Владислав Шерешевський — киянин, мешкає у столиці з 1964 року.
Закінчив художню школу імені Т. Г. Шевченка та факультет книжкової графіки Київського державного художнього інституту, хоча все життя працює як живописець. З 1988 року бере участь у виставках по всьому світу, останнім часом більше виставляється в Україні.
Почав малювати у 4 роки, і загальний творчий стаж на сьогоднішній день складає вже 55 років. Однак, як і раніше, цей процес приносить колосальну внутрішню насолоду, відтісняючи на другий план інші речі, які приносять задоволення, — спорт, випивка, жінки…
Найбільше художник цінує натхнення та вважає, що воно приходить у процесі роботи.
Який перший творчий момент у своєму житті ви пам’ятаєте?
По-справжньому перший творчий момент у моєму житті стався, коли мені було 7 років, — це написання дитячих казок, які я сам ілюстрував. Потім я зрозумів, що малювати швидше, ніж писати, і процес став перетворюватися на якусь подобу коміксів.
У чому полягає ваша творча амбіція?
Найголовніша амбіція — щоби виходило те, що я задумав. Задумав — виконав. На початку свого творчого шляху я дуже багато полотна та фарб переводив. Хочу отримувати задоволення від кожного мазка, щоби він залишався непереписаним.
Що стоїть на заваді здійснення ваших творчих амбіцій?
Буває, приходить втома. Наприклад, зараз — коли підготував 75 робіт до виставки, над якими працював 9 місяців. Коли таку виставку відкриваєш, настає момент переосмислення, рефлексії. Але відпочити не виходить через велику кількість замовлень. Хоча ці замовлення і є своєрідним відволіканням: під час їх виконання й починається процес накопичення енергії.
Виставка для вас — це процес сатисфакції? Або підживлення та спосіб отримання енергії із зовнішнього світу, щоб зарядитися для створення наступної серії картин?
На кожній виставці спілкуєшся з глядачем — і це, безперечно, є способом підживлення. У мене був досвід постановки вистави, на той час провідні артисти театру отримували за місяць 40 доларів, і працювали вони заради оплесків. Вони виходили до зали та отримували від глядача такий заряд енергії, який дозволяв їм триматися на плаву.
У моєму випадку це також працює. Колись із одним відомим рок-музикантом ми про це говорили. На його концерти приходять тисячі, на мої виставки 200–300 людей. Але концерт його закінчиться, і люди підуть, а на мої картини люди дивитимуться ще багато років.
Коли і з чого ви починаєте свій день?
Я ранкова людина. Зараз під час війни рука одразу тягнеться до телефону, від цього нікуди не дінешся. Вранці я завжди роблю зарядку і приступаю до роботи — намагаюся якомога раніше приїхати до майстерні, де я випиваю каву, спілкуюся з товаришами та працюю.
Хто з митців вас найбільше надихає?
Я завжди з трепетом ставився до творчості Вінсента Ван Гога та Рембранта — це два дороговкази в моєму житті. Із сучасних — мій друг і сусід по майстерні Матвій Вайсберг — незважаючи на те, що я більший трудоголік, аніж він, він дуже позитивно впливає на мене.
Чи є у вашому житті люди, яких ви надихаєте?
Гадаю, так. Вони мені про це заявляють в обличчя (сміється). Це наступне покоління молодих художників, і дуже тішить, що це покоління не відкидає того, що писалося до них.
Дайте визначення музи. І хто ваша муза?
Насамперед це сім’я. Їхня любов мене підштовхує у першу чергу. Дружина та діти — це основний стимул.
Як ви реагуєте, коли стикаєтеся з переважаючим розумом чи талантом?
Я вже не ревную, якщо бачу геніальнішого художника. Мені просто цікаво спостерігати за ним. Мене не засмучує успіх інших митців, як це було у 30–40 років. Так сталося, що моя майстерня завжди була серед людей, і в молодості, коли до когось із колег приходив покупець, це викликало відчуття програшу, як у спорті. У 45 років почало пересихати, і більше мене не турбує. Сьогодні мене подібні моменти зовсім не хвилюють. Напевно, це досвід.
Як ви розумієте майстерність?
Там, де не вистачає таланту, наростає майстерність. Будемо відвертими: не всі хороші художники — генії. Я не абсолютний геній, м’яко кажучи, і компенсую цей недолік таланту. Зараз вже набагато майстровитіший, ніж був у 7 років, хоча і в 7 років, і в 1991 році у мене були шикарні роботи. Це талант, помножений на щоденну роботу.
У нашій країні 2–3 художники, які мають 90% таланту та 10% майстерності. Інші мають 20–30% таланту, а решта — працездатність, яка виливається в майстерність.
Як ви реагуєте, коли стикаєтеся з перешкодами на шляху до успіху чи загрозою поразки?
Успіх приходить незалежно від нас. Я не звертаю уваги, продовжую йти іншим шляхом. Звички відступати в мене нема.
Коли почалася війна, я опинився не у своєму домі та не у своїй майстерні. Але вже через 7 днів зміг організувати полотна та фарби, хоч це було дуже важко. Для мене це було лікування, а з іншого боку — люди від мене цього чекали.
Побачивши, що я працюю, люди писали мені з вдячністю. Почавши працювати у незнайомих, незручних умовах, своїм прикладом я підтримав їх.
У чому полягає ваша найбільша мрія?
У мене є мрія — працювати до кінця. Я бачив художників, які у другій половині життя переставали бачити чи отримували інші захворювання. Так от, моя мрія — до кінця простояти з пензликом біля мольберта. Глобальних матеріальних устремлінь у мене вже давно немає, особливо у світлі війни. Є мета найближнього часу — перемога.
В Україні за останнє десятиліття змінилося…
Помітно почала відходити «совковість». У відносинах між людьми та на побутовому рівні. Під час зустрічей із друзями, у компаніях не обов’язково випивати для приємного спілкування. Зараз одразу можна говорити — це «європейськість». Алкоголь перестав бути каталізатором цікавої розмови.
Що змінилося у рідному місті?
Архітектурно Київ жахливий. Його вже неможливо виправити.
Якщо не ваше місто, то яке місто в Україні…
У свій час віддавав перевагу Одесі, моє коріння звідти. Але зараз це Львів, у ньому мешкає багато друзів.
Чи можна вибачити ворога?
Ні. Можливо, за кілька поколінь. Проте зараз — ні.
Найкраща порада, яку ви отримали у житті?
Колись мій вчитель Віктор Зарецький, який думав, що я буду живописцем, дізнавшись, що я поступаю в Таллінн на книжкову графіку, був дуже збентежений цим, висловлювався багато з цього приводу, але в результаті сказав: «Знаєш, роби що тобі хочеться тепер, ти все одно досягнеш того, що тобі потрібно». Для мене це досить мудра порада.
Чи є фраза, з якою ви йдете дорогою життя?
Я маю. І для цього потрібно робити що-небудь кожен день