Пабло Пікассо. Клод пише, 1951 / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
До всіх професій у світі веде дорога: школа, коледж чи інститут, і лише справи письменника ніде не можна навчитися. Якщо будь-яку спеціальність можна вибрати, то літературу — ні.
Мистецтво письма — особливий талант, слова викликають того, до кого планують з’явитися. Література обирає автора сама. Письменник — це призначення Бога, а не посада, яку можна отримати завдяки старанності у праці.
Але це небезпечне покликання, бо життя людини з пером у руці (або тієї, що сидить перед чистим листом на екрані комп’ютера) — суцільна невизначеність: вона не знає, коли і що саме напише, одного бажання поета написати вірш для його створення — на жаль! — недостатньо. Тут автору ніхто не допоможе, бо натхнення, від якого залежить його творчість, ніби кішка, що гуляє сама по собі.
До яких тільки хитрощів не вдаються автори, щоб привернути до себе примхливу жінку на ім’я Муза: пишуть лежачи чи стоячи, гарно вдягнені чи голяка, перед дзеркалом чи стіною, попиваючи віскі чи накачуючись кавою.
Майстерня письменника, де він створює шедеври, не менш важлива для справи, ніж його обдарованість, а знайти ідеальні умови для творчості — половина успіху.
Та постає питання: як облаштувати робоче місце письменника, і які звички допомагають йому писати, а які є шкідливими для творчого процесу?
Мені розповідали, що деякі пишуть у вагоні і, напевно, могли би писати, сидячи зі схрещеними ногами на мотузці для білизни. Стосовно мене, змушений зізнатися, що моє сибаритство дозволяє мені писати, тільки коли я маю щонайменше щось на зразок стільця
Джозеф Конрад
Таких універсальних та невибагливих до умов письменників, як описав Джозеф Конрад, небагато. В історії літератури мало авторів, котрі створили щось варте уваги у шаленому шумі кафе чи серед міської суєти, на вокзалі чи під час роботи в канцелярії.
Письменники, для яких місце творчості не має жодного значення, скоріше виняток із загального правила, адже більшість із них потребують окремого кабінету, нехай маленького приміщення, але з чотирма стінами, столом та стільцем.
Питання про робоче місце письменника було б темою нерозкритою, якби за роздуми про нього та його облаштування не взялася жінка — англійська письменниця Вірджинія Вульф. Її книга «Власна кімната» розкриває й тему ґендерної сегрегації в літературі, що тривала протягом двох тисячоліть, аж до ХІХ сторіччя.
Вульф зазначає: «Жінка з геніальністю Шекспіра у XVI столітті була б зацькованою, позбавила би себе життя або закінчила б його поза суспільством, десь у глухому селі, наче відьма».
А Джейн Остін, яка не мала особистого кабінету і змушена була писати в спільній кімнаті батьківського будинку, щоразу соромилася і прикривала рукопис, коли хтось підходив до її столу.
Письменниця скаржилася: «Чоловіки здобули собі привілей писати вже кілька тисячоліть тому, і тільки в первісних громадах поетові довелося б доводити, що йому потрібен затишний куточок, де він мав би можливість зосередитися».
Письменників у світі безліч, але стосовно оформлення робочого місця їх цілком можна розділити на дві групи.
Перша група об’єднує авторів, для яких письменництво — це пристрасть, необхідність, і вони готові писати щодня та систематично. Принцип: «жодного дня без рядка» — девіз їхньої діяльності. В Еміля Золя цей вислів був на стіні у робочому кабінеті, а Юрій Олеша навіть так назвав одну зі своїх книг.
Письменник такого типу мріє творити щодня. У когось, як у Ентоні Троллопа, це виходило: кожен день він писав певну кількість слів зі старанністю поштового чиновника, яким пропрацював 30 років. Письменники цього складу характеру повинні зручно облаштовувати своє робоче місце, оскільки проводять багато часу за письмовим столом.
Друга група авторів пише, піддаючись спонтанному приходу натхнення, місце й час не мають значення, вони можуть створювати шедеври на уривках газет або серветках — для цих людей облаштування кабінету та зручність стільця — справа другорядна.
Єдине, без чого складно обійтися всім письменникам, — натхнення. Багато авторів вдаються до всіляких дивацтв, аби стимулювати свою творчу активність.
Ян Парандовский у книзі «Алхімія слова» пише: «Шиллер, працюючи, тримав ноги в холодній воді, а Бальзак нібито іноді працював босоніж, стоячи на кам’яній підлозі; Байрон вживав лауданум, Прус нюхав парфуми, Якобсен — гіацинти, ще хтось — гнилі яблука. Ібсен, який, до речі, не нехтував чаркою, під час роботи рвав непотрібні папери та газети. Руссо змушував інтенсивніше працювати свою думку, стоячи на сонці з непокритою головою, а Боссюе досягав того ж, сидячи в холодній кімнаті, загорнувши голову в хутра».
З медичної погляду інстинктивним бажанням всіх цих авторів було прискорити кровообіг в області мозку і таким чином активізувати розумову діяльність, а для письменника спосіб не відіграє особливої ролі. Ось чому різні збуджуючі мозок засоби та шкідливі звички, як-от алкоголізм та наркоманія, нерідко служать натхненниками творчості.
Серед поетів навіть існує думка, що у тверезому вигляді нічого путнього створити не можна. Це, звісно, жалюгідне перебільшення на користь поетів-п’яниць, але те, що ще в V столітті до нашої ери грецький драматург Кратін написав п’єсу «Пляшка», де назвав свою дружину Комедією, а коханку — Пияцтвом — факт, який заслуговує на увагу.
Вино супроводжує письменників, як перо. Склянка гарного вина під час роботи для підганяння коня натхнення та польота уяви — хто не використовував її? Хоча список талантів, котрі потонули у чарці, про яких ми навіть не знаємо, — ой який великий.
І не треба тішити себе надіями, якщо ви вмієте пити в барах, подібно до Хемінгуея, бо на початку творчого шляху було б краще досягти такої ж літературної майстерності, як американський письменник, а вже потім змагатися у випивці. До речі, на захист Хемінгуея слід зазначити, що у п’яному вигляді письменник ніколи не працював.
XX століття додало творчим людям залежностей і наповнило джерело можливого натхнення. На арену вийшли наркотики, й у 1950-ті роки багато хто з великих письменників проводили експерименти над собою, вживаючи сильнодіючі речовини та записуючи свої відчуття.
Скажімо, зустріч Анрі Мішо з мескаліном дала світові в 1955 році його книгу «Убоге диво», а Олдос Хакслі поділився своїми враженнями від психоделічного досвіду в есеї «Двері сприйняття».
Але брати приклад із класиків з такими згубними звичками нинішнім письменникам не варто, все ж таки буде розумнішим обирати спосіб та умови для занять літературою, які не завдають такої беззаперечної шкоди здоров’ю, та користуватися перевіреними методиками, як-от:
#1 «Горизонтальне письменство» — багато авторів працювали лежачи в ліжку: Марк Твен, Джордж Орвелл, Марсель Пруст.
#2 «Вертикальна творчість» — писати стоячи, мати спеціальний «стоячий столик» — конторку: цим користувалися такі відомі автори, як Гоголь, Чарльз Діккенс та Ернест Хемінгуей.
#3 «Письмо на картках» — Володимир Набоков завжди тримав під рукою маленькі паперові картки, на які записував текст книг.
#4 «Писати без одягу» — Віктор Гюго прославив цей спосіб: працюючи над романом «Собор Паризької Богоматері», він віддав весь одяг слузі і велів не повертати йому, доки не закінчить книгу. Так він змусив себе сидіти під замком і писати.
#5 «Писати протягом визначеного часу» — Жорж Санд працювала 11 годин на добу, а Моріс Метерлінк сидів за столом по 3 години щодня незалежно від результату. Легший варіант — випадок Альфреда Перле, друга та біографа Генрі Міллера, котрий взяв за правило писати 45 хвилин на день, а потім перериватися, навіть якщо фраза, над якою він працював, ще не закінчена.
#6 «Писати певний обсяг тексту» — наприклад, Стівен Кінг пише близько 10 сторінок на день і є одним із найплодючіших письменників сучасності. Хемінгуей планував за день писати по 500 слів, а Джойс вимірював написане реченнями, що у випадку з ірландським генієм досить складно зробити, враховуючи, що деякі з його речень сягають 20 сторінок.
#7 «Писати й переписувати» — найнеприємніша частина письменницької долі. Лев Толстой 8 разів повністю переписував роман «Війна і мир», деякі сцени переробляв до 25 разів. А Ернест Хемінгуей 39 разів! переписував закінчення роману «Прощавай, зброє!».
***
Та слід пам’ятати, що не відіграє ролі, як було написано той чи інший текст — останнє слово завжди за читачем, бо тільки читач своїм прочитанням — щоразу новим і щоразу єдиним — дарує написаній книзі право на життя.
Буває так, що читачі виносять книзі смертний вирок, і вона зникає, але деякі з літературних удач читачі «змовившись» називають шедеврами, і така книга раптом перетворюється на загальний культурний феномен, а ім’я автора здобуває славу та безсмертя.
Небезпека ситуації в тому, що вироки читачів є абсолютними та оскарженню не підлягають.