Борис Бурда
Журналіст, письменник, бард. Володар «Діамантової сови» інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?»
Liberal Arts
10 хв. на читання

НЕВИДИМОГО МИСТЕЦТВА — СИЛА-СИЛЕННА

НЕВИДИМОГО МИСТЕЦТВА — СИЛА-СИЛЕННА
Поділитись матеріалом
Джерело фото: edition.cnn.com

 

Ви, мабуть, були впевнені, що такого зробити не можна. А в Нью-Йорку доступною їм англійською відповіли так, що й ми зрозуміємо, — MONA! Розшифровується ця абревіатура просто — The Museum Of Non-visible Art, «Музей невидимого мистецтва».

Просторі зали, ввічливі службовці, на стінах гарні таблички з описом виставлених шедеврів… І все! Самих шедеврів немає й не треба — невже вам опису недостатньо? Подивіться самі сайт цього музею, ось він (museumofnonvisibleart.com) — вам там усе пояснять ще докладніше, ніж зміг би я.

Вам розкажуть, що тут виставлено не звичайні витвори мистецтва, а речі настільки концептуальні та геніальні, що вони навіть мають право не матеріалізовуватися в нашому банальному фізичному світі й можуть існувати тільки в уяві художника. У якомусь спрощеному вигляді, а якщо ви достатньо розвинені — навіть у вашій уяві. Дивіться і насолоджуйтеся, не вийде — самі винні.

Гаразд, скажете ви, ну так хтось пожартував, і що? Цей музей проіснував цілісінький день або навіть тиждень? Дзуськи — музею вже понад вісім років! На сайті вказано адресу музею й телефон — якщо хочете, зателефонуйте і замовте екскурсію, це треба робити за попереднім записом.

Можете подивитися на світлини — відвідувачі уважно роздивляються побілену стінку і бачать на ній чудові картини, описи яких вони щойно прочитали. Ви нічого такого не бачите? То ваші проблеми!

 

НЕВИДИМОГО МИСТЕЦТВА — СИЛА-СИЛЕННА
Джерело фото: shoutoutla.com

 

Мені навіть стало цікаво — що розповіли друзям і знайомим перші відвідувачі цього музею? Чи переконливо хвалили побачене, чи палко рекомендували не проґавити нагоди й відвідати це диво природи?

Одразу згадалася схожа історія з улюбленої в дитинстві книжки Леоніда Соловйова «Зачарований принц». Щоб допомогти злиденній бабусі, яка не володіла нічим, крім старезного кота, маленький Ходжа Насреддін посадив його в незграбно розфарбовану клітку, прикрасив її вивіскою зі словами «Звір, іменований кіт» і почав зазивати народ цілком правдивими рекламними текстами: «Звір, іменований кіт! Він сидить у міцній та надійній клітці! Він видає звуки — гидкі, коли голодний, і приємні, коли ситий!»

І поперся ж народ, сумлінно вносячи вхідну плату, а подивившись, здогадувався, звісно, що знову обдурили, шахраї кляті, але нікому не говорив — нехай і інших обдурять, буде не так прикро! Можливо, тільки в цьому річ?

Навряд чи — надто вже довго існує музей, і нічого, до речі, не приховує. А на виставлені в ньому невидимі картини не тільки пильно дивляться — їх навіть купують, причому не за дрібні гроші.

Ось, наприклад, Емі Девісон, медіапродюсер, нещодавно купила за $10 000 (не такі вже й малі гроші) картину «Свіже повітря». Її автор — Джеймс Франко, досить відомий актор і режисер, ведучий церемонії «Оскар-2011», володар своєї зірки на голлівудській Алеї слави, людина, цілком успішна і без такого живопису. Купила вона, звісно, тільки табличку з описом цієї чудової картини і всіх її вкрай чудових якостей — картина ж бо невидима!

Що ж ця Емі Девісон не обурилася, не схопила голлівудську зірку за комірець і не потягла до шерифа — віддавай, мовляв, мої грошенята, шахрай! Коли середньовічні князі ловили алхіміків, які намагалися обманним шляхом переконати їх, що отримали з неблагородних металів чисте золото, а насправді просто майстерно підкидали шматочки золота в колбу зі своїм філософським каменем, вони з цими алхіміками не цацкалися — деяких навіть вішали на позолочених шибеницях.

Але князі по-своєму мали рацію — адже алхіміки їх обманювали. А нашу колекціонерку ніхто не обдурив, що їй було обіцяно, те вона й отримала! І її це, до речі, цілком влаштувало. Робота алхіміків була бізнесом: попався — відповідай. А робота творців невидимих картин — мистецтвом.

