Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Philosophy
6 хв. на читання

ТОМАС МАНН ПРО ФРІДРІХА НІЦШЕ: уривок із твору «Філософія Ніцше у світлі нашого досвіду», 1947 рік

ТОМАС МАНН ПРО ФРІДРІХА НІЦШЕ: уривок із твору «Філософія Ніцше у світлі нашого досвіду», 1947 рік
Поділитись матеріалом
Томас Манн і Фрідріх Ніцше / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

 

У своїй праці «Філософія Ніцше у світлі нашого досвіду» один із найвидатніших гуманістів XX століття Томас Манн розмірковує про життя, світогляд і творчість найзнаменитішого та найвпливовішого філософа XIX століття.

 

Його відсторонений погляд, що аналізує, лише фіксує важливі зауваження й пошуки великого розуму, не спрощуючи й не критикуючи, як властиво було багатьом поверхневим читачам. Він являє собою картину широких мазків, у яких відображено різні періоди й різні твори Фрідріха Ніцше, його метання, глибину його думки, його віру в надлюдину, котра інколи екстраполює на себе як на невіддільну частину своєї ж філософії.

Цитуючи Томаса Манна:

 

Той, хто сприймає Ніцше буквально, «насправді», хто йому вірить, тому краще його не читати. З Ніцше справи такі самі, як із Сенекою, про якого він якось сказав, що його слід слухати, але що не слід ані довіряти йому, ані покладатися на нього…

 

Уривок із твору Томаса Манна «Філософія Ніцше у світлі нашого досвіду», написаного 1947 року.

«…його розум цілком поглинений питанням про роль культури у формуванні філософа, художника, святого — і тим дужче вражають його висновки. Він проникає поглядом майже на ціле століття вперед і бачить майже те саме, що бачимо сьогодні ми. Бо світ, світ, що перетворюється і знаходить нову подобу, — світ єдиний, і якщо людина володіє високорозвиненою сприйнятливістю, якоюсь особливою «чуттєвістю», що реагує на найменші подразнення, вона всюди виявить, намацає, вкаже те нове, що тільки-но народжується, що тільки-но збирається бути.

Борючись проти механістичного світорозуміння, заперечуючи причинну обумовленість світу, класичний «закон природи» і повторюваність тотожних явищ, Ніцше суто інтуїтивно передбачає дані сучасної фізики. «Другого разу не буває», — каже Ніцше. Закономірності, згідно з якою певна причина має неодмінно викликати певний наслідок, не існує.

Витлумачувати події за принципом причинно-наслідкового зв’язку — неправильно. Насправді йдеться про боротьбу двох нерівнозначних чинників, про перегрупування сил, причому новий стан у жодному разі не є наслідком попереднього стану, а являє собою щось докорінно від нього відмінне. Інакше кажучи, динаміка — там, де раніше була механіка й логіка.

Ніцшевські «природничо-наукові здогадки», якщо скористатися словами Гельмгольца щодо Гете, за духом тенденційні: вони завжди переслідують якусь мету, вони органічно пов’язані з його філософською теорією влади та його антираціоналізмом, вони допомагають йому довести перевагу Життя над законом, бо закон як такий уже несе в собі щось «моральне».

Можна по-різному ставитися нині до такої тенденції, однак перед природничими науками Ніцше виявився правий, — їхні «закони» за цей час так ослабли, що звелися нині до простої ймовірності, а навколо поняття причинності створилася найнемислиміша плутанина.

Міркування Ніцше щодо закономірностей фізики, точно так само, як і всі інші його ідеї, виводять його за межі буржуазного світу класичної раціональності в зовсім інший світ, де сам він, народжений в інших умовах, мав би почуватися чужинцем. Якщо соціалізм не хоче зарахувати цього Ніцше як заслугу, ми маємо право припустити, що такий соціалізм набагато ближче стоїть до буржуазного світу, ніж сам він про те підозрює.

