Владислав Михеев
Експерт зі стратегічних комунікацій
Interview
6 хв. на читання

УКРАЇНСЬКІ ПРОРОЦТВА: письменник Ян Валетов про уроки історії, ціну свободи та віру в диво

УКРАЇНСЬКІ ПРОРОЦТВА: письменник Ян Валетов про уроки історії, ціну свободи та віру в диво
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Яким чином художній вимисел здатен передбачити майбутнє? Про це ми поговоримо з Яном Валетовим — відомим українським письменником, автором цілої низки бестселерів, серед яких особливо виділяється роман «Нічия земля».

Коли Валетова називають письменником-фантастом, це не зовсім відповідає дійсності. Оскільки його роман-попередження виявився не набагато фантастичнішим, ніж науковий прогноз. Реальність війни Росії та України нібито зійшла з написаних ним сторінок.

Це інтерв’ю з Яном — спроба розібратися у витоках літературних пророцтв.

 

ПИСЬМЕННИК ГОВОРИТЬ «НЕ ВІД СЕБЕ»

 

Я ніколи не намагався пророкувати. Пам’ятаєте відомий анекдот про одного чоловіка, що пиляв гілку, на якій сидів? Гепнувшись, він запитав у того, хто його попереджав: «Проклятий шамане, звідки ти це знав?»

Усе, що я писав коли-небудь, було результатом аналізу. Не завжди глибокого, бо я говорив про речі, які для мене були занадто очевидними. На жаль, пізніше з’ясувалося, що вони були очевидні не всім. Тому мені не так просто говорити про прогностичну функцію письменника…

Розумієте, письменник не завжди пише «сам від себе». Часто хтось стоїть за спиною і ніби диктує — злий чи добрий ангел. Тому люди, наділені даром писати, іноді говорять не своїми словами.

Чи є це прогностичною функцією? Чи є це даром Бога або подарунком диявола? Ніхто не знає! Але, в будь-якому разі, я не зустрічав письменника, який хоча б раз у житті не вимовив: «Я ж вам казав!»

 

Я БАЧИВ, ДО ЧОГО ВСЕ ЙДЕ

 

Я не знаю, як вийшло так, що роман «Нічия земля»(1), який я почав писати у 2005-му, став свого роду передбаченням війни Росії з Грузією та Україною.

Не знаю як, проте багато речей, наприклад вибухи гребель, виявилися передбаченими досить точно. Або перетворення Путіна зі «спадкоємця» на «імператора»… На той момент це здавалося чимось позамежним.

Моя дружина зазвичай є моїм першим читачем. Коли вона прочитала перші розділи «Нічиєї землі», то сказала: «Ти, певно, з глузду з’їхав! Що ти таке пишеш? Ну який із Путіна імператор?»

Зараз вона хитає головою і каже: «Хто б міг подумати?» Але вже тоді для мене це були очевидні речі: ознаки цього «перетворення» я спостерігав і в 2004-му, і в 2005 році…

Роман я закінчив 2008-го. І 2009 року він отримав одну з найпрестижніших літературних премій у Росії. А ось в Україні, що характерно, його відмовилися видавати.

 

УКРАЇНСЬКІ ПРОРОЦТВА: письменник Ян Валетов про уроки історії, ціну свободи та віру в диво

 

ЧИТАННЯ КНИЖОК — НЕ ЗАВЖДИ ЗАДОВОЛЕННЯ

 

Мій постійний видавець, світла йому пам’ять, Петро Мойсейович Хазін — один із піонерів української видавничої справи. Він говорив, що роман не відповідає його сприйняттю відносин Росії та України. Це було його право — адже видавцеві не обов’язково має подобатися все, що ви пишете.

Він вважав, що я багато чого гіперболізую. Тому в міру написання роману, а він великий — аж у чотирьох книгах (!), у Петра Мойсейовича ставало дедалі менше бажання його видавати. Але випускати книжку тоді відмовився не тільки Хазін — жодне українське видавництво не взяло рукопис!

Їх можна зрозуміти: роман справді дуже жорсткий, суперечливий і страшний. Щоб подібні речі читати, потрібен певний умонастрій. Іноді я чую: «Зараз візьму твою книжку і почну отримувати задоволення від читання».

Мені приємно, коли людині подобається те, що я написав. Та я насилу уявляю, як від читання книжки, подібної до «Нічиєї землі», можна отримувати задоволення.

 

РОМАН-ПОПЕРЕДЖЕННЯ

 

Пам’ятаєте, у Висоцького: «Та ясновидців, як і очевидців, у всі віки палили люди на вогнищах?» Насправді ніхто не любить пророцтва. І надто люди не виносять, коли вони збуваються.

«Нічию землю» я спочатку замислював як роман-попередження. Приблизно з таким же настроєм створював і повість «Прицільна дальність»(2).

Я був одним із перших, хто підтримав Майдан-2004. І я став одним із перших, хто виявився розчарований його результатами.

Уже на початку 2005-го мені стали очевидні його наслідки. Але я наївно вважав, що не тільки мені… Повість описувала замах на жінку — прем’єр-міністра України. Багато хто побачив у цьому натяк на тодішнього прем’єра Юлію Тимошенко, котру, як відомо, вже за президента Януковича хоча й не вбили, проте «всього лише» посадили до в’язниці.

Однак у «Прицільній дальності», як і в романі «Нічия земля», я описував лише те, що може трапитися, а не те, що з невідворотністю станеться. Якщо трапилася біда — це не про чиєсь ясновидіння, а про наш спільний «промах».

Ми були настільки безтурботними, що не помітили перших паростків зла. 2000-ті — «жирні» роки для України, усі заробляли гроші, ділили ринки, сперечалися про ціну на газ… Хто тоді хотів слухати про російське вторгнення?

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

АНЕКСІЯ КРИМУ: ЦІНА БЕЗТУРБОТНОСТІ

 

Візьмемо, наприклад, Крим. Кому незрозуміло, що буде, якщо займатися дерибаном ПБК і не займатися інтеграцією півострова? Ми спокійно спостерігали, як 30 років там зрощували тих, хто потім підтримав анексію.

Бачили, як до Криму приїжджає спочатку Лужков, потім Путін. Як по-хазяйськи вони поводяться там. Як цілі райони заселяють російськими військовими фахівцями. Це дуже відрізнялося, скажімо, від американської бази в Гуантанамо, яка оточена стіною без виходу в місто.

У американців автономне забезпечення, без заходу на кубинську територію. У нас же базою чужої держави став весь півострів. Не дивно, що він перестав бути українським. Не дуже зрозуміло, щоправда, навіщо РФ знадобилася окупація — вони і так могли все купити.

Близько 70% великого бізнесу в Криму належало росіянам. І до 2014 року Україну це не бентежило. Тому, коли 2014-го я написав статтю під назвою «Мы с тобой прое…», я знову-таки нічого не вигадував. Несвідомо всі про все знали, але чомусь не зіставляли знання з дійсністю.

Колективне несвідоме — не «найрозумніше», що є в соціумі. Уявлення про «мудрий народ», м’яко кажучи, перебільшені. Розум нації — це ті, хто ухвалює реальні рішення. Але тут, на жаль, ми маємо справу з негативною селекцією — у владу розумні не йдуть. Тому і щодо правлячих еліт для мене жодних несподіванок теж не виникає.

 

МИ НЕ ЗНАЄМО, ЩО РОБИТИ З НАШИМ БАГАТСТВОМ

 

Задовго до початку повномасштабного вторгнення у своїй статті, опублікованій у збірці «Українські основи», я попереджав: або ми навчимося співпрацювати, або програємо чергову війну. Знову-таки, це ніяке не пророцтво, а очевидний висновок з української історії.

Ми постійно міряємося, у кого шабля довша, хто більший українець. Хоча очевидно, що українці — це політична нація, яка формувалася на перехресті цивілізацій, на стику торговельних шляхів — «з варяг у греки» і Великого соляного шляху.

Я робив генетичний аналіз і виявив у себе кров 7 різних етносів, а у дружини — 5. Причому за 3 позиціями ми з нею взагалі не збігалися. В нас уся країна складається з таких людей — тих, що не збігаються. І це генетичне, етнічне, мовне, культурне розмаїття — колосальне багатство.

Нам Господь дав прекрасну землю, море, гори, річки, національне різноманіття. Але, на жаль, не дав розуміння того, як розпорядитися багатством, яким ми володіємо.

 

УКРАЇНСЬКІ ПРОРОЦТВА: письменник Ян Валетов про уроки історії, ціну свободи та віру в диво

 

НЕ ВМІЄШ ДОМОВЛЯТИСЯ? ВТРАТИШ СВОБОДУ!

 

Коли я кажу, що нам не час сваритися і ділити владу, — за мене говорять історичний контекст і ситуації, коли Україна змарнувала свій шанс. Наша країна має, на жаль, історично усталену концепцію — де два українці, там три гетьмани.

Так, народ, який не вміє підкорятися, — це вільний народ. Проте невміння домовлятися завжди коштуватиме йому свободи. І ця проблема кочує із століття в століття. Через це від Богдана до Винниченка, від Руїни і 1654 року до сьогоднішнього дня ми маємо низку гірких невдач.

Я розумію, що Петлюра і Скоропадський представляли два абсолютно різних проєкти. Але об’єднавшись, вони могли б зробити те, що не могли окремо. І тоді більшовицьким інтервентам ніколи б не вдалося захопити Україну.

 

СТРАТЕГІЮ НА ДИВІ НЕ ЗБУДУЄШ

 

Історично українська державність постійно перебуває під ударом. На жаль, сьогодні один із таких ударів їй завдають люди, чий обов’язок державність зберігати. Я не бачу зараз сили, яка могла б зібрати українців у єдиний кулак. Ми продовжуємо жити в очікуванні дива, коли «сгинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Проте стратегію на диві не побудуєш.

Стратегія — це системна робота, це злагодженість державної машини, народу, армії. Якщо українці не стануть єдиним цілим саме як політична нація, ворог нас дожере. За рік, за два, за п’ять років, але дожере.

І мені дуже не хотілося б, щоб ці оцінки та висновки знову перетворилися на сумні пророцтва.

 

ХХХ

 

(1) Роман-попередження Яна Валетова «Нічия земля» був опублікований у Росії 2008 року. Роком раніше українські видавництва відмовилися його публікувати. Роман описує світ, у якому рухнули греблі й мільйони людей розлучилися з життям за кілька днів…

Зона лиха, заражена на сотні років уперед, у якій не діють ані закони природи, ані людські закони. Колишня Україна виявилася розірваною на частини Західною Конфедерацією і Російською імперією, керованою залізною правицею Імператора всієї Русі.

На сході України — Республіка, якою керує Рада Олігархів. На заході — Конфедерація, на чолі якої стоїть гетьман. А між ними — нічия земля, притулок для наброду, вигнанців і героїв. Місце, де неможливо жити, але все ще можна сподіватися.

(2) Гостросюжетна повість Яна Валетова «Прицільна дальність» — кривавий трилер, що оповідає про події Помаранчевої революції 2004 року. Повість було закінчено автором у серпні 2005 року, напередодні тих подій, які розігралися на політичній арені місяцем пізніше.

Валетов змальовує абсолютно неймовірну та водночас реальну, впізнавану в деталях і персоналіях політичну інтригу, що розгортається в Україні. У центрі сюжету політичного детектива — замах на жінку прем’єр-міністра України.

Цього замаху не було в реальності, але він цілком міг статися… Паралелі з одним із тодішніх лідерів Майдану, а згодом прем’єром Юлією Тимошенко напрошуються самі собою.

 

Фото надані Яном Валетовим

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: