мистецтво
Дієго Рівера (1886–1957) був видатним мексиканським художником, відомим своїми внесками в муральний рух. Його унікальний стиль, що об’єднує кубізм, постімпресіонізм і елементи мексиканської народної культури, а також його активна участь у соціально-політичному житті зробили його одним з найвпливовіших художників свого часу
Творча біографія Лілієна склалася вдало: його супроводжував грандіозний успіх, було проведено безліч виставок, він мав можливість подорожувати й зустрічатися з цікавими людьми свого часу. Однак після смерті художника настало забуття. Тепер час повернути ім’я митця на його батьківщину
Наприкінці XVII століття запорошеними дорогами Японії від селища до селища чимчикував втомлений подорожній. Неодноразово слуги феодалів, землями яких він пересувався, проганяли його, бо мандрівник скидався на жебрака. Але жоден з японських вельмож не удостоївся тієї посмертної слави, яку здобула ця непримітна людина — великий японський поет Мацуо Басьо
Йосип Вайсблат прожив довге життя. Далеко не все склалося в нього так, як могло скластися: після яскравого творчого злету в молодості — майже 20 років одноманітної роботи з трафаретами вождів та оформлення радянських трестів, арешт на початку 1950-х, повернення додому, робота «для себе» й рідкісна участь у колективних виставках. Потім смерть і практично повне забуття…
Колись вихідці з України створювали один із найвидатніших культурних здобутків людства у ХХ столітті — Голлівуд. В українському кінематографі спалахували зірки Параджанова і Муратової, Іллєнка і Балаяна, Довженка і Вертова. За роки незалежності українці неодноразово намагалися взяти штурмом голлівудський олімп. І щоразу невдало. Очевидно, щось ішло не так, але що саме?
Йосип Вайсблат прожив довге життя. Далеко не все склалося в нього так, як могло скластися: після яскравого творчого злету в молодості — майже 20 років одноманітної роботи з трафаретами вождів та оформлення радянських трестів, арешт на початку 1950-х, повернення додому, робота «для себе» й рідкісна участь у колективних виставках. Потім смерть і практично повне забуття…
Колажна техніка, в якій художниця створює свої роботи, вимагає занурення та осмислення образів. Її прагнення — розгледіти ТЕ потаємне, що виникає, коли чуєш музику або згадав щось із дитинства, або на прогулянці натрапив на красиве «будь-що», і розповісти це мовою мистецтва
Євгеній не боїться стати непізнаваним у своїх картинах, навіть попри зауваження метрів та колег. Він сформував для себе особливу філософію постійного пошуку, задавши своєрідний постулат — якщо він перестане шукати та творити нові експерименти — можна вважати, що Шаповалова більше нема
Кожен відомий митець певною мірою славиться цією характеристикою (можливістю). Імпресіоністи розширюють визначення живопису: Малевич доводить живопис до краю квадратом; Дюшан трансформує визначення «твору мистецтва» до реді-мейду; П’єро Мандзоні доводить його до краю «лайном художника»; Кляйн, Берден, Абрамович розширюють визначення «твору мистецтва» від речі до жесту; Ворхол, Кунс, Хьорст роблять все навпаки, радикальний «речизм»
Диявол — ще та хитра сволота. Він не полює за пересічними душами, а спокушає лише тих, хто володіє потужною енергією та може повести за собою. Його приваблюють будь-які таланти. Люди, що вміють говорити пензлем чи пером. Тому охоче продиктував клятву латиною, а Тичина тремтячою рукою її підписав. Про наслідки ще не думав
У далекі 70-ті роки минулого століття молодий поет Вадим Перельмутер (1943) випадково натрапив у записнику поета Георгія Шенгелі (1894–1956) на вміщене в рамку повідомлення: «Сьогодні, 28 грудня 1950 року, помер Сигізмунд Домінікович Кржижановський, «проґавлений геній», рівний за даруванням Едгару По та Олександру Гріну. Жоден його рядок не був надрукований за життя»
Ворог — той, хто зробив боляче. Знову ж, болючі зовнішні обставини — уроки, необхідні для вдосконалення. Гадаю, пробачити комусь — означає відпустити прожите та йти далі. Іноді це нелегко. І потрібен час. Але, на мою думку, не пробачаючи, ми тупцюємо на місці. Це ж стосується і пробачення себе. Адже почуття внутрішньої провини таке ж гнітюче. Воно наче паралізує сили і сковує бажання рухатись вперед. І тільки пробачивши себе, можна жити повноцінно, дозволивши собі мати право на щастя. А ще вірю, що з пробаченням, немов із бумерангом. Хочу, аби мене теж пробачали