Настав час відмовитися від погляду на філософію Ніцше як на купу випадкових афоризмів: його філософія, не менше ніж філософія Шопенгауера, є стрункою системою, що розвинулася з одного зерна, з однієї ідеї, яка пронизує все собою.

Але у Ніцше ця вихідна, основна ідея за всім своїм складом, у корені своєму — ідея естетична, і вже з одного того його бачення світу та його мислення мають прийти в непримиренне протиріччя з усяким соціалізмом. Зрештою, можуть бути лише два світосприйняття, лише дві внутрішні позиції: естетична й моральна.

І якщо соціалізм — світогляд, що будується на найсуворіших моральних засадах, то Ніцше — естет, найзакінченіший, найбезнадійніший естет, якого знала історія культури, і його основне вихідне положення, яке містить у собі зерно його діонісійського песимізму, — положення про те, що життя гідне виправдання лише як явище естетичне, — надзвичайно точно характеризує його самого, його життя та його творчість філософа й поета, які саме тільки як явища естетичного порядку і можуть бути зрозумілі й виправдані, можуть стати предметом побожного шанування, бо безсумнівно, що його життя, все, включно з фінальним міфологізуванням власного «я» та навіть божевілля, — це справжній витвір мистецтва, і не лише за засобами вираження, абсолютно дивовижними, а й за самою своєю глибинною суттю; це видовище приголомшливої лірико-трагедійної сили, непереборне у своїй привабливості.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Вельми примітно, але, втім, і зрозуміло, чому естетизм став першою формою духовного бунту Європи проти всіх моральних установлень буржуазного століття. Я невипадково поставив імена Ніцше та Вайльда поряд, — обидва вони бунтарі, й обидва бунтують в ім’я прекрасного, хоча німець, піонер руху, йшов у своєму бунтарстві набагато далі, і воно було пов’язане для нього з незмірно глибшим стражданням, із незмірно більш тяжкими жертвами та героїчним самоподоланням.

У критиків-соціалістів, переважно російських, мені неодноразово доводилося читати, що окремі естетичні погляди й судження Ніцше вирізняються часом дивовижною тонкістю, але що в питаннях морально-політичних він є варваром.

Таке розмежування видається мені наївним, бо ніцшевське прославляння варварства — це всього лише буйне похмілля його вакхічного естетизму, яке свідчить, між іншим, про те, що є якась близькість, якийсь безсумнівний зв’язок між естетизмом і варварством, над яким нам усім не завадило б поміркувати.

Наприкінці XIX століття цей зловісний зв’язок був ще непомітний, його ніхто не відчував, і він ні в кого не вселяв острах; відомо, що Георг Брандес, єврей і письменник ліберального спрямування, вбачав в «аристократичному радикалізмі» німецького філософа якийсь новий нюанс та навіть пропагував філософію Ніцше в спеціальних лекціях, — незаперечне свідчення безтурботної самовпевненості буржуазного століття, що хилилося до заходу, і водночас — певний знак того, що маститий данський критик ставився до ніцшевського варварства не надто серйозно, не вважав його «справжнім», сприймав його cum grano salis, — і, звісно, мав рацію.

Естетизм Ніцше — це несамовите заперечення всього духовного в ім’я прекрасного, могутнього, безсоромного життя, інакше кажучи, самозаперечення людини, надто глибоко враженої життям, — вносить у його філософські виливи щось «несправжнє», безвідповідальне, ненадійне, щось награно-пристрасне, якусь ноту найглибшої іронії, що неминуче збиває з пантелику недосвідченого читача.

Його книги не тільки самі є творами мистецтва, — вони вимагають мистецтва й від читача, бо читати Ніцше — це свого роду мистецтво, де абсолютно неприпустима прямолінійність та грубість і де, навпаки, необхідні максимальна гнучкість розуму, чуття іронії, неквапливість».

 

Любов до мудрості — філософія, а надто класична, виступає одним з інструментів, за допомогою яких можливо пізнавати сучасний світ, сповнений суперечностей і компромісів

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: