергію добровільної активності людей. Wikipedia стала піонером open-source, проєктів з відкритим доступом. Услід за нею цим шляхом пішло безліч компаній, як-от Linux, Firefox, Apache, WordPress тощо.

Дослідження мотивації учасників докладно показали, що вони пов’язані з творчою реалізацією, яка досягається за рахунок «потокового стану» (англ. flow). Психолог Міхай Чіксентміхаї, який вперше описав його, характеризує flow як стан, близький до дзен.

У цьому стані єдність уваги, мотивації та ситуації викликає відчуття щастя та сприяє оптимальному вирішенню завдань. Шведське дослідження 2010 року продемонструвало, що в піаністів, які ввійшли в flow, дихання ставало глибшим, серцебиття сповільнювалося, і навіть активізувалися м’язи обличчя, що відповідають за усмішку.

 

ЦІКАВІСТЬ ПРОТИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

 

На відміну від Міхая Чіксентміхаї, Меллон Дж. Левенштейн з Університету Карнегі пояснив причини допитливості людей дещо по-іншому. Він створив теорію «інформаційної прогалини». Сенс її в тому, що допитливість допомагає нашому мозку позбуватися дуже некомфортної для нього невизначеності.

Тяга до заповнення інформаційних прогалин може бути настільки великою, що люди стануть ухвалювати потенційно невигідні й навіть шкідливі для них рішення. В одному з експериментів учасникам, які очікують на справжнє завдання, запропонували вивчити електрошокові ручки.

В одній групі учасники знали, що ті, які мали червону наліпку, били струмом, а ті, які мали зелену, — ні. Другій групі, у якої всі ручки були з жовтими стікерами, не було відомо, які ручки з батарейками і б’ються струмом, а які без батарейок і безпечні.

З’ясувалося, що люди, які опинилися в ситуації невизначеності, набагато частіше виявляли цікавість та натискали на ручки, ризикуючи отримати удар струмом.

 

СТРАШЕННО ЦІКАВО!

 

Цікавість робить нас щасливішими, допомагає створювати інноваційні бізнес-моделі, робити неочікувані наукові відкриття та вирішувати творчі завдання. Але, крім того, вона є нескінченним джерелом страшних і комічних ситуацій, у які через неї нерідко потрапляють люди.

Першу можна проілюструвати будь-якою історією про «синю бороду», коли людина заглядає «не в ту» кімнату, хоча цілком розуміє негативні наслідки цього. Такими сюжетами рясніють фольклор, кіно і література. Але нерідкими є й анекдотичні ситуації.

Одного разу жертвою власної цікавості став не хто інший, як автор теорії еволюції Чарльз Дарвін. Дарвін був фанатичним колекціонером жуків. У 1828 році, прогулюючись Кембриджем, він виявив під корою мертвого дерева двох жужелиць.

Коли обидві його руки виявилися зайняті цими комахами, Дарвін побачив третю, дуже рідкісну жужелицю — хрестоносця великого. Втратити таке щастя він аж ніяк не міг.

І Дарвін не вигадав нічого кращого, як запхати одну з жужелиць собі до рота, щоб вільною рукою схопити хрестоносця.

Відчувши небезпеку, жук, який опинився в роті Дарвіна, виділив токсичну речовину. У підсумку вченому довелося виплюнути цю жужелицю та кинути двох тих, що були в руках.

 


 
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: