ВЕЛИКА КИЇВСЬКА БОГИНЯ: 30 тонн нержавіючих питань (Частина II)
Фото: Ян Доброносов
Продовжуємо розмову про міфологічне коріння гігантського монумента «Батьківщина-мати» — київської Афіни та Великої Богині-матері. Звідки взялася горезвісна українська фемінократія, розповідає експерт нашого альманаху, кандидат філологічних наук Владислав Міхеєв.
Із напівстертих рис прозирає гордовите полум’я,
Бажання змушувати весь світ служити собі;
Скульптор досвідчений вклав у бездушний камінь
Ті пристрасті, що могли століття пережити
Персі Біші Шеллі, «Озімандія»
КИЇВ ЯК САКРАЛЬНИЙ ЦЕНТР СВІТУ
Подібно до всіх «вічних міст», як-от Єрусалим або Рим, Київ та Афіни виросли на семи пагорбах. Принаймні так стверджує сакральна історія, яка традиційно дуже любить цифру сім.
Насправді питання про кількість київських пагорбів є дискусійним, та й в Афінах цих пагорбів не сім, а дванадцять… Проте оскільки давні вважали, що «вічне місто» просто зобов’язане стояти саме на семи, то менше їх чи більше — для міфу жодного значення не мало.
Кожне місто повинне мати свого небесного покровителя та захисника. Тим більше «вічне місто», яке є сакральним центром світу, а сакральний центр необхідно особливо добре захищати. І ніхто не впорається з цим завданням краще, ніж божество. Навіть не просто божество, а божество, що спеціалізується на захисті.
У Рима — міста, розташованого в самому центрі Pax Romana / Римського світу, була богиня-захисниця Рома. За сумісництвом Рома була також володаркою Всесвіту, зображувалася зі списом, обладунками, щитом і короною у вигляді зубців оборонної міської стіни на голові.
ВІКТОРІЯ ПЕТРІВНА ЗАМІСТЬ НІКИ
У руках римська богиня Рома тримала свою «молодшу сестру» — богиню перемоги Ніку, таку, як і захисниця грецького міста Афіни. Якщо ви думаєте, що міф про «Батьківщину-матір» проігнорував цей факт, то ви помиляєтесь! У статуї київської Афіни, до речі, теж виявилася своя маленька «перемога». Щоправда, ймовірніше, як пародія на античне божество.
Коли на церемонію відкриття монумента приїхав генсек Леонід Брежнєв, він узяв із собою до Києва й дружину Вікторію Петрівну. А оскільки victory перекладається як перемога, то у киян «Батьківщина-мати» отримала ще одне неофіційне ім’я — Вікторія Петрівна.
Втім, на цьому асоціації з Афіною не закінчилися, бо в процесі створення «Батьківщина-мати» містичним чином «мутувала» до Афіни, зважаючи на все, незалежно від волі творців. Так, початкова ідея була одягнути монумент у російський народний сарафан, але в результаті вона все одно опинилася в класичній давньогрецькій тозі.
Проте, у 2017 році за допомогою світлових ефектів на «Вікторію-Петрівну» таки одягли народний костюм. Але цього разу український.
ЗАХИСНИЦЯ КИЄВА
Коріння грізної богині-захисниці міста від видимих та невидимих ворогів неймовірно давнє. Деякі дослідники, наприклад, простежують родовід культу Афіни до крито-мінойської культури і далі до Близького Сходу. Богиня-захисниця несе варту по всьому колу міських мурів.
Рома охороняє Pomerium (померій), що представляє священні межі міста Риму, його сакральний кордон. Цікаво, що київська міська легенда, яка народилася відразу після встановлення гігантської статуї, стверджує: «Батьківщина-мати» — зовсім не стаціонарний бездушний об’єкт. Вона рухається!
Один раз на рік вона обертається навколо своєї осі та б’є мечем об щит… Що це, як не функція захисту київського померія? Неймовірно, але цей міф деяким здається настільки правдоподібним, що екскурсоводам навіть доводиться його розвінчувати.
Насправді, звісно, такої технологічної можливості у гігантської статуї немає. Важко позбутися думки, що колективне несвідоме, агентами якого були як автори монумента, так і жителі міста, відтворило в «Батьківщині-матері» найдавніший архетип.
УКРАЇНСЬКА ФЕМІНОКРАТІЯ
Існує думка, що витоки фемінократії українського суспільства, в якому, як відомо, «всі баби відьми», потрібно шукати у культі Великої Матері богів, який багато тисяч років тому існував у рамках неіндоєвропейської землеробської традиції у Нижньому Подніпров’ї та Причорномор’ї. Саме його пережитком є славнозвісний український «домашній матріархат».
Порівняно з європейськими та російськими жінками, українки користувалися просто небувалими свободами. Досить сказати, що до ХІХ століття дівчина могла сама собі вибирати нареченого і навіть сама свататися. Але й у ХІХ столітті «бойові» якості української жінки нікуди не зникли. Іван Франко не дарма говорив про Лесю Українку як про «єдиного чоловіка» в українській літературі.
Сьогодні ми звикли, що функція війни та захисту — виключно чоловіча. Проте ще за давніх часів, десь там, на майбутніх українських просторах, мешкало плем’я амазонок — войовниць, які штучно зменшували одну молочну залозу або навіть повністю видаляли її, щоб можна було зручніше стріляти з лука.
До типологічної низки жінок-войовниць, божественних захисниць та покровительок Києва як сакрального українського центру вписується не лише «Батьківщина-мати», а й Богоматір Оранта собору Святої Софії Київської.
В її епітеті «Стіна Непорушна» легко побачити паралель із короною античної Роми. І цілком закономірно, що божество української незалежності, яке прикрашає вершину колони на Майдані, теж жіночої статі.
АРХЕТИПОВИЙ БАТЬКО: СХІДНА ЗАГРОЗА
На цьому тлі якось іде у глибоку підсвідому тінь образ Архангела Михаїла — небесного воїна, офіційного покровителя «вічного міста» Києва. Не буде великим перебільшенням сказати, що з архетиповою постаттю батька пов’язане уявлення про зовнішню загрозу. Йдеться саме про «зовнішнього чоловіка», а не про внутрішньосімейні стосунки, оскільки український фольклор дає нам удосталь сюжети, де дружина домінує над чоловіком.
В українській свідомості архетипова постать батька асоціюється з насильством і страхом: «цар-батюшка», «батько народів» — подібні смислові конструкції викликають відразу не лише через те, що ними марковано багатовікову російську експансію на українські землі.
Якщо прийняти концепцію видатного культуролога Марії Гімбутас про вторгнення індоєвропейських племен у Північне Причорномор’я, то зрозуміло, що уявлення про «загрозу зі сходу» прописалося в історії та підсвідомості українців задовго до того, як на їхні землі прийшли Росія, гуни чи воїни Чингісхана.
БАТЬКІВЩИНА І СПАДОК БАТЬКІВ
На рубежі ІІ та ІІІ тисячоліть до нашої ери індоєвропейські племена вторгалися на територію сучасної України, підпорядковуючи місцеве населення; вони вбивали чоловіків, забираючи собі жінок та худобу. У індоєвропейців панували андрократія, вертикально-ієрархічні, патріархальні відносини, на чолі яких стояла батькоподібна постать.
Відповідно, поняття «батьківщина» позначалося двома словами — «батьківщина» та «вітчизна», або «вітчина». Останнє дехто вважає русизмом, калькою з «отечества». Однак навіть у словнику Грінченка можна знайти слова «отчизна» та «отчина», а у Франка — вірш «Де єсть руська вітчина?»
Але тут напрочуд інше: коріння у «батьківщина» та «вітчизна» чоловіче — вітець, отець, батько… Проте, позначаючи батьківську спадщину, обидва слова жіночого роду. Посилюючи у словосполученні «Батьківщина-мати» жіночий початок, ми ніби подвоюємо його та «закреслюємо» батьківське. Явище досить унікальне, бо російське слово «родина», яке перекладають як «батьківщина», етимологічно має зовсім інше значення.
Батьківщина-мати — це все ж таки Motherland, а не Fatherland / земля батьків, вітчизна, як переважно називають батьківщину німецькою. Тому слово «патріот», яке походить від Father, pater / батько, у строгому, первісному розумінні означає того, хто любить батьківську спадщину, землю батьків, а зовсім не батьківщину-мати і не родину-мать.
КВАЗІРЕЛІГІЙНИЙ ОБ’ЄКТ
Але не прискіпуватимемося до слів і погодимося з тим, що приварити до нержавіючого колосу український герб замість радянського — це символічно значущий патріотичний акт. Інша річ, що ця подія відродила в українському суспільстві багаторічну дискусію, яка періодично то спалахувала, то затухала: наскільки насправді «шедевральним» є радянський монумент?
Одні говорять, що статуя спотворює «вічне місто», інші вважають її «родзинкою» столиці. Приблизно так само досі про переваги та недоліки Ейфелевої вежі продовжують сперечатися парижани. Але за всієї її монументальності київська «Батьківщина» навряд чи потягне на чудо світу, рівнозначне Колосу Родоському чи Зевсу Фідія. І давайте не забувати, що у стародавніх греків не було баштових кранів, зварювального апарату та цілого інституту Патона!
Що ж, можна вважати чи не вважати нашу «нержавіючу Афіну» скульптурним шедевром, але квазірелігійним об’єктом вона точно є. Російські імператори відкривали православні храми, наприклад, той самий Володимирський собор у Києві. Папи римські — чудові базиліки, у тому числі гігантський Собор Святого Петра.
Генсек Леонід Брежнєв — монумент «Батьківщини-матері», об’єкт, який архетипно сягає грандіозних симоволів релігійного поклоніння далекого минулого. Навіть з урахуванням того, що в рамках радянського модерну цей монумент був безперечним технологічним досягненням, його мистецькі достоїнства неоднозначні. А ось, наприклад, барселонська «Саграда Фамілія», освячена зрештою римським папою, який здався на милість модернізму, — це безперечний архітектурний шедевр.
ДЕМОН МІСЦЯ
Але ще більш загадковим є наступний факт: чому тотальне знесення пам’ятників, які мали відношення до радянської та російської історії, не торкнулося «Батьківщини-матері»? Вище ми вже говорили, що навіть мистецькі чесноти і вік пам’ятника на «війні пам’яті» — не аргумент! Якісь дивні ідеологічні ноти у нас в Україні виходять: тут граємо, тут не граємо, а тут — рибу загортаємо…
Після всього сказаного в цій статті висновок напрошується лише один: «Батьківщина-мати» — це не просто не надто красива пам’ятка радянської епохи. Це Велика Богиня-мати, покровителька та захисниця «вічного міста». Вона — його божество, і Київ — її місто. Так, можливо, що таке сприйняття комусь може здатися суцільним язичництвом. Але страх перед генієм локусу — «демоном місця» — ніхто не скасовував.
Кому хочеться зв’язуватися з київським демоном — гігантською залізною жінкою, та ще й озброєною?!
ЖИВИЙ БОГ ЧИ ОЖИЛА СТАТУЯ?
Статуарне зображення божества завжди було покликане продемонструвати лише одне: воно не абстракція, воно живе. Якщо точніше, то статуя — це навіть не зображення Бога, це й є сам Бог. Не дивно, що за потреби він може зійти з п’єдесталу.
Дарую безкоштовно чудовий постмодерністський сюжет: уявляєте собі богиню з нержавіючої сталі, що, крокуючи Києвом, йде на битву з Мідним вершником або тисне кам’яну руку суперника Дон Жуана?
Не поспішайте сміятися, подібні сюжети мають давню міфологічну та літературну традицію. Мов живий, колись бігав островом Родос гігантський мідний колос, глиняний Голем був слухняним рабом середньовічного рабина.
КУЛЬТУРА ПІДМІНИ: ЧУЖЕ ЯК СВОЄ
На думку експертів, які аналізують сучасну соціокультурну ситуацію, ми вступаємо до Нового Середньовіччя. Згадаймо, яку неймовірну кількість язичницьких храмів папи римські переробили на християнські собори.
Один Пантеон чого вартий — цей грандіозний Храм усіх богів легким рухом руки перетворився на Храм Усіх Святих, а потім на Санта-Марію Ротонду. За це, звісно, папам велике спасибі. Завдяки цим «напівзаходам» язичництво не винищили, і ми з вами тепер можемо милуватися античною спадщиною.
Втім, папи тут були не самотні, але подібна практика «присвоєння чужого» породила велику кількість питань. Пантеон — це язичницька чи християнська архітектура? А Айя-Софія у Стамбулі — це пам’ятник Візантійської чи Османської імперії?
Якщо ви на сусідському паркані надряпаєте своє ім’я, він стане вашим? Коли більшовики вішали на православний собор зірку замість хреста та перетворювали його на музей атеїзму, він переставав бути шедевром православної архітектури?
ЧИМ НЕБЕЗПЕЧНА СИМВОЛІЧНА «ПЕРЕПРОШИВКА»?
Коли ми, наслідуючи приклад римських пап, більшовиків та османів, монтуємо на «Батьківщині-матері» український тризуб, вона автоматично перетворюється на 30 тонн нержавіючих питань.
По-перше, виходить, що ми надаємо всьому радянському статус нашої античності, а радянському монументу — статус свого роду «першопредка». По-друге, не лише визнаємо цивілізаційну спадкоємність, а й культурну вторинність порівняно із «совком». І по-третє, начебто натякаємо, що далі, після Нового Середньовіччя, на нас чекає Радянський Ренесанс і, гірше того, — дуже специфічний «атеїзм» як граничне заперечення всього національного.
Якщо вже бути до кінця послідовними в дерадянізації, то чи не логічніше взяти приклад із Володимира Великого, який утопив язичницьких ідолів у річці? Може, краще від гріха подалі позбутися монумента з нержавіючої сталі так само, як позбулися всіх інших радянських пам’ятників? Чи взагалі залишити щит без символіки, оскільки монумент і без неї має глибокий самоцінний та проукраїнський зміст?
СИМВОЛИ ПРИХОДЯТЬ І ЙДУТЬ, АРХЕТИПИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ
Тим більше, що ця проблема має ще й інший аспект. Демонструючи вразливість, умовність радянських символів, ми демонструємо умовність та вразливість символів взагалі. Тобто закладаємо специфічну традицію поводження з ними: радянська ідентичність якраз на цьому й «погоріла», чи варто повторювати помилки більшовиків? А як може бути інакше, якщо символи десакралізовані та позбавлені недоторканності?
Цей архетип практично вічний у межах людської історії: Анаїт, Астарта, Кібела, Афіна, Рома, Батьківщина-мати — всі вони ніби спеціально створені, щоби служити ілюстрацією ніцшеанського міфу про «вічне повернення». Але їхні символічні атрибути та їхній соціо-культурний контекст — «не назавжди».
Вони минущі, мінливі і недовговічні. Мілорад Павич чудово показав, як це працює, на прикладі архітектора-босняка, який став християнином у процесі будівництва мечеті як «копіпаста» християнського собору.
ХХХ
Щоб зрозуміти це, потрібні лише пристойна освіта та інтелектуальна чесність. Але поєднання цих якостей і за радянських часів зустрічалося нечасто, а зараз є чимось на кшталт «снігової людини» — старожили про таких чули, проте ніхто не бачив…
Колективна пам’ять та культурний код — це зовсім не нерозмінний п’ятак Стругацьких. Як то кажуть, вам шашечки чи їхати? Жонглюючи лише символами, від «совка» та «російського світу» складно виїхати далеко. Тому що трансформація ментальних структур не працює через зміну «шашечок» на таксі.
І підтвердженням цього якраз є «Батьківщина-мати» — намертво вписана у культурний код Велика українська богиня, покровителька «вічного міста» Києва, наш «оберіг», що тисячоліттями захищає українську землю від нечисті видимої та невидимої.