Мартин Гал
Український письменник
Liberal Arts
6 хв. на читання

ПРОҐАВЛЕНИЙ ГЕНІЙ ІЗ РУМУНІЇ: Еміль Мішель Чоран

ПРОҐАВЛЕНИЙ ГЕНІЙ ІЗ РУМУНІЇ: Еміль Мішель Чоран
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney

 

Кожен письменник, і я не виняток, має в бібліотеці полицю улюблених книг, які він не просто читає та перечитує, але їхні автори входять до кола його близьких друзів. Це невичерпний резервуар натхнення для письменника та простір нічим не затьмареної радості від зустрічі з попередниками. Ось чому нове знайомство з черговим «своїм автором» для мене є яскравою емоційною подією.

Мені не забути перше свідоме прочитання Достоєвського, коли прискорене серцебиття супроводжувало кожен крок Раскольникова. Я добре пам’ятаю й захоплення від першої зустрічі з текстами Камю, і запаморочення від творів Кафки. Читання перших книг Ніцше було пронизливим і гострим, як перший поцілунок, а відкриття Лотреамона — таке гучне й приголомшливе, ніби перший секс і перше кохання.

Зустріч із текстами Чорана — з таких неймовірних і приємних подій. З одного філософського збірника під епатуючою назвою «Апокаліпсис сенсу», купленого абсолютно випадково у 2008 році на книжковому ринку Києва, розпочалося моє знайомство із творчістю Еміля Мішеля Чорана.

Ця щаслива невипадкова випадковість привела до кохання з першого погляду. Стиль Чорана захопив мене неймовірно сильно, я читав його та перечитував, купив усе можливе, скачав на ресурсах усе доступне.

Сьогодні я зараховую знайомство з філософськими книгами Чорана до знакових подій мого життя, а тому впевнений, що тексти цього автора, маловідомі широкому колу читачів, мають стати загальним інтелектуальним надбанням та допомогти нам осмислити зовнішній і внутрішній світ людини, надто складний та суперечливий.

 

Я створений для того, щоб вимовляти різкі монологи

 

Еміль Мішель Чоран

 

Герой нашої історії народився 8 квітня 1911 року в селі Решінері біля міста Сібіу в румунському регіоні Трансільванія, що входив тоді до складу Австро-Угорщини. За географічним положенням будинок Еміля Мішеля Чорана розташований на відстані (всього!) у 481 км від мого місця проживання, що надає нашим відносинам особливої ​​пікантності, бо це найкоротша відстань від генія, з яким я міг би бути знайомий.

Народившись у сім’ї священика, Чоран навчався у німецькій школі, а потім продовжив освіту на факультеті філології та філософії Бухарестського університету. Під час навчання він входить до складу гуртка студентів, які в майбутньому стануть класиками світової літератури: Ежен Іонеско та Мірча Еліаде. Молоді люди зачитуються творами Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше та Федора Достоєвського.

Любов до текстів Ніцше Чоран пронесе через усе життя, знову і знову повертатиметься до його творчості, і навіть манера чоранівського письма несе в собі вогонь та пафос ніцшеанського стилю, натиск та енергію, властиву словам його великого попередника.

Щодо Достоєвського, то він зведений у Чорана в ранг божества, і наслідування культу Достоєвського або його неприйняття є перевіркою особи на інтелектуальну зрілість. З юнацьким максималізмом Чоран дасть сувору оцінку Тейяру де Шардену, який не зміг гідно оцінити автора «Бісов»: «Що за ідіот цей єзуїт!»

 

Эмиль Мишель Чоран. Румыния около 1947 года
Еміль Мішель Чоран, Румунія, близько 1947 року / wikipedia.org

 

З 1932 року молодий автор починає друкувати в газетах статті на різні теми, присвячені поточній політиці в Румунії. У 1933–1935 роках продовжує освіту в Берлінському та Мюнхенському університетах, здобувши стипендію Фонду Гумбольдта. Перші дві книги Еміля Мішеля Чорана — «На вершинах розпачу» (1934) і «Сльози та святі» (1937) — написані румунською мовою й опубліковані в порівняно молодому для філософа віці.

1937 року Чоран отримує стипендію Інституту Франції в Бухаресті і переїжджає до Парижа, де відвідує філософські семінари в Сорбонні, намагається навіть написати дисертацію з творчості Ніцше, але в якийсь момент втрачає інтерес до академічної освіти, купує велосипед і цілий рік подорожує Францією.

Намагаючись вилікувати себе від безсоння, що мучило його, молодий письменник брутально порушує університетську дисципліну, проте, на щастя, без наслідків. Закінчивши навчання у 1940 році, Еміль на деякий час повертається до Румунії, де викладає у провінційних школах.

На початку 1941 року Чоран приїжджає до Парижа як радник з культури румунського посольства, але через три місяці його звільнено з формулюванням: «через марність». У цей момент закономірною для «соціального вигнанця» історією закінчується румунський період життя письменника і відкривається паризька та найпродуктивніша частина його творчості.

Чоран починає писати французькою мовою, і через півстоліття цей невідомий румунський емігрант стане гордістю французької словесності. Але поки що все його інтелектуальне майно — це філософія розпачу, непоправний песимізм, хронічне безсоння та безперервні думки про смерть. Другу світову війну він зустрічає в Парижі, живе деякий час на стипендію, потім перебивається випадковими заробітками.

1949 року виходить у світ перша книга Чорана, написана французькою, — есе «Про розкладання основ». Форма книги — фрагменти, стиль — афористичний, тематика — вільна. Автор доводить безглуздість буття людини, розглядаючи свідомість як чинник саморуйнування душі. Чоран не залишає надії нікому з нас і передусім — самому собі.

Французький філософ Жан-Франсуа Ревель вірно визначив особливість мислення письменника: «Уявіть собі Паскаля, який тільки-но дізнався, що він програв своє парі, і ви отримаєте Чорана».

Стиль Чорана кристалізується й досягає свого остаточного оформлення у книзі «Гіркі силогізми», що стала хрестоматійною. Його манера філософствування після виходу книги у 1952 році відкриває новий етап не лише в його творчості, а й продовжує ту манеру, яка з’явилася на зміну «застарілій» формі класичної філософії.

Криза класичної системоутворюючої філософії призвела до того, що старі прийоми письма вже не могли задовольнити бажання філософствувати, символи та знаки колишніх доктрин стали нудними й банальними, складна поняттєва структура філософських текстів викликала нудьгу, а часом навіть огиду. Потреба нових форм постфілософського періоду філософії висвітила з незвичайною яскравістю нові тексти.

 

ПРОҐАВЛЕНИЙ ГЕНІЙ ІЗ РУМУНІЇ: Еміль Мішель Чоран
Джерело фото: meer.com

 

Сьюзен Зонтаг в есе «Думати наперекір собі: міркування про Чорана» так говорить про нього:

«Відгуком на руйнування усталених доктрин став новий тип філософствування — особистий за тоном (а то й прямо автобіографічний), афористичний, ліричний, антисистемний. Найкращі зразки тут — К’єркегор, Ніцше, Вітгенштейн. Чоран — найбільший представник подібної школи письма на сьогоднішній день».

У «Записниках» Камю писав, що, якщо хочеш стати філософом — пиши романи; девізом же текстів Чорана могло бути: хочеш стати філософом — пиши афоризми.

Афористичний спосіб письма, що сформувався при написанні «Гірких силогізмів», знайде своє втілення і в наступних творах Чорана, як-от: «Історія та утопія» (1960), «Падіння у час» (1964), «Злий деміург» (1969), «Про злощастя появи на світ» (1973) і «Тяжкий вибір» (1979). Всі ці тексти сповнені скептицизму та зневіри у можливість щасливого й вдалого життя, але в той же час вони створені «живою» (до граничної міри!) людиною, щирість якої не викликає сумнівів.

Приходить і перше розуміння глибини чоранівського мислення та інтелектуальної висоти його стилю.

Сьюзен Зонтаг дуже точно зауважує:

«Гарний смак вимагає, щоби мислитель являв світові лише яскраві блискітки своїх інтелектуальних та духовних метань. Звідси чоранівський тон — тон граничного самовладання, повновладний, часом іронічний, нерідко гордий. Але всупереч усьому, що може здатися зарозумілістю, у Чорані немає жодного самовдоволення, якщо не вважати їм незламне почуття марності та безкомпромісно елітарний погляд на життя духу. Чоран — один із найненав’язливіших розумів серед сучасних письменників по-справжньому сильного стилю. Відтінок, іронія, витонченість — саме їство його думки».

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

За свою тривалу творчу кар’єру Еміль Мішель Чоран удостоївся низки премій, а саме: Премії Рівароля (1950), Премії Роже Нім’є (1977) та Великої літературної премії Поля Морана (1988).

Останнє прижиттєве видання письменника — книга «Визнання та прокляття», що вийшла 1987 року, стає інтелектуальним бестселером. Але незабаром Чорана наздоганяє хвороба Альцгеймера і більше він нічого не пише. 20 червня 1995 року письменник помирає. Він похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас.

Після смерті вийшли «Записники» (1957–1972), а також книги: «Самотність і доля» (2004) та «Вправи у запереченні (2005). З невиданого залишилися лише Щоденники та Листи.

Проте шлях до читача для Чорана досі є тернистим: його мало знають, мало друкують, про нього мало говорять.

Я хочу заповнити вакуум уваги, який оточує його ім’я та творчість, а для цього використаю силу чоранівських слів, що одного разу вразили мене, і, сподіваюся, сьогодні вразять вас:

«Єдиний спосіб глибоко зіткнутися з іншою людиною — зануритися якнайглибше в себе».

«Найкращий спосіб позбутися ворога — скрізь говорити про нього лише добре».

«Щоб обеззброїти заздрісників, нам слід було б виходити на вулицю на милицях».

«У кожному, хто хоч у чомусь досяг успіху, є щось від шарлатана».

«Тільки розбиті долі можна визнати такими, що вдалися».

«Занапастити своє життя — означає долучитися до поезії, не вдаючись до допомоги таланту».

«Літературна критика супротивить здоровому глузду: читати потрібно не для того, щоб зрозуміти іншого, а щоб зрозуміти самого себе».

«Головне часто відкривається під завісу довгої розмови. Великі істини вимовляються на порозі».

«Для письменника змінити мову — все одно що писати любовний лист зі словником».

«Сам факт, що життя позбавлене будь-якого сенсу, — вже причина для того, аби жити… і, до того ж, єдина».

«Самовбивство не має сенсу, бо самогубець завжди вбиває себе надто пізно».

«Історія ідей — це історія образ самотніх людей».

 

Артуро Эспиноса. Портрет Эмиля Чорана, 2012
Артуро Еспіноса. Портрет Еміля Чорана, 2012 / wikipedia.org

 

«Лише поверхневі мислителі поводяться з ідеями делікатно».

«Філософська мода приходить так само, як гастрономічна мода: спростовувати ідею — це однаково, що спростовувати якийсь соус».

«Потреба у докорах сумління передує Злу — та що я кажу! — породжує його».

«Тиранія ламає чи загартовує особистість, свобода її розм’якшує та перетворює на маріонетку».

«Дон Кіхот — молодість своєї цивілізації: він вигадував собі події, ми ж не знаємо, як уникнути тих подій, які на нас наступають».

«Зловживати своїм невезінням негарно; бо деякі люди, та й народи також, знаходять у цьому таке задоволення, що просто безчестять трагедію».

«У песимісті змовляються між собою неефективна доброта та невдоволена злість».

«Кожен народ на певному відрізку своєї історії вважає себе обраним. У цей час він показує найкраще та найгірше з того, на що здатний».

«Усі великі події були спровоковані божевільними, божевільними посередностями. Так само, і в цьому можна не сумніватися, буде і з «кінцем світу».

«Писати книги варто з єдиною метою — щоб висловити у них те, в чому ніколи й нікому не посмієш зізнатися».

«Публікація книги пов’язана з тими ж турботами, що одруження чи похорон».

«Що очевидніше мистецтво заходить у глухий кут, то більше стає художників».

«Тільки одне має значення — навчитися програвати».

«Жити, не знаючи жодних амбіцій, — велике щастя й велика сила».

«Знати правду про себе — це вимагає такої мужності, яка виходить за межі людських здібностей».

«У хвилини, коли мене охоплює напад манії величі, я кажу собі: не може бути, щоб я помилився у прогнозах».

«Причиною багатьох невдач слугує не страх перед справою, а страх перед успіхом. Але всякий успіх є ганебним. Краще в помийну яму, ніж на п’єдестал».

«Просто неймовірно, що перспектива отримати собі біографа нікого не змусила відмовитися від володіння життям».

«Неможливо бути мислячою істотою і залишатися скромним».

«Жодну думку не можна довести до кінця без неабиякої частки лютості».

«Свідомість — не просто скалка. Це кинджал, устромлений у живу плоть».

«Мислити — означає шкодити, насамперед шкодити собі».

«Тому писати треба для гладіаторів».

«— Що з вами, та що це з вами?

— Зі мною нічого. Зовсім нічого. Я просто вистрибнув зі своєї долі і тепер не знаю, куди йти, куди тікати».

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: