ПОДОЛАННЯ НЕНАВИСТІ: як протистояти культурі екстремізму?
У 14 років з наївного підлітка він перетворився на переконаного расиста, лідера масової банди неонацистів-скінхедів. Але згодом Крістіан Піччоліні розчарувався у нацистському русі та нацистській ідеології. Сьогодні він є визнаним фахівцем боротьби з расизмом та екстремізмом.
Історія Піччоліні — це розповідь людини, яка змогла відректися від мови ненависті, запропонувавши світу несподіваний і парадоксальний спосіб перемогти ненависть у всіх її формах.
Більше 20 років колишній лідер екстремістів Крістіан Піччоліні допомагає людям по всьому світу позбутися расистських помилок. Сьогодні він відомий письменник, критик теорії переваги білої раси, послідовний антирасист.Пройшовши у 1980-х і 90-х роках довгий шлях від неофіта до лідера однієї з наймасовіших неофашистських організацій Америки, Піччоліні знає про екстремізм все. Йому не з чуток відомо, як нелегко повернути собі нормальну, незалежну особистість і повноцінне життя, не отруєне злобою та ненавистю.
Закінчивши Університет Де Поля, Піччоліні отримав ступінь у галузі міжнародних відносин і заснував Goldmill Group — консалтингову фірму, що допомагає у боротьбі з екстремізмом.
2016 року за проведення рекламної кампанії проти ненависті він став володарем спеціальної премії «Еммі». У численних передачах, лекціях, інтерв’ю він ділиться унікальними знаннями про те, як влаштовані неофашистські секти зсередини та як вийти з-під їхнього впливу.
Цим темам присвячено дві книги його мемуарів: «Біла американська молодь: мій спуск у найжорстокіший рух ненависті в Америці — і як я вибрався з нього» та «Подолання ненависті: протистояння новій культурі екстремізму». За мотивами останньої у 2018–2019 роках був знятий та широко транслювався однойменний документальний серіал.
2021 року його радіоподкаст Your Racist History про маловідомі сторінки расистського руху в США було визнано найкращим, він отримав Національну премію Едварда Р. Мерроу. Перший сезон подкасту сьогодні можна знайти у відкритому доступі на різних ресурсах.
Наш альманах пропонує вашій увазі відверту й повчальну розповідь Піччоліні про те, як стають фашистами і як перестають бути ними.
ХХХ
Мій шлях уникнення насильницького екстремізму почався 27 років тому, коли я залишив американський рух скінхедів — прихильників переваги білої раси, який я допомагав створювати.
На той час мені виповнилося лише 22 роки, але я вже встиг провести 8 років у цій організації. Я був одним із найперших і наймолодших її членів і зрештою став лідером найжорстокішого руху ненависті в Америці. Але я не був таким від народження.
Мої батьки щосили намагалися вижити, зберігаючи молоду сім’ю. Їм часто доводилося працювати по 7 днів на тиждень, по 14 годин на день, підробляючи на двох або трьох роботах тільки для того, аби заробити на мізерне існування. І якісного часу, проведеного з моїми батьками, практично не було. Хоч я знав, що вони дуже люблять мене, подорослішавши, відчув себе покинутим. Мені було самотньо, і я став віддалятися, а потім у мене почала накопичуватися злість на них.
І ось одного разу, коли мені було 14, я стояв у провулку та курив косяка. До мене підійшов чоловік удвічі старший за мене, з голеною головою. Він вирвав косяк у мене з рота, поклав мені руку на плече, подивився в очі і сказав: «Комуністи і євреї хочуть, щоб ти це робив, продовжуючи підкорятися їм».
Я відчув себе самотнім і заляканим. У мене була низька самооцінка і, щиро кажучи, я не знав, хто я та яка моя мета. Я був розгублений. Але відразу, бо ця людина притягувала мене до себе, я схопився за неї, як за рятівне коло, всім своїм єством. Так за одну ніч я перетворився на повноцінного нациста.
Незабаром я став лідером сумно відомої організації — нею керувала та людина, яку я зустрів у провулку. Протягом наступних восьми років я вірив тій брехні, якою мене годували. Не вагаючись, я звинувачував кожного єврея у світі в тому, що вважав за геноцид білих європейців, хоча не мав для цього жодних підстав.
Я звинувачував іммігрантів у тому, що вони відбирають роботу у білих американців, при цьому ігноруючи той факт, що мої батьки були працьовитими іммігрантами, які боролися за виживання.
Наступні вісім років я спостерігав, як помирають друзі. Я бачив, як інші потрапляли до в’язниці і завдавали невимовного болю своїм незліченним жертвам та їхнім сім’ям. Я збирав зброю, готуючись до того, що вважав майбутньою расовою війною. Також я створював та виконував расистську музику. Частково вона надихнула молодого білого націоналіста увійти до церкви в Чарльстоні (Південна Кароліна) та вбити дев’ятеро безневинних людей.
А потім моє життя змінилося. У 19 років я зустрів дівчину, яка не була частиною цього руху. В її тілі була відсутня расистська «кісточка». Я закохався в неї, ми побралися, у нас народився перший син. Того дня, коли я тримав його на руках у пологовому залі, я вперше відновив зв’язок із невинністю, яку втратив у 14 років. І якби в мене вистачило сміливості покинути організацію саме в той момент, можливо, трагедії вдалося б уникнути.
Натомість я пішов на компроміс: відмовився від ролі лідера в організації та відкрив музичну крамницю. У ній я продавав расистську музику, яку імпортував із Європи.
Але я розумів, що суспільство не дозволить мені займатися лише тим, що тоді продавалося у крамниці. Тому я вирішив, що заповнюватиму полиці й музикою інших жанрів, таких як панк-рок, хеві-метал та хіп-хоп. Звісно, музика «білої сили», якою я торгував, давала 75% валового прибутку.
Моя крамниця була єдиною на всю країну, де вона продавалася, тому люди з’їжджалися звідусіль, аби купити її. Проте до мене також приходили покупці й за іншою музикою. Рано чи пізно ми починали спілкуватися з ними.
Якось увійшов чорношкірий підліток, який був очевидно засмучений. Я вирішив спитати його, що трапилося. Він відповів, що у його матері діагностували рак грудей. І раптом підліток, з яким раніше в нас жодного разу не було змістовного спілкування, змусив мене відчути зв’язок із ним. Бо моя мати мала такий самий діагноз, і я зумів повною мірою відчути його біль.
Іншим разом прийшла гей-пара із сином. Мені було цілком зрозуміло, що вони любили свого сина так само сильно, як я любив свого. Несподівано для себе я не зміг раціонально пояснити чи виправдати ту упередженість, яка була в моїй свідомості.
Я вирішив виключити музику «білої сили» з асортименту, бо мені стало соромно продавати її перед моїми новими друзями. Звичайно, тепер магазин уже не міг окупати себе, тож довелося його закрити. Водночас я втратив майже все, чим дорожив у житті.
Дружина і діти пішли від мене, бо я не покинув рух так швидко, як слід. Я був дуже нещасний. Часто, прокидаючись вранці, я хотів, аби цей день виявився для мене останнім.
Приблизно років за п’ять одна з небагатьох моїх подруг стурбувалася моїм благополуччям. Вона підійшла до мене і сказала: «Тобі з собою треба щось робити, я не хочу побачити, як ти помреш». А потім вона запропонувала мені влаштуватися у компанію під назвою IBM, де працювала сама.
Я дослухався до її поради і якимось дивом отримав роботу. Якось на свій жах я дізнався, що мене відправляють встановлювати комп’ютери до середньої школи, з якої мене колись виключили двічі!
Це була та сама школа, де я здійснював акти насильства над учнями та викладачами. Школа, перед якою я організовував мітинги за рівні права для білих. І, ясна річ, доля розпорядилася так, що вже через кілька годин після того, як я туди потрапив, повз мене пройшов… містер Джонні Холмс! Це був великий чоловік, чорношкірий охоронець, з яким я одного разу бився. Через це мене вивели у наручниках зі школи, вигнавши звідти вдруге.
Він мене не впізнав. І я розгубився. Просто остовпів. Я потів і тремтів. Та потім все ж таки вирішив, що маю щось зробити. Протягом п’яти років я намагався втекти від себе і тепер мав зіткнутися з усією тяжкістю свого минулого.
Коли я знайшов його на стоянці, він сідав у машину. Я підійшов до нього, він обернувся, нарешті впізнавши мене, і з переляку зробив крок назад. «Вибачте», — це все, що я зміг вимовити. Він обійняв мене і пробачив, після чого у свою чергу вибачився. Він узяв із мене обіцянку розповідати свою історію будь-кому, хто буде готовий слухати. Це сталося багато років тому. І з того часу я тримаю своє слово.
Ви можете запитати себе просто зараз: як благополучна дитина з працьовитої родини зрештою обрала темний шлях? Відповідь — ями на дорозі.
Мені зустрічалося багато таких вибоїн, коли я був дитиною. Вони є у всіх нас. І якщо вони чимось не заповнені, якщо ми з ними не розбиралися, ми ризикуємо заблукати в небезпечних темних лабіринтах. Наприклад, такою ямою на шляху може стати травма, жорстоке поводження, безробіття, зневага, невиліковні психічні захворювання та навіть привілеї.
Якщо на нашому життєвому шляху зустрічається досить багато ям, а ресурси та підтримка, щоб обійти їх або витягти себе, відсутні, то часом навіть хороші люди можуть робити погані вчинки.
Одним із тих, на чиєму шляху зустрілися такі вибоїни, був Дерріл, 31-річний ветеран війни з Нью-Йорка. Він отримав поранення в Афганістані і був злий через те, що не може повернутися і продовжити вбивати мусульман. Одного разу він зізнався мені, що бачив у парку мусульманина, який молився, і єдиним його бажанням було вдарити його ногою по обличчю.
Я сів поруч із Деррілом і запитав: «Ти колись спілкувався з мусульманами?» Він відповів: «Ні! Навіщо, чорт забирай, мені це робити? Вони огидні!» «Гаразд», — сказав я. Після чого вибачився, аби відлучитись у ванну кімнату. А там дістав телефон та загуглив дані про місцеву мечеть. Потім тихенько зателефонував туди і попросив: «Вибачте, мені потрібна послуга. У мене є знайомий християнин, який дуже хоче більше дізнатися про вашу релігію. Ви не заперечуєте, якщо ми заїдемо?»
Потрібен був деякий час, аби переконати його піти. Але все ж таки ми дісталися потрібного місця. Через дві з половиною години ми вийшли з мечеті після розмови з імамом, обіймаючись і плачучи. Я радий повідомити, що Дерріла і цього імама досі можна часто бачити разом за обідом у місцевому наметі, що продає фалафель.
Ненависть народжена невіглаством. Страх — його батько, а обмеженість — мати. Коли ми чогось не розуміємо, ми схильні цього боятися. І якщо ми продовжимо уникати цього, то наш страх зростатиме і часом переходитиме в ненависть.
З того часу, як я пішов з руху, я допоміг більше ніж 100 людям залишити групи прибічників переваги білої раси та інших екстремістських організацій.
Я роблю це, не сперечаючись з ними, не засуджуючи їх і навіть не доводячи, що вони неправі. Натомість я зближаюся з ними. Я дуже уважно слухаю їх, щоби визначити наявність вибоїн. І після цього починаю їх наповнювати.
Я намагаюся зробити людей стійкішими, впевненішими в собі, здатними виробляти навички, що допомагають конкурувати на ринку праці. Після цього їм більше не треба звинувачувати когось іншого, того, кого вони ніколи не зустрічали.
І насамкінець останнє, з чим я хотів би залишити вас наодинці. Усі люди, з якими я працював, розкажуть вам те саме: вони стали екстремістами не тому, що поділяли якусь ідеологію чи догму, а тому, що хотіли бути причетними до чогось.
Отже, я хотів би поставити вас перед цим викликом: сьогодні, завтра, будь-якого дня знайдіть того, хто, на вашу думку, є негідною людиною. І спробуйте виявити до нього співчуття. Я гарантую вам, що саме такі люди потребують цього найбільше.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
