Віллі Брандт на колінах перед пам’ятником жертв повстання у Варшавському гетто / hashtap.com
Відповідальні, але не винні… Яким чином індивідуальне та колективне взаємопов’язані, коли ми говоримо про такі злочини перед людством, як Голокост чи вбивство мирних українців у Бучі?
Соціальні психологи стверджують: що більше ти «маєш», то більше «винен». Тоталітарні суспільства невипадково практикують психологічне насильство, через комбінацію почуттів провини та обов’язку керуючи «людською масою». Чи є у таких системах місце для особистої відповідальності?
ЧИ ТАК ЛЕГКО «ПОДОЛАТИ МИНУЛЕ»?
Настав 1955 рік. Після смерті Гітлера та капітуляції Німеччини минуло 10 років. Всі ці роки в країні працювала масштабна державна «політика пам’яті», метою якої було «подолання минулого» (нім. Vergangenheitsbewältigung).
Дискусія про наслідки нацизму, про колективну провину та відповідальність стала центральною в німецькій культурі, літературі та вилилася в цілий рух творчої інтелігенції… Проте результати десятиліття системної політики щодо «подолання минулого» навряд чи можна вважати успішними.
1955 року серед німців Західної Німеччини було проведено соціологічне опитування, і понад 50% респондентів, зокрема, відповіли, що Гітлер є «нормальним хлопцем». На початку 60-х років провели ще одне опитування. На цей момент всьому світу вже була відома жахлива правда про Голокост.
Про це розповідали ЗМІ, було знято фільми, написано статті, видано книжки… І при цьому близько 20% німців, як і раніше, вважали, що жертви частково самі винні в тому, що їх цькували, мучили та вбивали.
Тобто у досить великої кількості людей, незважаючи на масовану антинацистську пропаганду, сформувалося не просто уявлення про колективну провину — парадоксальним чином вони прагнули розподілити її між катом і жертвою.
ВЕЛИКЕ КОЛІНОПРЕКЛОНІННЯ
Знаючи подібну статистику, важко позбутися думки, що про колективні злочини, хай навіть не щодо всього народу, але щодо досить значної його частини, говорити все-таки можна. Натомість було чимало німців, які вважали себе «обдуреними режимом», а отже, значною мірою бачили себе «теж жертвами», а не співучасниками. А були ще й такі, як Гюнтер Грасс, Томас Манн або Віллі Брандт.
Під час візиту до Варшави 7 грудня 1970 року канцлер ФРН Віллі Брандт опустився навколішки перед пам’ятником жертв повстання у Варшавському гетто. І, стоячи навколішки, канцлер вибачився від імені всього німецького народу. Це було спонтанним незапланованим жестом, геть несподіваним для журналістів та фотографів, німців, поляків і взагалі, усієї світової громадськості. Колінопреклоніння стало унікальною подією та увійшло в історію з кількох причин.
У вчинку Віллі Брандта вражало те, що особисто йому не було за що каятися. Брандт завжди був послідовним противником націонал-соціалізму, за часів Третього рейху емігрував та брав активну участь в антигітлерівській кампанії. Тобто ступінь відчуття причетності до колективного злочину, вчиненого твоїм народом, є очевидним наслідком усвідомлення особистої відповідальності за нього.
Це питання совісті та результат рефлексії конкретної людини, а не державної політики.
ЧИ ПЕРЕГНУВ ВІЛЛІ БРАНДТ ПАЛИЦЮ?
Інакше — без персоніфікованих «високочутливих ретрансляторів» — усвідомлення провини та відповідальності, певно, не працює. Що підтверджували і соцопитування, що проводилися в 70-ті роки за гарячими слідами колінопреклоніння Брандта. Майже кожен другий німець вважав жест канцлера надмірним. Але наскільки щирим і повним може бути колективне каяття, якщо ти підходиш до нього з деякою «лінійкою»?
Чи можна, наприклад, в одному контексті вважати Голокост проявом абсолютного зла у світі, а в іншому контексті представляти його в певному сенсі допустимим і навіть покладати частину провини на тих, хто опинився в газовій камері? Переоцінка нацистського минулого у Німеччині йшла повним ходом. Але консервативна преса ФРН все одно побачила у вчинку Брандта ознаки так добре знайомої нам української політичної культури «зради».
Його таврували як зрадника батьківщини. Консервативна опозиція різко критикувала підписаний ним Варшавський договір 1970 року, який поділяв Німеччину на ФРН та НДР. Справді, діди та прадіди століттями воювали за «життєвий простір» на сході, а слабак Брандт у нападі самоприниження, стоячи навколішки перед поляками, взяв і «подарував» комуністам східнонімецькі землі.
«СЛАБКІСТЬ», ЩО ОБЕРНУЛАСЯ ТРІУМФОМ
Хотілося б ще раз особливо наголосити: це не 30-ті, не 40-ті і не 50-ті роки. Надворі був 1970-й, і 25 років постфашистської політики пам’яті! Проте вже у 90-ті, оцінюючи вчинок Віллі Брандта, німецькі історики навперебій говорили про те, чого, на жаль, не розуміла більшість його сучасників.
Дії «слабкого канцлера» де-факто стали кроком до майбутнього возз’єднання Німеччини. Договір, підписаний у Варшаві, об’єктивно став фундаментом для поступового зближення між Сходом і Заходом в епоху холодної війни. Зрештою, це призвело до падіння Берлінської стіни, появи на карті світу сильної об’єднаної Німеччини та Євросоюзу.
Чи розумів це сам Брандт, стоячи навколішки у Варшавському гетто, сказати складно. Про те, як пов’язані здатність до покаяння, інтуїція та інтелект, у сучасної науки даних теж немає. Але християнська традиція однозначно свідчить на користь того, що здатність до покаяння та мислення мають тісний взаємозв’язок.
Покаяння по-грецьки — «метанойя», від «мета» — зміна і «ноема» — мислення. По суті, покаяння є такою зміною мислення і навіть ознакою мислення «як такого».
ЯК ПОВ’ЯЗАНІ ПОКАЯННЯ І МИСЛЕННЯ?
Наведемо відомі слова філософа Олександра П’ятигорського про зв’язок колективної відповідальності та мислення:
«Ви мене запитали про колективну відповідальність… це питання онтології. Жодна ситуація людини не ізольована і не випадкова. Ось, припустимо, я громадянин якоїсь країни, що розв’язала війну. І ось, я, скажімо, середньостатистична людина, тобто немисляча, працюю, наприклад, банківським клерком.
Не воюю, злочинів військових не здійснюю, так? Причепитися нема до чого… А з позиції онтології я вчиняю злочин! Який? Я не думаю! Я не запитую: «Як же так, чому я опинився в такій ситуації? Чому я виявився громадянином країни, яка окупувала іншу країну?»
Якщо ланцюг причин і наслідків привів мене до того, що я громадянин злочинної держави, то це означає, що я до цього причетний… Злочин починається з моменту, коли я говорю: «Я тут ні до чого». Бо я відмовляюся бачити ситуацію, бачити свою участь, бачити, як я допустив, що насіння карми проросло…
Я не мислив, отже, не перервав зчеплення причин та наслідків, отже, попустив, щоб усе продовжувалося далі».
Наявність волі до мислення дозволяє провести набагато чіткіший кордон між немислячим «середньостатистичним» індивідуумом та особистістю, здатною на «зміну розуму». Цікаво, що «зміна розуму» потрібна не тільки для того, щоби вибачитися, але й щоб пробачити.
Коли Брандт опустився на холодний бетон біля пам’ятника у Варшаві, поляки не були готові до цього. Офіційно польська влада оцінила це як знак примирення. Але до візиту Брандта німців у Польщі системно зображували як реваншистів та розпалювачів війни.
Після візиту партійна пропаганда продовжила культивувати негативний образ німців. Багато поляків тоді взагалі не дізналися про те, що сталося. А в польських газетах фотографію уклінного канцлера ФРН не тиражували.
НЕМАЄ СВОБОДИ — НЕМАЄ Й ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?
Спори, що почалися після Другої світової війни, про різницю між виною і відповідальністю, правом і етикою, про динаміку колективного та індивідуального тривають досі. Німецький психіатр і філософ Карл Ясперс, одружений з єврейкою, в 1937 році був відсторонений від викладання і до кінця війни перебував в ізоляції. У 1946 році він видав свій курс для студентів Університету Гейдельберга «Питання про провину».
Розмежовуючи метафізичну провину на індивідуальному та політичну — на колективному рівні, філософ стверджував, що народ не можна перетворити на індивідуум. Народ не може ані героїчно загинути, ані бути злочинцем, ані вчинити морально чи аморально, це можуть завжди лише окремі його представники.
Паралельно Ханна Арендт досліджувала питання провини «звичайної людини», того самого середнього клерка, про якого говорить П’ятигорський. У результаті вона також дійшла висновку, що «колективне покаяння» — це дуже проблематичний захід. Воно оперує категорією колективної провини, поширюючи на спільність індивідуальну вину. У результаті винні всі і ніхто — особиста провина розмивається, породжуючи різноманітні маніпуляції з метою уникнути відповідальності.
Цікавий аспект у феномені колективної провини та відповідальності виявила соціолог Айріс Маріон Янг. У книзі «Відповідальність на службі справедливості» вона відзначила зарозумілу схильність більш благополучних членів звинувачувати менш благополучних у нездатності брати відповідальність за своє життя та прагнення перекладати її на суспільство.
Янг робить висновок, що безвідповідальність «пересічної людини» — це результат соціальної несправедливості та патології держуправління. Отже, відповідальність можна реалізувати насамперед як боротьбу з несправедливістю.
КУЛЬТУРА ПРОВИНИ І КУЛЬТУРА СОРОМУ
Позиція Янг підтверджується і групою вчених із Міжнародної лабораторії позитивної психології особистості, яка вивчала американських та російських респондентів. Соціологічне дослідження показало, що свобода та почуття відповідальності пов’язані безпосередньо.
Відповідальність може бути нав’язана, може бути прийнята людиною лише добровільно, і умовою при цьому є досить високий рівень особистої свободи. Що вищий рівень «автономії» (одна з базових потреб особистості Self-Determination Theory), то більше він відповідальний.
За відсутності свободи, без підтримки свободи з боку влади чи авторитету, апелювати до відповідальності марно — це не веде до підвищення готовності брати її на себе. Всі процеси, що відбуваються з нашим внутрішнім «я», починаються зовні.
Порівнюючи ситуацію в РФ і США, вчені виявили деякі культурні відмінності — росіяни загалом менш схильні брати на себе відповідальність порівняно з американцями. І це, насправді, дуже суттєвий маркер, що розрізняє «культури сорому» та «культури провини» умовних Заходу та Сходу.
Про наявність у Росії «культури провини» писали багато, вказуючи на російську класику, що постійно рефлексує, зациклену на хронічному самобичуванні, самокопанні і «боргу» героя перед батьківщиною, народом або, як мінімум, якиюсь Сонею Мармеладовою. При цьому відсутність «культури сорому» йде пліч-о-пліч з відмовою брати на себе відповідальність. І це парадоксально навіть сьогодні зближує «хороших» і «поганих» росіян.
Ось що, зокрема, каже послідовний антипутініст та антирадник із багаторічним стажем письменник Віктор Єрофєєв: «Ми були жертвами режиму, а не його співробітниками… Було б дивно, наприклад, уявити, що Шаламову було соромно за Сталіна, чи Пастернаку — за Хрущова».
А ось антифашисту Віллі Брандту за Гітлера чомусь було соромно… Чи відчуваєте різницю?
ХХХ
На жаль, колишній консенсус країн ЄС щодо культурної спадщини, колективної пам’яті про Голокост та нацизм сьогодні також проходить серйозне випробування кризою. Сподіватимемося, що цей процес призведе не лише до маніпуляцій історією та «війн пам’яті» між тими ж Німеччиною і Польщею, а й до вироблення нового, складнішого загальноєвропейського консенсусу.