А що воно, власне кажучи, таке — мистецтво? Що можна так називати, а що не можна? Якийсь казковий король із доволі популярного фентезі розв’язував це завдання просто: може художник-абстракціоніст намалювати песика — нехай малює. Не може — отже, шарлатан, у вигнання його!

Та це лише у фентезі може зійти з рук, адже в того ж Пікассо мальовнича техніка була, причому неабияка, а малював він таке, що згаданий король і без суперечок одразу б покликав ката.

Очевидно, що мислення в цього короля на тому ж рівні, що й у його автора — як у радянського чиновника 50-х років, коли абстрактний живопис у СРСР публікували хіба що в журналі «Крокодил» у рубриці «Их нравы» та коментували його самі розумієте як. Тільки от що вдієш, як за подібні картини багаті люди зараз викладають п’яти- і шестизначні суми у твердій валюті? Причому й пострадянські олігархи, на цьому ж «Крокодилові» виховані.

Хтось може сказати: «Та ж одразу видно, мистецтво чи ні — достатньо подивитися, і сам усе зрозумієш». Та де там! Траплялося, всі хором кричали: «Ганьба!» і пальцем тикали, а минав час — і вішали в найшанованішому музеї на чільному місці.

Той же «Сніданок на траві» Едуара Мане, не кажучи вже про «Олімпію», викликали не просто галас, а класичний народний гнів. Коли Мане все ж таки виставив «Олімпію», навіть відносно стримані критики називали героїню картини «шльондрою», «самкою горили», її руку, що лежить на стегні, оголосили схожою на жабу, купа обурених глядачів на картину просто плювали або намагалися штрикнути парасолькою.

Довелося приставити до неї двох озброєних охоронців, але ті ледве справлялися, навіть час від часу оголюючи шаблі (доводилося, а то б затоптали!), і картину перевісили під саму стелю. А зараз вона висить у найпрестижнішому музеї Орсе і численні глядачі дивляться на неї з благоговінням. Щось змінилося? У картині — ні, у глядачах — багато чого.

Над глядачами, звісно, чимало попрацювали. Приблизно в той самий час у Парижі з’явилося мистецьке угруповання фумістів (від fumee — дим). Вони проголошували, що мета мистецтва — пускати дим в очі, створювати враження, причому неважливо, якими засобами. Один із його лідерів Альфонс Алле уславився тим, що за багато років до Малевича створив точну копію його знаменитого «Чорного квадрата», яка має назву «Битва негрів у печері вночі».

Безсумнівним є прогрес сприйняття — фумісти сприймалися вже радше не як шарлатани, а як дотепні жартівники, які глузують із відсталості, зашореності та накатаних колій.

Продовжувачами фумістів стали дадаїсти, проповідники ірраціональності, цинізму й безсистемності, руйнівники визнаних канонів і якої завгодно естетики, які гучно казали про себе: «Дадаїсти не являють собою нічого, нічого, нічого, безсумнівно, вони не досягнуть нічого, нічого, нічого».

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Обманювали, до речі, — їх пам’ятають і зараз, виводять з них такі течії, як сюрреалізм і постмодернізм, а імена Луї Арагона, Поля Елюара, Макса Ернста, Отто Дікса, Андре Бреттона та інших дадаїстів цілком помітні в історії світової літератури й живопису. Подивіться на картини дадаїстів — вони вам зрозуміліші, ніж невидимі картини з MONA? Напевно, зараз зрозуміліші — про них нам уже довго розповідали…

Можливо, саме в цьому й річ? Мистецтво завжди базується на умовностях, на сумі якихось суспільних домовленостей. Але це означає і ще дещо — суспільство можна дезінформувати, створити хибну думку про те, що це ніщо всередині ніде — і є мистецтво. А хто б сумнівався? У літературі це описано досить давно.

В оповіданні Андре Моруа «Народження знаменитості» товариш дає художнику-невдасі пораду: «Заяви, що розробив нову школу живопису — «ідео-аналітичну». Не портрет людини ти малюєш, а образи, які людина пробуджує. Полковник — п’ять золотих галунів, кінь і хрести. Промисловець — фабрична труба й кулак на столі.

А якщо тебе попросять щось пояснити, постав зустрічне запитання: «Чи бачили ви коли-небудь, як тече річка?» Це нічого не означає, але саме тому видаватиметься дуже значущим». Це допомогло, художник став знаменитістю, а коли товариш, який дав йому пораду, зажадав визнати і його заслуги, знаєте, що художник йому відповів? Вірно — «Чи бачили ви коли-небудь, як тече річка?» 

Чудове заперечення на будь-яку критику на адресу невидимих картин MONA! Відповіси таке — й співрозмовнику не буде чого сказати. Для різноманітності можна використовувати й іншу фразу — не питальну, а ствердну, запропоновану письменником Юрієм Поляковим. Його персонаж, такий самий псевдодіяч мистецтва, рятувався в таких випадках підказаним йому виразом: «Не вари козеня в молоці матері його!»

Джерело — солідніше не буває: Біблія, Вихід, 23,19. Подекуди за заперечення йому можна й нині потрапити під статтю, а раніше за таке взагалі спалювали. Та й зараз, якщо тобі так заперечать на недостатньо шанобливий відгук про невидимі картини — що відповіси?

Є ще цікаве заперечення: «Але ж і я так можу! Вигадаю хитромудрий опис неіснуючої картини, приб’ю його на стінку, скажу, що невидима картина, що відповідає опису, якраз перед вами, але раз вона невидима, вам і побачити її несила!» Відповідь на це проста — не можете, дорогенький! Якщо можете, чому не зробите? Адже ті картини купують за п’ятизначні суми — вам що, гроші не потрібні?

 

НЕВИДИМОГО МИСТЕЦТВА — СИЛА-СИЛЕННА
«Битва негрів у печері вночі», 1882 рік

 

Виявляється, для того аби стати на чолі параду, потрібно самому організувати парад! Знайти спонсорів (ось у MONA на початковому етапі його створення 164 спонсори вклалося — знайдете хоча б половину?), забезпечити позитивні відгуки преси, орендувати або побудувати приміщення, сплатити за рекламу — он скільки роботи! Так ідея, над якою всі ці люди попрацювали, і стала фактом мистецтва. Будете намагатися?

До речі, теоретично, подібні новації не лише живопису мають стосуватися. Той же Моруа писав: В англійських газетах повідомлялося про концерт тиші, який дав одного разу якийсь невідомий піаніст. Гучна реклама зробила свою справу — у день концерту зал був повний. Віртуоз тиші сідає за рояль і грає, але оскільки всі струни зняті, не лунає жодного звуку. Люди в залі косяться один на одного. Кожен чекає, що зробить сусід, і в результаті вся аудиторія сидить, затамувавши подих.

Після двох годин гробової тиші концерт закінчується. Піаніст встає і кланяється. Його проводжають бурхливими оплесками. Наступного дня віртуоз тиші розповідає цю історію по телевізору і на закінчення зізнається: «Я хотів подивитися, як далеко простягається людська дурість; вона безмежна».

Напевно, це все-таки вигадка — ніде не знайшов згадки про такий концерт. Але п’єса американського композитора Джона Кейджа «4 хвилини 33 секунди» виконується давно і часто — перше виконання датується ще 29 серпня 1952 року. Піаніст сідає за рояль та рівно 4 хвилини 33 секунди нічого не робить — музичним твором вважають ті звуки навколишнього середовища, які ви при цьому почуєте.

 

НЕВИДИМОГО МИСТЕЦТВА — СИЛА-СИЛЕННА
Джон Кейдж, «4′33″»

 

Врахуйте, цей твір складається з трьох частин — у першій рівно 30 секунд, у другій 2 хвилини 23 секунди і в третій 1 хвилина 40 секунд, це треба знати заздалегідь, бо інакше ніяк не здогадаєшся. Кейджу вже докоряли — «Що ж це за музика, до такого кожен може додуматися!», на що він абсолютно справедливо заперечував: «А от не додумалися ж!»

До речі, це дуже сильне заперечення — якщо досі не додумалися, виходить, це не так просто. Польський фантаст Конрад Фіалковський описує віддалене майбутнє, в якому головні труднощі діячів мистецтва полягають у тому, що за тисячі років усе вже було, нічого нового написати не можна, намагаєшся щосили вигадати те, до чого ще не додумався ніхто, — а простий комп’ютерний пошук показує, що і до тебе хтось подібне вже опублікував.

Герой оповідання, письменник-невдаха, заздрить процвітаючому колезі, який вигадав базальтову рибку, що цацкається з глечиком сметани, — таке ще не спадало на думку нікому, комп’ютери це підтвердили, і автор цієї неймовірної ахінеї став наймоднішим письменником моменту! Цієї чесноти у музею невидимого мистецтва не віднімеш — раніше таких музеїв не було, це перший.

Уже не єдиний — у Швейцарії 2015 року запрацював No Show Museum, присвячений втіленню у мистецтві такого поняття, як Ніщо. Мабуть, є і щось іще, проте таких музеїв апріорі не може бути занадто багато.

То чим же, зрештою, є ці невидимі картини — мистецтвом чи ні? Та як хочете. Будь ласка, вважайте це мистецтвом — начебто ані тюремного ув’язнення, ані штрафу за це не передбачено. Проте у цієї палиці є й інший бік. Не хочете вважати це мистецтвом — не вважайте! Не купуйте квитка до цього музею, не замовляйте екскурсії ним, не платіть по десять тисяч за такі картини, не читайте статей про нього, зокрема й цю — це все, як Гондурас у Жванецького: якщо не чесати — минає так. Ви вважаєте це мистецтвом — окей, сперечатися не буду. Але це мистецтво створено не для мене — і ви теж не сперечайтеся зі мною!

Поява цього саме в США логічна і передбачувана. Там не дуже активно переслідують усіляких творців фуфломіцинів, конструкторів чудових агрегатів, що виліковують невідомим науці випромінюванням усі болячки, і керівників сект, які допомагають навіть невиліковним колективними молитвами, плюс вилученням майна страждальців на свою користь. Посилаються при цьому, що цікаво, на Чарльза Дарвіна.

Проголошений ним природний відбір у Штатах перестав працювати, з голоду при такій великій кількості благодійників не помре практично ніхто, якщо сам дуже не постарається — повинен же хтось відбирати в дурнів гроші, вони їх однаково ні на що путнє не витрачають. Знаходиться й мистецтво, яке чудово вписується у цю концепцію. Ну і нехай…

І ще одна корисна деталь. Якщо хтось подзюрить тобі на штани й заздалегідь заволає: «Не смій мене бити, я не хуліганив, я створив витвір мистецтва, який символізує Те і Те!» — не слухай його. Дай йому в пику та тягни до поліції, а на скарги відповідай, що тепер ти сам створюєш за його участю новий витвір мистецтва, який символізує Це і Це — що саме, вигадати неважко.

Коли Герострат спалив храм Діани Ефеської, він теж розраховував досягти таким шляхом безсмертної слави, тобто створював цим підпалом витвір мистецтва — зараз таке назвали б акціонізмом.

Та місцеві органи правопорядку не стали це оскаржувати, а просто дали йому випити цикути — греки зазвичай саме так здійснювали смертну кару. Мистецтво мистецтвом, а закони і звичаї своєю чергою. Хочеш їх повалити або змінити — зроби це, якщо зможеш. Але це вже політика, мистецтво тут відіграє другу роль.

А заперечувати, що MONA — саме мистецтво, не варто, марно і не вийде. Є одне визначення мистецтва, яке в подібних ситуаціях дуже виручає, надто коли заходить мова про вартість невидимих картин.

Якось ішов я Андріївським узвозом. Один із художників мене гукнув і запитав: «Скажи мені, будь ласка, чому нездарності на кшталт тебе й Макаревича (зіставлення вочевидь не стосувалося музики — просто в цей час на «Інтері» моя кулінарна програма виходила в суботу, а програма Макаревича — у неділю) купаються в золоті, а у мене повна майстерня картин, кожна з яких коштує по сто тисяч доларів, але немає грошей на пляшку портвейну?»

Я відповів запитанням на запитання: «А ці картини точно коштують по сто тисяч?» Він обурився: «А хто, крім мене, це вирішує? Я їхній творець, їхній автор!» Я відповів: «Тут є тонкощі. Твором мистецтва заведено вважати те, що визнає таким хоча б одна людина, крім автора. Так і вартість картин: щойно хоча б одна людина захоче дати за твою картину сто тисяч, вона буде стільки коштувати. А до цього — ні». І пішов своєю дорогою, так і не давши йому на пляшку портвейну. Не люблю грубіянів.

Закінчу свою розповідь про невидиме мистецтво словами того ж Андре Моруа: «Зрозумійте мене правильно. Я жодним чином не є противником нових форм у мистецтві. Будь-яке потрясіння корисне, воно пробуджує від сплячки.

Потрясіння — невід’ємна частина твору мистецтва. Те, що одна епоха вважає незрозумілим, для наступної епохи стає загальним місцем. Імпресіоністів висміювали, зневажали, вони тривалий час животіли у злиднях; сьогодні їхні полотна — гордість музеїв…

Я прошу вас тільки про дві речі: не зневажайте майстрів минулого; якщо слава їхня дійшла до нашого часу, значить, вони на це заслужили. Відстоюйте нові форми тільки в тому разі, якщо вони вам дійсно подобаються. Не варто орієнтуватися на громадську думку. Це не маяк, а блукаючі вогні. Дослухайтеся до свого смаку, поважаючи насамперед тих авторів, якими до вас захоплювалися незліченні покоління людей».

На мій погляд, правильно, і свободи думок ніяк не обмежує. Навіть думок про невидимі картини.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: