ПІТЕР ПОМЕРАНЦЕВ: «Путінська постмодерна диктатура — зло, з яким не можна домовлятися!» (Частина I)
Пітер Померанцев
До війни в Україні путінський режим дуже скидався на Веймарську республіку перед приходом Гітлера до влади.
В інтерв’ю Huxleў Пітер Померанцев, професор Університету Джонса Хопкінса, розповідає, що вже на початку 2000-х Росія усвідомлено почала будувати систему управління за прикладом фашистської моделі.
Відомий дослідник пропаганди вважає, що зі злом неможливо домовитись. Він пропонує не витрачати зараз час і сили на роздуми про майбутнє Росії. Про це є сенс думати лише після перемоги.
Довідка Huxleў:
Пітер Померанцев — британський письменник, журналіст, телепродюсер. Народився 1977 року в Києві, у родині відомих дисидентів — поета Ігоря Померанцева та режисера Ліани Померанцевої.
1978 року, рятуючись від переслідування з боку КДБ, сім’я переїхала на Захід. Пітер закінчив Единбурзький університет, після чого 9 років працював у Росії.
Є автором книги «Нічого правдивого, й усе можливо», де яскраво описав сучасне російське суспільство та специфіку путінської постмодерної диктатури.
Його перу належать також інші твори, в яких досліджуються технології інформаційного впливу. Співпрацює з низкою західних інститутів та академій. Зокрема, з SNF Agora Institute при Університеті Джонса Хопкінса.
Разом із колегами Пітер збирає свідчення очевидців та жертв російських злочинів в Україні.
УРОКИ ВЕЙМАРА: ДЕМОКРАТІЯ БЕЗ ДЕМОКРАТІВ
Я жив і працював у Росії з 2001 по 2010 рік після того, як закінчив навчання в британському університеті. Потім також бував у Москві, щоправда, вже досить рідко, наїздами. Однак після виходу моєї книги «Нічого правдивого, й усе можливо» 2014 року я більше не відвідував Російську Федерацію.
Мої відчуття від Росії того періоду приблизно такі: вона нагадує мені Веймарську республіку, яка існувала в Німеччині між закінченням Першої світової війни та приходом Гітлера до влади. Це була псевдодемократична країна, своєрідна демократія без демократів.
ПОСТМОДЕРНА ДИКТАТУРА
Моя книга була про те, як функціонує російська постмодерна диктатура. У ній проводяться паралелі з німецькою реальністю 20–30-х років минулого століття, які напрошувалися тоді природним чином.
Нинішня фашистська Росія, яка розв’язала 2022 року війну з Україною, почала формуватися вже тоді. Вже в той період вона являла собою постмодерну версію нацизму, добре знайомого нам по ХХ століттю.
Російське пострадянське суспільство не зробило глибокого і публічного самоаналізу своєї імперської традиції, подібного до того, на який, наприклад, зважилася постімперська Британія.
Його психологія та світогляд повністю контролювалося та конструювалося пропагандою фашистського та нацистського типу.
КОПІЮВАННЯ ФАШИСТСЬКОЇ МОДЕЛІ
Після виходу книги мене називали русофобом. Просто ще 10 років тому мені було цілком очевидно, що є путінським режимом. При чому це було очевидно не тільки мені, а й багатьом людям в Україні та інших пострадянських республіках.
Можливо, небагато людей тоді могли припустити, що все закінчиться кровопролитною російсько-українською війною такого масштабу. Але всі пам’ятали, що відбувалося у Чечні. Вже сталося російське вторгнення до Грузії. Світ бачив, як Росія поводиться в Сирії, про що я багато писав у ті роки… Політична психологія Росії була очевидно авторитарною та системно артикулювала себе через агресію.
Путінський режим цілком усвідомлено будував себе, наслідуючи фашистку модель, — про це російські лідери думок та експерти заявляли відкрито! Тому, коли я писав книгу, мені не потрібно було нічого вигадувати — просто чесно фіксувати те, що відбувається.
ЧОМУ ДО РОСІЇ СТАВЛЯТЬСЯ ПО-РІЗНОМУ?
На жаль, не всім на Заході сутність путінського режиму була зрозуміла від самого початку. Насправді Захід, та й світ загалом, не однорідний. Досі щодо того, що відбувається в Україні, в різних країнах, у різних соціальних стратах існує безліч найрізноманітніших думок.
Потрібно розуміти, що кожна країна, наприклад та ж Італія чи Болгарія, має свою історію взаємовідносин з Росією. Тому іноді вони можуть виявляти стриману позицію в оцінках її агресивної політики.
Адже поза межами Європи є ще й країни «глобального Півдня», де Росія традиційно, ще з часів СРСР, сприймається як союзник, на якого можна спертися у боротьбі з імперіалізмом.
ЗІ ЗЛОМ НЕМОЖЛИВО ДОМОВИТИСЯ
Однак, якщо говорити в цілому, то ми бачимо, що переважна більшість західних країн — прибалтійські держави, скандинавські, англосаксонські — всі вони перебувають у жорсткій опозиції до Росії.
Вперше за останні тридцять років радикально починає змінюватись і ставлення до неї Німеччини. Німецьке суспільство дедалі більше усвідомлює, що в особі путінського режиму воно зіштовхнулося зі злом, з яким необхідно боротися, а не домовлятися.
У суспільній свідомості Франції також відбувається суттєве зрушення. Наприклад, французькі соціологи стверджують, що Ле Пен втратила чимало голосів на виборах через свою проросійську позицію, яка мала місце в минулому.
ДОПОМОГА УКРАЇНІ ЕКОНОМІТЬ ГРОШІ НАТО
Коли говорять про Захід, то іноді розуміють під цим словом не лише єдиний культурний чи географічний простір, а й країни НАТО. Тут ми також стикаємося з відсутністю однорідної реакції членів військового блоку на російську агресію.
Гадаю, це відбувається тому, що ми поки що погано доносимо таку ідею: перемога Росії в Україні становить загрозу всім країнам НАТО!
Вихід Росії на радянські кордони, чого в ідеалі, очевидно, прагне Путін, призведе до того, що країнам Альянсу доведеться витрачати на оборону набагато більше, ніж зараз вони витрачають на допомогу Україні. Адже тоді треба буде створювати військові бази на всьому периметрі кордонів.
Бо навіть якщо російське вторгнення до Прибалтики та Польщі відбудеться не завтра, ці країни відчуватимуть загрозу, що постійно наростає, посилення військового тиску з боку Росії.
РОСІЯ ДЛЯ ЗАХОДУ Є ГРАНИЧНО ТОКСИЧНОЮ
На жаль, в Америці, де я зараз живу і працюю, є чимало людей, які вважають, що у світі НАТО більше не актуальне. Утримувати блок дорого, тому його потрібно розпустити, і США варто піти з Європи. Ці люди погано пам’ятають історію і те, у скільки всьому світу обійшлася гітлерівська агресія.
В 30-ті роки у Гітлера було повно симпатиків у різних країнах. «Колективного Заходу», який виступав би єдиним антифашистським фронтом, тоді також не існувало.
Власне, для демократії така ситуація є цілком нормальною. Проте, якщо говорити про західне суспільство загалом, у ньому переважало глибоке розуміння страшної сутності нацизму. Незважаючи на різноманітні розбіжності, демократичні країни розуміли необхідність спільної боротьби і перемоги над цим злом.
Сьогодні ми бачимо, як щось схоже відбувається й у ставленні до Росії — для західної колективної свідомості вона стає гранично токсичною.
ПРО МАЙБУТНЄ РОСІЇ ДУМАТИ РАНО
Навіть якщо Росія бачиться якимось непроникним полюсом «абсолютного зла», це не означає, що на неї неможливо вплинути. Навпаки, ми повинні постійно намагатися це зробити, докладати для цього всіх зусиль. І одним лише публічним висловом свого ставлення до того, що відбувається, тут не обійтися.
Інформаційна політика має вестися у тісному зв’язку з іншими політиками — санкційною, дипломатичною, військовою тощо. Потрібно сформулювати конкретну мету на даному етапі та рухатися до неї. Метою цього є перегляд російськими політичними елітами стратегічних пріоритетів.
Росія має програти цю війну. Неважливо, чи відбудеться потім її розпад чи ні — це вже визначатиметься постановкою наступних цілей на наступному етапі. Тому питання «що робити з Росією?» — не сьогоднішнього дня. Спочатку — перемога у війні, потім — гарантії безпеки для України, щоби вона почувалася такою ж захищеною, як Польща чи Естонія.
Сьогодні у Варшаві й Таллінні, які є членами НАТО, люди почуваються у безпеці. За великим рахунком, їм байдуже, що відбувається в Москві: чи буде там розпад, розвиток чи застій…